Привітність Заборовського була якась холодна, прикра і немило діткнула священика. Заборовський на привіт не подав руки, лише вказав фотель, на котрім о. Левицький сів, не знаючи, від чого річ почати.
— Говорила мені донька, що ви хочете каплиці для своїх функцій,— випередив Заборовський о. Левицького.— Я годжуся і відступаю вам її до часу, поки нова церква буде готова. В таких справах, будьте певні, я з вами суперечки заводити не буду. То для бога...
— Громада і я будемо вам дуже вдячні за сю ласку,— промовив вкінці о. Левицький.
— Ну-ну! — перебив єму дідич.— Лише дбайте, аби в каплиці і на кладовищі був такий порядок, як тепер.
— Буду старатися.
— Як же буде з новою церквою? — питався Заборовський.— Дістанете що з асекурації?
— Три тисячі.
— То мало! Мені годі тепер причинитися чимсь до конкуренції на церкву, бо я сам зруйнований. Мусимо почекати, може, й кілька літ?
— Аж кілька літі1
— Авжеж! — відповів дідич твердо.— Недавно на школу дав я, тепер на церкву схочете — то забагато!
— Все ж таки думати о тім мусимо.
— Що ви тут видумаєте? — питався дідич роздразнено.— Чи громада ціла потрафить зложити вам хоч кілька соток тепер? Звідки возьме? Самі жебраки! Що зароблять, то з'їдять. Ви тепер, отче, з думкою про нову церкву і не носіться, конкуренції не розписуйте, бо я нічого не дам і не видрете від мене. Не можу... не маю! Ще час о тім думати! Бачите самі, які тепер часи; я навіть економа не держу, бо не маю за що. Сам господарюю; зійшов на простого гречкосія, як перший-ліпший Гриць або Микита.
О. Левицький піднявся з фотелю, дякуючи дідичеві за відступления каплиці, і збирався до відходу. Не мав що більше з Заборовським говорити; сам знав, що у него також свої злидні.
— А за ті вибори,— сказав ще дідич,— не потребуєте, отче, дуже гніватися. В політиці сентиментів нема; а доки я, поляк, жию тут, в Заліссю, доти, кажу вам одверто, буду старатися, щоби польськість всюди була горою. Переможете мене — добре, не переможете, то не дивуйтеся.
— Я не гніваюся, пане, на вас,— відповів о. Левицький, хоч як ему та розмова не була по душі,— і думаю, що ви не повинні також на мене гніватися. Адже то не з особистої причини...
— Добре, добре,— перебив єму дідич,— але... Ну, киньмо се! Отже, відступаю вам каплицю, отут маєте ключ від неї.
І з тими словами передав Левицькому ключ, подав холодно руку — і Левицький вийшов з немилим почуттям упокорення в серцю. Мав би він був багато дечого сказати, але пору на се вважав невідповідною,— рад був, що хоч від-ступлено єму каплицю, без которої годі було би єму обійтися.
Ледви Левицький вийшов, як Заборовському принесли з пошти часописи і лист від сина Станіслава, що був поручиком при кавалерії. В ту хвилину увійшла в кімнату Маня і, замітивши в руках батька лист, спитала:
— Може, від Стася?
— Від Стася.
— Що пише?
— Зараз! — Заборовський читав з нахмареним лицем.— Що пише? Ану, що ж той гультай вміє коли написати!
На, маєш, прочитай собі! Двісті зр.1 хоче, щоби я єму післав... Ну, вже я такий глупий не є, як єму, може, здається.— Заборовський почав нетерпеливо ходити по кімнаті.— І то саме тепер жадає, коли мене вчера таке нещастя спіткало, коли я в цілім домі сам не найду стілько готівки, а позавтра маю рату платити в банку, чотириста зр.! Думає, що я знов дістав яку другу заплату за викупно пропінації, так як недавно! А! гультай — того я по нім не сподівався...
— Він так просить! — замітила Маня несміло, прочитавши дещо з братового листа.
— І що з того, що просить? А на похороні мами, як був, не взяв сотки? Вже її пустив? І нащо єму стілько грошей? Адже має і якісь свої власні доходи! І то зовсім немалі! А я ледви сплатив тими пропінаційними грішми різні довги, троха обчистив господарство, і маю знову влазити в нові довги? Не дам драбові — і вже!
— Пише, що то якась справа гонорова,— замітила знов Маня.
— Гонорова? — відповів батько гнівно.— Красний мені гонор! Певно, в карти програв, як звичайно, а ти, тату, з остатного тягнися і плати! Ні вже! — Заборовський махнув люто рукою.— Досить уже мене обдер! Нехай вертає з війська додому і гарує так, як я! Нехай сам добуде з тої землі більше доходу, як я добуваю!
— Готов мати великі неприємності,— докинула ще дівчина, зі страхом споглядаючи на батька.
