— Коли б уже раз прийшли, а то я сам не знаю, що буде. Ось для королевича в окопах місце, а він ще коло Жванця! Кого я тут поставлю? А тут ворог так близько! Що то буде, що то буде?! Пац! — крикнув Ходкевич.— Ви знаєте по-італьянськи. Скажіть-но ви сему драбові, що мені його служби не потрібно; може забратися до чорта; нехай нам тут не заважає та не придивляється, бо ще зрадить нас. Тілько не кажіть так остро, як я.
Пац під'їхав до Вевеллього, що знав по-італьянськи, і сказав йому коротко, що гетьман не потребує його прислуги і що може собі хоч зараз від'їхати.
Вевеллі замахав руками, як би обганявся від мух, потім зложив руки на груди, поклонився по саму землю Ходкевичеві і заговорив скоро-скоро, як на муках:
— Я нічо не винен! Листи були правдиві! Радула посвідчить! Радула за тим, щоб помиритися; просив мене... А мені яке діло? Я не для себе бажаю мира...
— Відведіть його в обоз! — приказав Ходкевич.
— Чи можу й я відійти? — спитався Шемберк.— Дуже втомився я.
— Можете відійти... Чекайте! І ви нічого не чули про козаків?
— Чув, що були коло Степанців, але коли се було?
— Одна чата козацька, три тисячі людей, що заблукалася десь у Молдові, є вже у нас, прийшла передучера вечором, хоч і не ціла, але де решта? де решта?
З поля чвалом над'їхала кінна польська сторожа з вісткою, що в лісах бачили турків, недалеко, може, півгодини їзди звідси.
— Се, певно, передня сторожа турецька,— замітив Шемберк.
Ходкевич глянув у поле, стиснув нервово губи і приказав затрубити гасло поготівля. Трубачі один за одним підхоплювали гасло, котре залунало всюди, як далеко сягали окопи. В обозі попри не готові ще окопи почало уставлятися військо — і кінне, і піше, відділами. Неспокій обняв усіх. Уже кілька разів остатніми днями стривожили сторожі цілий обоз — тепер уже кождий сподівався нападу, бо, очевидно, турки мусили вже бути ближче. Надбігли й інші чати і потвердили, що далеко по полях видко вже малі турецькі відділи; лісами йде їх, певно, більше. Козаків не бачили.
Військо стояло смутне і непевне, бо й найменший розумів тяжке положення. Тут надходила така хмара ворога, а їх в обозі всего не більше як двадцять тисяч. За Дністром при королевичу є ще з десять тисяч, але вони не поможуть через ріку. Ліве крило обозу тілько троха заслонене; як ударять турки в сей бік, погинуть усі. Недаром пересуває Ходкевич свій полк у сей бік. Що ж з того, коли настає велика діра в тім місці, що призначене для війська королевича. Кругом біда...
Надходив вечір, і чим нижче клонилося сонце за буковинські ліси, обливаючи ціле небо спершу ясно-жовтим, а потім червоним огнем, тим військо легше віддихало, бо вночі і ворог не важиться так легко підлізти під обоз. Ночі темні, не видко нічого — можна сидіти безпечніше.
На ніч розпустив Ходкевич полки на квартири, але зате подвоїв сторожі і приказав бути напого-тівлю. Сам пійшов у свою ліп'янку з глипи і тут не вспів він усісти, як рука в нього затремтіла судорожно. Се був знак, що приходив на нього напад епілепсії. Його зараз поклали на ліжко. Лице йому посиніло, очі виступили наверх, а з губи покотилася слина. Тілом його стало підкидати — він зовсім утратив пам'ять. Покликали лікаря-француза; той тілько пильнував, щоби гетьман не потовк собі голови і тіла, а іншої ради не міг дати. Для нього се не була новина; він бачив такі напади у Ходкевича вже не раз, але порадити не міг. По якімсь часі гетьман опам'ятався, почав блудними очима розглядатися по хатині, але був такий слабий, що не міг рушитися. Його лишили в ліжку і наказали прислузі не перешкоджати — може, засне, то стане йому ліпше. Він справді заснув.
Над ранком збудився; тілько світало. Постогнуючи, встав із медвежої шкури, на якій лежав, і почав простягатися. Всі кості боліли його, і лице в нього було бліде, як та шкіра па чашці, що в нього була під чуб виголена.
До хатини вступив Ліщинський з радісною вісткою:
— Козаки йдуть!
— Ідуть?! Ну, слава ж тобі, господи! Де вони?
— Уже коло Кам'яного яру.
— Зараз мені подайте коня!
І Ходкевич устав, ще раз випрямився, знявши руки вгору, позіхнув і вийшов надвір. Кінь стояв осідланий.
— Нехай посходиться старшина; поїдьмо назустріч!
Вістка, що йдуть козаки, розійшлася блискавкою поміж військом, і ще сонце не зійшло, як цілий обоз був уже на ногах. Радісний гамір пішов по обозі: "Козаки прийшли! Козаки! слава богу! Тепер ми безпечніші!" І всі радніше взялися знову копати окопи.
