«Клопоти Савчихи» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Клопоти Савчихи»

A- A+ A A1 A2 A3

Пан Микола Сторонський читає свідоцтво й каже, що добре. А Дутчисі те страх подобається!

— А я,— каже,— і шинок професорам не носила, і на вино їх не просила, так як Улан, а от свідоцтво добре.

— Так уже бог дав,— каже стара Сторонська.— Або я за своїм носила? І сама не знаю, як він ті школи скінчив.

— Коби-то мені таке бог дав! — зітхає важко Дутчиха.

— Посилайте й ви! — радить коротко старий Сторонський, що читає якусь книжку від сина та й не рад тому, що йому перебивають. Тільки тої вільної хвилини, що в неділю, та й то перебивають.

— Та я б того страх як хотіла, коли нема за що! — відповідає мати Андруся.

А "пан" Микола Сторонський слухає того та й думає.

— Може б, Андруся до бурси прийняли? — каже.— Свідоцтво має добре.

Лице Дутчихи прояснюється, як сонце. Вона присідається ближче до Миколи і давай його випитувати, як то з тою бурсою, чи б сина цілком даром прийняли, чи треба доплачувати,— все випиталася дочиста, бо розумна була жінка і знала, як і що. Стало на тім, що Микола Сторонський має написати просьбу до заряду бурси, щоб прийняли Андруся Дутку, коли можна, задармо, а як ні, то за малою доплатою.

— Ви у Львові маєте знайомих панів, то вже якось зробите! Правда, пане професор?

А "пан професор" на те: "Буду старатися",— каже. І Дутчисі поки що більше нічого не треба; вона така щаслива й рада, як би її хто на сто коней посадив. А що її найбільше тішить, то се, що могтиме сестрі Касюні похвалитися і своїм Андрусем: не лиш її Михась піде до "лацінських шкіл", але й Андрусь. Андрусеве свідоцтво добре, не таке, як Михасеве, його приймуть до бурси, а там уже — боже поможи! — якось-то буде.

І коли вона про те думала, вертаючись додому, їй конче хотілося вступити до сестри Савчихи і сказати їй все-все. Але ні! Вона, як розумна жінка, не вступила, бо мала в тім свій рахунок. Ще Савчиха пішла б до Сторонського й казала б подати і свого Михася до бурси, а те могло б вийти їй на зле, бо скорше приймуть сина, коли хлопців зголоситься до бурси менше.

Увечері ще поговорила про те з своїм чоловіком — той сказав, що сам мав таку думку,— і обидві сестри, Савчиха і Дутчиха, в ту ніч із неділі на понеділок думали довго про своїх синів, поки не заснули.

І було б із того всього не вийшло ніякого лиха, якби була Савчиха не довідалася зараз на другий день від тітки Сторонської на місті, що й Христина хоче посилати сина до Львова та що Микола обіцяв навіть подати її Андруся до бурси. Не знати від чого зробилося їй дуже гірко, і хоч як їй було ненаручно покидати роботу дома, пішла таки ввечері на хвилину до своїх родичів, стареньких поважних міщан Чупських, що, поженивши трьох синів і повіддававши чотири доньки заміж, доживали віку при двох синах іще нежонатих. Лихо надало, що там у ту саму пору були в гостях Микола Сторонський і Дутчиха... Прийшла, видко, за тим самим, що й Савчиха.

Сіла собі Савчиха коло печі і слухає, про що мова. Дутчиха замовкла також, розмовляють тільки старі Чупські про своїх унуків, Михася й Андруся, випитуються, а їм відповідає або пояснює справу Сторонський. За бурсу мови нема. Слухає-слухає Савчиха, і бере її злість.

— Аз бурсою що? — каже нараз, обертаючись до Сторонського.— Хіба я не знаю, що ви Андруся хочете до бурси задармо дати, а мого Михася не хочете? А що то, чи мій син гірший як Христинин? Або чи я вам гірша сестра як Христина, що ви її сторону тримаєте?

Сторонський здивувався дуже; вже збирався відповісти, та випередила його Христина Дутчиха.

— Що ж ти кажеш, Касюню? Та чию він сторону тримає? Знає, що я бідна, та й хоче помогти мені й Андрусеві.

— Або я багачка? — обурилася Савчиха.— Найшли багачку! Більшої не виділи...

— Але ж, Касюню! Адже то всі видять, що мій на тих трісках не заробить, і сама ти знаєш, що з столярства грошей не зложити.

— А її син добре свідоцтво має, а її сина до бурси, а їй те, а їй се,— говорила ображена Савчиха,— а я багачка невидана, мій Михась і зле вчиться, і задармо його до бурси не приймуть, тільки аби я платила... А в мене є інші дрібні діти...

— А хіба в мене нема? — вже гнівно спитала Христина.— В тебе четверо, а в мене п'ятеро!