— А що то мене обходить?! Чорт єго побери, коли такий вдався!
З тими словами станув коло вікна і побачив на подвір'ю Мошка Зільбера. Вийшов зараз з кімнати і прийняв жида на ґанку.
— Я прийшов до ясновельможного пана...— почав арен-дар.
— Добре, добре, я казав вас закликати,— сказав дідич.— Ні, чекайте, ходіть до канцелярії!
В канцелярії розповів Заборовський арендареві, котрий стояв смирно коло дверей, що рад би продати все дерево, виломане або вирване вчорашньою бурею в лісі. Кромі того, рішився, так як то Мошко перше хотів, продати йому на вируб Дуброву, але ніяк за такі дешеві гроші, як Мошко дає. Отже, що він на те?
Зр.— золоті ринські — грошова одиниця в Австро-Угорщині.
Мошко сказав, що виламаного бурею дерева ще не оглядав, отже, не знає, що сказати, а щодо Дуброви, то він хоч як рад би дати більше грошей, але не може; він її оглядав і бачить, що там більше, як на тисяч зр. дубів нема.
— Але ж, жиде,— схопився Заборовський,— та ти мене хочеш живцем зі шкіри обдерти! Адже там буде дубів щонайменше на тисяч п’ятсот зр.!
— Я не пхаюся,— говорив арендар смирно.— Коли вельможний пан не може дати Дуброви за тисячку, то я цілком не хочу її купувати. Нащо мені страти?..
— Страти... страти! — говорив дідич зневажливо.— І ти, жиде, коли стратив?
— Чому ні, ясний пане? От вчера стратив; взяв від попа поле в аренду, і град все вибив.
— Ну, але за тисяч зр. я Дуброви не продам!
— Як пан хоче,— замітив Мошко.
— Даш 1500 зр.?
— Не дам! Там, у Дуброві, дуби не такі старі і грубі, матеріал будівляний не першої сорти.
— Але ж, жиде! Тепер залізниці будують, дубових порогів потребують тисячами.
— Я знаю,— говорив Мошко спокійно, запхавши палець в бороду.— Н-ну! Дам ще 50 зр. більше,— додав по хвилі, вичікуючи як би зі страхом відповіді.
Заборовський зробив грізну міну, приступив до жида, поклав єму руку твердо на плече і, зсунувши брови:
— З ким же то, братку,— каже,— думаєш в той спосіб торгуватися? По п'ят десятці докидаєш?
Мошко аж зігнувся під тяжкою рукою дідича і настрашеним голосом відповів:
— Я би, може, й докинув ще троха, якби собі зараз міг відтягнути з тих грошей за Дуброву моїх п'ятсот зр., що мені вельможний пан винен. Вже три роки...
— Що? відтягнути?! — спитав Заборовський.— Ні, жиде, я бачу, що нині з тобою не дійду до ладу. Іди собі, жиде, йди, най тебе не виджу, бо рука мене свербить! Щезай мені з очей!
І майже викинув жида за двері. Мошко постояв мовчки кілька хвилин на ґанку; хотів вертатися, але роздумався і помалу пішов додому.
Однак вечером того самого дня Заборовський післав знов по него і продав йому Дуброву за 1100 зр. з умовою, аби тепер ще не відтягав єму з тої суми нічого, бо потребує. З тих грошей зараз на другий день пополудні пішло
400 зр. до банку на сплату рати, а 200 зр. синові, бо Заборовський боявся можливого скандалу і розважив, що із Стася господар не буде. Мошко того дня був незвичайно вдоволений...
III
Рано-вранці, ще сонце не сходило, як сімдесятилітня мати о. Василя Левицького, бабуся Клавдзя, як її звичайно називали, вже прокинулася зі сну і не могла знов заснути. Се у неї вже від довгих літ так велося, що не могла довше спати; іноді лише дві-три години сну зовсім їй вистарчали, хіба що по обіді часом припочивала. Нині збудилася она ще раніше, як звичайно, бо ніч була дуже парна і в хаті взялася така духота, що годі було довше полежати. До того ще й соловей в городі щебетав так голосно, що бабуся майже гнівалася на него, бо не лише збудив її, але міг збудити й сина, і невістку в сусідній кімнаті, а внуків у третій кімнаті.
Умившися і одягнувшися, бабуся Клавдзя наложила на ніс свої замарані окуляри, через котрі не знати як могла вона що бачити, відслонила вікно, отворила єго і виглянула в город. Від лісу віяв легенький душний вітер, а сонце ледви заясніло поміж галуззям лісу і городу та кілька променів кинуло у кімнату старушки. Соловій щебетав уже не під вікнами, а в подальшім куті городу поміж корчами. Все ще на приходстві спало, лише у курнику чути було крик дробу, котрий уже не спав.
(Продовження на наступній сторінці)