І гіркі думки не покидали о. Левицького, коли вертав додому.
Назустріч єму надійшов знаний сільський п'яниця Криворукий. Хитаючись на непевних ногах, він здалека поклонився панотцеві і голосно став говорити:
— Слава Йсусу, єгомость! Біда, церква згоріла, а нова не зараз буде! Я не дам нічого, бо не маю. Дав би, бігме, дав би, та не маю; Мошко взяв, все Мошко взяв і вже мені хоче хату забрати. Але я хати не дам! — кричав голосно, переходячи попри священика із солом'яним капелюхом в руках та із спущеними очима.— Не дам хати! Досить уже крові з мене нассався, з торбами мене пустив... Не да-ам! згину, а проклятого жида-невіру в хату не пущу. А ні, то єму самому смерть зроблю!
Але тут він наткнувся на убиту градом квочку і качата в рові, підняв квочку за ногу і засміявся на ціле горло:
— Бігме, Мошкова квочка! Ото але! Так єму треба! — говорив далі сам до себе.— А й качата! — Вліз у рів і почав їх визбирувати.— Раз, два, три...— приповідав собі при тім.— Восьмеро! — крикнув радісно і з качатами в руках виліз з рова і станув перед самим панотцем.— Занесу йому,— каже,— додому, аби собі шабас справив! А ось і порося! Ха-ха-ха! І се занесу єму на шабас!
І він нахилився за поросятем, але так незручно, що перевернувся і зарив носом і руками в болоті в рові. "На шабас єму порося занесу!" — говорив ще в рові і сміявся, але Левицький єго вже не слухав.
Натомість почув здалека гіркий плач. Межею з поля надходила знайома панотцеві селянка. Она й не дивилася тепер на него, а тілько голосила: "Моя працейка пропала! Мої дітоньки любі! Що ж я з вами пічну? З чого нам тепер жити?" Притулила запаску до очей, сіла на вивернений пень і, качаючи головою то в один, то в другий бік, гірко ридала.
"Мої дітоньки любі, що ж я з вами пічну?! — думав і о. Левицький, згадуючи п'ять своїх дочок, для котрих у посагу не мав нічого...— Яка доля жде вас, мої голуб'ята кохані ?'.."
II
На другий день по сім нещастю зрана дідич Залісся Заборовський вертав зажурений з поля, котре ходив оглядати, коли за парком коло каплиці стрітив свою доньку Маню, яка ішла з великим вінком з живих цвітів до каплиці, куди щодня ходила.
— Ти знову на гріб? — спитав Заборовський з легеньким докором в голосі.— Опам'ятайся, дівчино! Вже три неділі минуло від смерті матері,— час погодитися з думкою, що вона не вернеться. А ти зовсім змарніла з того жалю і плачу!
— Коли ж мені, тату, легше стає, як виплачуся,— відповіла донька і глянула так благаюче на батька, що у него від здержуваного зворушення тілько кутики уст затремтіли.
— Добре, добре! — казав він.— Се красно, що не забуваєш матері, але вважай, дитино, що й ти сама готова мені захорувати, а се мені до тих клопотів, які вже маю, зовсім не потрібне. Знаєш, Маню, ми стратили вчера щонайменше з десять тисяч. В лісі дерев наломило сотками, а в полі збіжжя злягло так, що декотре і не підійметься. Тяжкий рік... Ну, йди, йди, Маню, а не бався там довго на гробі, бо хоч сонце світить, але холодно і вогко, ще перестудишся. А не плач, дитинко, божа воля... мусимо їй піддатися.
Дідич відвернувся від доньки, бо єму самому закрутилися сльози в очах.
— Я вернуся небавом! — сказала ще дівчина і пішла на маленьке кладовище коло каплиці.
Недалеко двора, за великим старим парком, при дорозі стояла мурована гарна каплиця, яку ще отець Заборовського вибудував на пам'ятку своєї покійної жінки, котрої домовина находилася в пивниці каплиці. Ся маленька, люба на око святиня божа, в котрій не змістилося би більше, як п'ятдесят осіб, стояла мов у вінку з густого зеленого живоплоту, що великим і високим простокутником обняв місце вічного спочинку не лише матері Заборовського, але й цілої родини єго, котра колись жила в Заліссю, а тепер відпочивала ту, на своїм окремім кладовищі, здалека від хлопського кладовища, там, за селом, з єго запалими могилками та похилими хрестами. Як за життя свого, так і по смерті своїй батько Заборовського, великий аристократ, не бажав собі товариства хлопів і для своєї родини заложив окреме кладовище. І так вся панська родина лежала собі на самоті, дарма що між нею були деякі члени, котрі любили селян і були би не мали нічого против того, якби спочили на тихім меланхолійнім сільськім кладовищі в товаристві селян. Однак треба признати, що се маленьке панське кладовище з плакучими березами в углах, з алеєю обтинаних акацій від фіртки до каплиці і великим цвітником довкола каплиці, мало в собі щось величавого. А коли тут засвітило весело сонце, то кладовище се не наводило на душу тяжкої пригнітаючої задуми, лише настрій потонувшої у тужливих мріях дівчини з задумчивим усміхом на устах. Тут, у сій каплиці, відправляв не раз приїжджий латинський священик богослужения.
