«Клопоти Савчихи» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Клопоти Савчихи»

A- A+ A A1 A2 A3

Така мова анітрохи не подобалася Савчисі, ані не переконала її. Злість узяла її, і вона, не балакаючи довго, зараз попрощалася й пішла. Не пішла ж вона додому, а повернула по дорозі до своєї сестри Христини Дутчихи — тої, що за столяром. Тут без довгих заходів вилляла весь свій гнів та Миколу.

— Він хоче, щоб тільки сам був пан, а мій Михась ні! Радить мені, аби я його дома лишила! Нібито мене не стане на школу! Людські діти які бідаки, а вчаться, а мій що? Та я його приберу, як панича, дзиґарок йому справлю, заплачу професорів — і таки буде пан! Чи чувала ти таке, Христино? Заздрісний! Нічого інше, тільки заздрісний! Та й цьоця така сама. Хвалиться своїм сином: "А мій син! А мій син!.." — а коли я такого хочу, то вона нічого! "Най тобі Микола порадить! — так вона до мене,— він те ліпше знає..." Ні, не буде воно так, віддам Михася до школи! Міг Микола вчитися, що йому мама не мала часом що їсти післати, то буде і мій вчитися; я йому не дам голодувати...

А сестра Христина те слухає-слухає — і нічого.

— Та що,— каже жалісно,— ти пані, посилати хлопця можеш. Ти не те, що я. Мій Андрусь до "лацінських" шкіл не піде.— Та й з тим словом обернулась, нібито думки сестри її нічого не обходять.

Посиділа Савчиха в сестри ще хвилину, замислилась. І не думала вона вже про те, чи посилати Михася до Львова, чи ні, бо вже рішилася посилати, тільки нагадала собі слова Миколи, що свідоцтво Михася кепське, що можуть його не прийняти до школи. Ану ж то правда? Треба кого іншого спитати.

Йде Савчиха з тою думкою додому, аж здибує дяка з передміської церкви. Не старий ще той дяк, ще лиш недавно прийшов зі Львова, де в самім св. Юрі вчився на дяка. Дуже він розумний дяк, і голос у нього красний, і таки вчений, правду сказавши: як Дутчисі написав до суду скаргу на Воронячку, що її остатніми словами на місті зганьбила, то Дутчиха в суді виграла. Отже, просить його Савчиха до себе перечитати свідоцтво.

Приходять обоє до хати. Савка спить на "банкбетлі" — випив уже дещо,— а слуга діти бавить. Михася десь нема.

— Йди, Ганко, до кухні, я вже сама забавлю дитину,— приказує Савчиха старій слузі.

Слуга виходить, а Савчиха тоді виймає свідоцтво й подає дякові. Дяк читає, читає...

— А що? — каже.— Свідоцтво добре! До школи приймуть. Чому б не мали прийняти? Мій брат не мав ліпшого, та й його прийняли.

— А ваш брат у котрій клясі?

— Вже до п'ятої піде. Знаєте, що б я вам порадив? Візьміть ви мого брата, най трохи Михася привчить,— буде певніше. Дасте йому ринський-два, та й привчить хлопця.

Ся думка сподобалася Савчисі так, що вона зараз таки замовила дякового брата, щоб приходив учити Михася. А ще й заспокоїла та думка її так, що вона, опріч жалю до тітчиного сина Миколи, не чула нічого злого, тільки саме вдоволення. Що більше — такий важний намір навів її на думку, що годі тепер пестити Михася, а треба до нього добре взятися, щоб не пустував і з татом по ярмарках не ходив, тільки вчився. Лиш десь там на дні серця Сгвчнхи

сиділа приспана сильною волею туга, яка все будилася від думки про розлуку з Михасем.

Дяк відійшов, а Савчиха нагодувала дітей і стала варити воду, щоб запарити січку" для худоби та дещо приготовити також для сімох штук великих, товстих безрог, які, не знаючи своєї сумної долі, спокійно вилежувались на соломі в хлівці зараз за хатою та тільки від часу до часу тяжко відсапували або рохкали. Упоравшись із худобою, Савчиха вернулася в хату й сіла на лавку біля дитини. Страх хотілося їй з ким побалакати про Михася, набратись пересвідчення, що її намір добрий, але не було з ким. Савка спав твердо на лавці, зовсім не прочуваючи, що з його сином задумує жінка зробити.

Сиділа так Савчиха з добру хвилю, аж поки її лють взяла на чоловіка. Він спав, а тут вона рішає долю дитини!..

— Стасю, ану збуди тата! — попросила вона сина, бо сама чогось не хотіла будити.

Стасьо, хлопець жвавий, приступив до батька, взяв за плече і став термосити його з усеї сили.

— Тату, встаньте! А що будете вночі робити? Миші лапати? — Але тато не збудився, тільки захропів сильніше. Тоді хлопчина потермосив його ще сильніше, ще й за вуса потягнув. Савка захропів іще раз і розплющив очі.

— А, то ти, ледащо! — скрикнув він, але без гніву в голосі.— Татові спати не даєш?—питався він, підводячися помалу з лавки.

— Ой, тату, як від вас горілку чути! — скривився хлопець.