Толокою попри лісок, виминувши глибокий, крутий яр, їхала досвіта мала польська дружина в сю сторону, з котрої йшли козаки. Вже здалека чути було, як скрипіли деревляні осі козацьких маж і як дудніла земля під ногами сорока тисяч війська.
Полк Дорошенка, що йшов передом, чорнівся вже на степу, як довженна змія, що помалу лізла травою. Перед полком і з боку від Молдови йшли передні і бічні сторожі. Все військо було немов покрите легкою імлою — се і ранішня мрака холодного ранку, і віддихи з тисячів грудей зводили такий туман над військом.
На дружину Ходкевича наскочила козацька сторожа з вийнятими шаблями. Не пізнала здалека, хто се вийшов назустріч.
— Ми свої, свої! — скрикнув Ходкевич.— Де гетьман? Дайте йому знати, що ждемо на нього тут.
Але заким над'їхав сам Сагайдачний, уже й зовсім розвиднілося, уже кілька полків козацьких розкладалося в долинах над Дністром по лівім боці від польського обозу.
Ходкевич уже мав відомість, що козаки скинули Бородавку з гетьманства, а вибрали старшим Сагайдачного: так він і ждав на нього. Вкінці той над'їхав на коні.
— Вітай нас, Петре! — промовив перший Ходкевич по-руськи.— Ми вже гадали, що тебе турки з'їли.
— Подавились би нами,— відповів Сагайдачний, подаючи руку Ходкевичеві.— Але гладко не йшлося нам. Усю дорогу від Могилева сюди годі було скараскатися клятого Кантемира. Ще вчора звечера думали ми отам нижче, де скручується Дністер, заночувати; уже й табір розбили. Так ні, як присікалася клята татарва, треба було йти дальше. Його милость королевич уже є?
— Ще коло Жванця.
— А чого ж він там сидить? Я ночами і днями гоню, щоб тілько до вас дістатися, а він... Се ж крайній час.
У голосі Сагайдачного чути було пересердя.
— Слава богу, що ти вже є,— відповів Ходкевич.— Якось ми собі обидва порадимо.
І тілько тепер, злізши з коней, почали всі вітатися. Військо тим часом ішло безконечними, здавалося, рядами і громадами та займало свої місця. Козацька старшина уже їздила з одного кінця в другий та роздивлялася, де би копати окопи. Табір козацький заїхав ближче до ріки, військо стануло ближче поля. Непотрібні вози затягнено на окопи і присипано землею. В обозі зароїлося від людей, мов від бджіл в улію, коли їх підкурити. Всі готовилися на кроваве весілля. Не було коли спочивати; кождий позирав неспокійно на ноля та ліси перед собою, чи не надходить уже ворожа сила.
Тим часом Молодецький і обидва Аннібали верталися зі своєю дружиною у польський обоз. Ярошенко просив Молодецького, щоби взяв його з собою: а то боявся, щоби в польськім обозі не взяли його за зрадника. Молодецький згодився. Ярошенко йшов пішки і розглядався по обозі. Військо працювало при окопах, а чури пильнували возів, наметів, сіна і соломи. У долинах горіло безліч огнів, при котрих варилася для панів страва.
Потім Ярошенко відлучився від війська і пійшов униз до замку. Казали йому, що там, під замком, є молдовани, то він від них сподівався дещо довідатися. По дорозі до замку болото було таке глибоке, що ніхто не важився їхати возом; воно було липке і чіплялося постолів, як смола; годі було йти. Довкола стирчали чорні стіни спалених хат і порозкидані надгорілі балки. Чури тягали ті балки в обоз на огонь і допалювали містечко на попіл.
Під окопами замку, з того боку, де брама, що замикала дорогу в замок і до Дністра, побачив Микула циганське село. Цілком так само, як цигани, розклалися тут люди на возах, в бурдеях і під шатрами. Гомін стояв тут, мов на малім торзі. Микула чудувався, що се за люди. Він спитав якогось п'яного чуру, хто там живе.
— Волохи, такі самі чорні чорти, як ти! Гей, чекай, пташку, ти що за один?
— Відчепись, бісова личино, а то дивись! Микула вхопив за шаблю, і чура пійшов собі. Але коли він так дивився за чурою, побачив
громадку вояків, що вела з польського обозу двох пов'язаних за руки людей. Ті люди не хотіли йти, падали на землю, здіймаючи догори зв'язані руки, і просилися у вояків. Ніщо не помагало; їх силою піднімали із землі і несли далі. З циганського села повибігали цікаві люди.
— Ведуть вішати! вішати! — почув Ярошенко волоські слова і тілько тепер побачив недалеко замку на самім стрімкім березі Дністра шибеницю.
Засуджених вели попри Ярошенка. Він бачив смертельний страх на їх лицях і чув, як вони благали по-волоськи вояків. За ними бігла череда цікавих польських чур і верещала:
— Все волохи та й волохи!
— Вони нам обоз підпалять!
— Зраджують пас!
— Отсих циган під окопами всіх би вивішати! Ярошенко зрозумів, що ті люди під замком — то
(Продовження на наступній сторінці)