Недавно, перед трьома неділями, поховали тут паню Заборовську, матір Мані. Завішені над входом до гробівця, висіли ще зів'ялі вінки з похорону, квіти і стяжки.
Нині поклала тут Маня свіжий вінок, сперлася о стіну гробівця, притулила голову до стіни і стояла так мовчки кілька хвилин, мов задеревіла. Єї тиха похилена стать у чорній сукні відбивалася виразно на білім тлі каплиці; тілько смутку було лише в тих темних кипарисах, що стояли спокійно-сумно довкола лавки побіч каплиці. Веселі пташки щебетали, скачучи по живоплоті та вигріваючися до сонця по вчорашній бурі і стужі. Але молода дівчина не чула їх; по єї блідім личку котилися німі, тихі сльози. Мовчки відступилася від гробу, присіла на сусідній лавочці між кипарисами, сперла голову о поруччя, затулила очі хустинкою, і тихе хлипання перебило веселе щебетання пташок. У такім щоденнім плачу шукала сирота втихомирення свого жалю. Виплакавшись, могла відтак спокійніше переживати цілий день. Ніхто тут з чужих, звичайно, не заходив, і вона могла спокійно тужити.
Тому немило діткнуло її, коли почула, як хтось отворив фіртку кладовища. Оглянулася і побачила, що се йшов о. Левицький. Здалека ще поклонився він їй, а підійшовши, заговорив перший:
— Простіть, панно Маню, що вам перебиваю у вашій тузі. Знаю я, як ви любили свою маму, і ціню високо ваш смуток.
Подав руку дівчині і на єї просьбу усів коло неї на лавочці.
— Плачете? — спитав зі співчуттям, коли дівчина обтерла очі і старалася бути спокійною.
— Коли б ви знали, отче, як мені жаль!
— Певно, певно! — говорив о. Левицький.— І є за ким плакати. Знав я вашу покійну маму двадцять три роки. Була то особа, гідна любові і поважання всіх; ціле село любило її, бо серце мала милосердне до людської недолі. І вже нема єї... Як той час минає! Так мені здається, якби я щойно торік прийшов до Залісся. Тоді ще ваша мати була молоденька, така як ви, може, троха старша... Ви, мабуть, не більше літ маєте, як дев'ятнадцять. Я ж був на ваших хрестинах...
— Вже двадцять буде.
— А так-так; ви ровесниця мого Генка. Боже, як той час минає!
Тут він замовк, думав щось хвилину, а відтак глянув допитливо дівчині в очі:
— Вам, певно, дивно, чого я тут зайшов? — спитався.
— Ні! чого ж би?
— Я йшов дорогою і через фіртку побачив вас. Думаю собі: вступлю і пораджуся з вами.
— Прошу дуже; все зроблю, що можу.
— Ви знаєте, пані, що по останніх виборах посла я з вашим батьком жию в незгоді. Колись ми жили собі як добрі сусіди в приязні; самі пам'ятаєте, як часто бував я у вас в гостях; але під час виборів склалося таке, що я почув жаль до вашого батька не з особистих причин, борони боже, лише з причин суспільної натури, з національних причин. Вже як я й не люблю заводити політичних суперечок, але тоді під час виборів я не втерпів, забагато мені було, сказав прикре слово — і ми загнівалися. Бог видить, як мені то немило було й є, бо як же так можна: на посла руських селян вибирати доконче поляка-дідича, та ще такого незичливого, але я рад би тепер погодитися, а то ми більше, що маю просьбу до вашого тата і то не від себе просьбу, тілько від села.
Дівчина дивилася спокійно на священика, на єго короткозорі очі і вже сивіюче волосся, та на руки, в котрих нервово обертав палицю.
— Яка ж то просьба? — спитала.
— Знаєте, вчера погоріла нам церква. Тепер я не маю де правити ні служби божої, ні всяких інших функцій духовних. Тому я хотів би просити вашого тата, чи не позволив би мені до часу в сій каплиці правити богослужіння? Бодай лиш тоді, якби надворі була слота; бо в погоду можу правити і надворі. Як думаєте, чи згодиться він на таке?
— Думаю, що згодиться.
— Я хотів би ще нині поговорити о тім з вашим батьком. Чи застану єго тепер дома?
— Застанете. Може би, то ліпше так зробити? Я поговорю перше сама з татом, а ви, отче, потім прийдете... бо... бо...
— Бо що?
— Прикро мені то, отче, сказати: тато гнівається на вас таки дуже,— відповіла Маня несміло, але й зараз поспішилася додати: — Чей він мені того не відмовить, я буду сама просити.
— Просіть єго, панно Маню! Зробіть се для мене і для села!
— Прошу прийти так за півгодини,— сказала дівчина і зараз зібралася додому.
В півгодини по тій розмові о. Левицький несміло застукав до кімнати Заборовського.
— Прошу! — відізвався Заборовський в кімнаті і сам отворив двері.— Прошу ближче, отче! Сідайте!
(Продовження на наступній сторінці)