— Не горілку, дурню,— поправив батько,— тільки вино, бо я горілки не п'ю.

— Все одно! — відповів хлопець.

— Не все одно,— відрізав батько,— бо горілка дешевша і її хлопи п'ють, а вино дорожче і тільки пани його п'ють. Шукай-но ти, Стасю, в моїм "іберцігері" в кишені; там щось найдеш!

Стасьо навискоки вхопив "іберцігер" і з кишені вийняв цукорки. Савка був у незлім гуморі, і тому жінка відізвалася:

— Може б, ти, Петре, дечого з'їв? Вепровину маю добру.

— Не хочу,— відповів Савка сухо.

— Адже ж ти нині нічого не їв! — падькалася жінка.

— Ну що тобі за кривда, що я нічого не їм? — боронився пан Петро.

Савчиха знала з досвіду, що до їди не вміє чоловіка намовити, отже, подумавши хвильку, почала говорити про студентів.

— Студенти приїхали зі Львова і з Перемишля, так файно співають...

Савка мовчав і позіхав.

— Аж приємно слухати,— говорила Савчиха помалу, вижидаючи, чи чоловік сам не здогадається, до чого вона річ веде. А коли той мовчав, вона відразу сказала:

— Я думаю Михася посилати до Львова до школи.

— Що? — спитав Савка, не довіряючи.

— До "лацінських" шкіл буду посилати.

— Кого?

— Ну, адже не тебе, тільки Михася.

— Михася? — повторив Савка помалу, помахав головою й рішучо сказав: — Ні, того не буде!

— А чому ж ні? — плаксивим голосом спитала Савчиха.

— Його дід і тато були різники, і він мусить бути. Всі ми не вміли ані читати, ані писати, а якось нам жилося, а він же й якусь школу скінчив! До різництва цікавий, вже й порося купити потрафить... Ні, жінко, я не позволю!

— Коли я так хочу! — відповіла жінка рішуче.

— Ти собі хоч чи не хоч, а я не позволю! То вже моя в тім голова...

— Побачимо! — закінчила жінка розмову й вийшла з хати, розсерджена.

II

Того дня, коли Савчиха рішила долю дитини, її син Михась не прочував нічого злого. Побігавши по місту, віднайшов свого ті точного брата Андруся Дутку, і обидва разом пішли до тітки Сторонської на передмістя, бо у неї були дуже добрі яблука в городі. Тітка прийняла хлопців пирогами і сметаною й пустила їх у город, тільки просила, аби гілля не ломили. І були б собі хлопці добре погуляли по городі, але на біду застали там пана Миколу Сторонського, тітчиного сина, що читав якусь книжку. Прийшли до нього обидва, хотіли його поцілувати в руку, але він не дався. Погладив лиш обох хлопців по лиці і відізвався до Михася:

— Чую, що твоя мама хоче тебе післати до Львова до школи?

Михась здивувався:

— Я ще про те,— каже,— не чув.

— Була нині мама в мене й питалася, як би те зробити.

— Я не піду до Львова! — сказав хлопець твердо.

— Чому ні?

— Бо там б'ють.

— Хто тобі казав таке?

— Я вже знаю.

— А ти, Андрусю, до Львова пішов би? — спитався Микола другого хлопця.

— Пішов би, вуйцю, та нема за що,— відповів Андрусь та й притім і почервонів, і засумував.

— Ти вже тут скінчив школу? — спитався ще Сторонський.

— Скінчив.

— Ідіть же собі нарвати яблук, тільки гілля не ломіть,— закінчив вуйко розмову з сестрінками.

Хлопці відійшли, та вже не такі веселі, як прийшли, а Сторонський подався в хату. Приходить, а там Христина Дутчиха, й батько, й мати.

— Як ся маєте, пане професор? — привіталася Дутчиха.— Що, ви ще й тепер із книжками возитесь? Ще вам мало?

— Така вже моя доля!..

І обоє подали собі руки і поцілувалися в уста — не так, як Савчиха, що не знає до людей слова промовити, але так, як між панами водиться. Бо Дутчиха хоч і бідна, але гонор чоловікові вміє віддати та й таки, ніде правди діти, і чоловіка має розумнішого. При війську був фірером, а тепер до читальні належить і газети читає.

Пішла розмова довга про все: і чому пан Микола Сторонський не ласкавий зайти в гості до Дутчихи — вже б вона його вміла прийняти! — і чому його в місті взагалі не видати? Тепер би пора йому вже жінки шукати, а найліпша була б бурмистрова панна Ольга. Там, правда, у бурмистра дітей щось із дванадцятеро, ба, але які маєтки — і млин, і поле, і будинки які! На всі діти стане! А далі зручно зводить Дутчиха розмову на школярів і незамітно, здалека закидає щось про Михася і свого Андруся. Микола Сторонський сидить і тільки усміхається: здогадується, до чого сестра річ веде.

— Маєте ви, сестро, може, свідоцтво Андруся при собі? — питається нараз, аби помогти сестрі в розмові.

— Та десь тут маю,— відповідає Христина й шукає свідоцтва так, як би не була певна, що його взяла; але таки находить його.

(Продовження на наступній сторінці)