— А твій чоловік заробить, а мій п'є: не додому, а з дому виносить...— падькалася Савчиха.

— То най не п'є! — сказав старий Чупський.

— Най по шинках не ходить! —додала Дутчиха.

Аж тут Савчиху заболіло серце за чоловіка; вона зірвалась і крикнула:

— А вам що до того? Як п'є, то за свої гроші! А вам зась! Що мені випоминаєте?

Тут вмішалась до суперечки мати Савчихи:

— Касюню, що тобі бог дав? Чого ти сердишся? Піде Андрусь до Львова, то най з богом іде. І Михась піде, і Андрусь піде — боже їм поможи...

— Аби-сьте знали, що піде! — потвердила Савчиха.— Дам Михася до школи, заплачу, а твого до бурси; хто знає, чи приймуть...

А в Дутчихи знов заболіло серце за сина; сама думка, що можуть її сина не прийняти до бурси, запекла її, і вона гірко заплакала, притуливши запаску до очей.

— Та де мені з багачками мірятися?! — приповідала вона крізь сльози.— Зросла дитина в недостатку та й мусить гинути в біді. А людські діти панами будуть...

Та й таке наговорила, що не знати, що на те й казати. Хотів їх усіх помирити Сторонський — не вдалося: ні за що ні про що сестри посварилися. Аж коли Микола сказав, що подасть і Михася до бурси, настав трохи мир у хаті.

Як він те сказав, старому Чупському прийшла нараз до голови дуже розумна думка, яку тільки досвідна, стара голова могла видумати. Сказав він таке, що у Львові живе його братаниці сестра за кондуктором від "трам-балю". Всі її знають. І жінка добра, і чоловік її добрий. Отож, якби до неї дати Михася на станцію і довозити йому їсти та все, що потрібно, то хлопець мав би догляд ліпший, як у бурсі. Все то бурса, як касарня, а Михась хлопець слабовитий, потрібує догляду дома. В бурсі дають їсти три рази, а він би не раз хотів і четвертий раз укусити, а не було б чого. Звичайна річ, як задармо.

Сі слова старого Чупського переконали Савчиху відразу; їй було жаль сина, і така будучина, яка, по словам її батька, ждала Михася в бурсі, налякала її. Справді, Михась потрібує догляду; піде з дому, де так йому добре діялось, і в бурсі готов змарніти. Яка ж користь із цілої школи, якби хлопець, із яким так тяжко набідувалась, знов — не дай боже — захорував?

— А може б, і я так зробили? — спиталася Дутчиха, якій нараз здалося, що нема чого за бурсою тужити.— Ліпше дитині дещо посилати, та най би голоду не знало.

— Почекайте лиш! — вмішався тепер у бесіду Сторонський, радий, що розмова на таке зійшла.— Ще п'ять неділь часу; маєте час надуматися.

— Я свого до бурси не дам! — рішила зараз Савчиха.— Шкода дитини...

— Добре й так! — говорив Сторонський, втихомирюючи розбурхані уми.— Побачимо, якось-то буде. Аби тільки хлопці екзамен поздавали; от най тепер учаться трохи...

І так помалу-помалу настала добра злагода в хаті; але вже Савчиха до сестри Дутчихи серця не мала і чулася ображеною, хоч не знала чим. Так само й Дутчиха скоса дивилася на сестру...

III

Отут би я вам, люди добрі, хотів щось сказати, і не знаю, звідки почати, бо мені стидно. А сказати мушу, хоч би не знати що, бо як те і Савчиха, й Савка, і її син Михась дуже шанували, дуже коло того ходили, то й мені не можна його оминути. Ще якби то була корова, або кінь, або вівця, то нічого б мені і стидатися, а то вам, знаєте, був — даруйте за слово — веприк, як корова. Може, й не такий завбільшки, як корова, але що зросту такого, як добра ялівка, то б і присяг. Тільки що грубший як ялівка; такий уже грубий собі, що ноги його щезли зовсім у череві і він, бідолаха, ні в кут, ні в двері; ані йому рушитися як треба, ані навіть до цебрика підійти. Тим часом ступить, нещасний, кілька кроків по хліві, засапається та й приляже на соломі спочивати.

Де його такого Савка придбав, то не знати; був собі зразу худий, тільки ребра виставали. Привіз його звідкись Савка й каже Михасеві:

— Ото для тебе, аби-сь його пильнував. Потім собі чи продаси, чи заріжеш і справиш собі убрання.— А Михась,— звичайно, як різницька дитина,— дуже собі вподобав того веприка, зараз його назвав Зіркатим, бо мав чорну зірку на чолі, а сам був білий, та й як став його разом із мамою пильнувати, годувати то мукою, то грисом, то чим мали,— вигодували до півроку Зіркатого так, що йому не то ребра, а й ноги щезли під солониною, так що тільки ратиці було видко.

(Продовження на наступній сторінці)