Всі слухали бесіди Сагайдачного, і всіх находив страх. Спочивали недовго і поїхали дальше. Лісом було зле їхати, громада розлізлася. Сагайдачний уже не зважав на ніщо, їхав або йшов мовчки та пихкав свою люльку, заклавши ліву руку в пазуху, бо боліла його. Ярошенко не відступав його; слідкував за ним подалеки, але не спускав його з очей. Він чудувався, скілько сили було в сего сивого діда, що, помимо рани і болю, йшов жваво вперед або вів коня тілько самою правою рукою.
Настала ніч. Сагайдачний ані не думав спочивати. Дехто з вояків з утоми трохи не падав на землю; і Ярошенко, хоч який був сильний — правда, останніми часами він досить змарнів,— радо був би поклався де під дубом полежати; а Сагайдачний не хотів. Він уже не просив нікого йти з ним. "Сам,— каже,— пійду, бо нема коли спочивати, потім епічну". Молодецький. Ярошенко і ще кількох не покидали його, ішли з ним, поки сили ставало. Вкінці ціле військо лишилося в лісі над Дністром, бо не знали навіть куди йти — і темно, і дороги нема; лише Сагайдачний не ставав.
— Хто хоче, нехай іде зі мною, а коли ні, то я й сам пійду,— сказав він.
— Я ж тебе не покину,— відповів Молодецький.
— і я б хотів з вами,— озвався Микула.
— Ходи, ходи, сипу; ти, бачу, пильнуєш мене.
— Ой добродію, до кого ж мені тепер прихилитися? Іду за вами, як за батьком дитина, бо я вже сам нічого не придумаю.
Всі три йшли ще зо дві години усе горі Дністром, але нарешті, коли обминали якийсь глибокий яр і залізли в безвихідні корчі, стали.
— Чи не зблудили ми? — промовив Молодецький.
— Може бути. Треба ночувати, нема ради,— відповів Сагайдачний і, втомлений, усів на землю: — Гей, хто в лісі, озовися! — крикнув голосно, але з лісу не відозвався ніхто.
— От коли б можна де коні попасти, я повів би,— каже Микула.
— А де найдеш добру траву у дубовім лісі? От лягай, а коні прив'яжи до дерев!
— Я встану досвіта і найду десь троха трави.
— Добре! добре!.. Сподівався ти такого, Молодецький? Гарна пригода, що? Ну, слава богу, ти цілий, а мені, бач, уцідили троха крові. Коли б хоч у битві великій, а то от на гладкій дорозі. Я й сам не знаю, звідки куля надлетіла.
— Болить тебе?
— От так, як би комар укусив. Пусте!.. Найкраще закурю собі люльку і все забуду. От коли б козаків найти! Ми їх у сих сторонах мусимо найти. Коло Степаиівців їх не буде, бо занадто вже близько вороги; виходить, що вони повинні бути над
Дністром, може, близько Могилева. Там є брід, отуди нам вранці і дорога.
Ще з півгодини балакали оба діди, а Микула тілько слухав. Нарешті всі замовкли і заснули. Сагайдачний від часу до часу постогнував у сні, але втома, видко, перемогла й його, він спав.
Досвіта, зі сходом сонця, всі вже були па ногах. Ярошенко встав раніше і попас коні, тепер можна було їхати дальше. Сагайдачний казав собі ще обмити і перевинути рам'я, котре йому троха спухло, і просив Микулу вести його коня. Всі три старалися тепер вийти з лісу і йти узліссям, бо надоїло обминати корчі і дерева. Бог поміг: до самого полудня нігде не було видко ворога, можна було їхати спокійно.
Доїздили до Могилева. Ярошенко поїхав наперед шукати броду, що мав тут бути, як казав Сагайдачний. Але тілько він щез за горбом, як по хвилині виїхав знову на горб з кількома козаками.
— Є наші! є! — кричав радісно здалека.
— Слава богу! — сказали в один голос Сагайдачний і Молодецький.
Козацька сторожа прискочила навздогін до Сагайдачного і познімала шапки.
— Вітай, батьку! — промовив один старий козак.— Слава богу, що ти живий; ми гадали, що вже по тобі. Ото буде радість!
— Здоров, Муха! Ти тут?.. Кажи зараз, де козаки?
— По тім боці Дністра під Могилевом стоять обозом.
— Чому ж не йдуть під Хотин?
— Тілько вранці сюди прийшли. Втомлені дуже. Ми вже ледви дишемо. Завів нас клятий Бородавка так гарненько в Молдову, що ми вже цілий тиждень тілько всеї роботи маємо, що пробиватися табором поміж турків і татар. Передучера вночі напали на наш обоз татари, ми ледви дали їм раду.
Розмова увірвалася, бо над'їхала інша старшина. Всі віталися із Сагайдачним, як з батьком рідним, і що перше почали казати, то були нарікання і прокльони на Бородавку, що збавив стілько людей, харчів з дому доволі не набрав, а тепер промишляє розбоєм... Доста їм Бородавки! не хочуть його! Добре, що Сагайдачний вернувся; вони його ось таки зараз виберуть гетьманом. Усі козаки ждали тілько на нього, щоби Бородавку скинути.
— Годі! годі! — втихомирював їх Сагайдачний.— Треба раду скликати.
Всі в'їхали в обоз. Побачивши Сагайдачного, козаки обступили його роєм, так що їхати було годі. Тілько чути було, як казали: "Слава богу! слава богу, що вернувся! Тепер у нас буде голова!"
— Спасибі вам, діти! Спасибі! Не товпіться так! Дайте дорогу! — просив козаків Сагайдачний.— Ми ще сегодня зробимо лад. Не журіться! Ідіть спочити!
Але козаки, зачувши, що вернувся Сагайдачний, збігалися з усіх сторін, і вже тисячі їх проводжали його і старшину на широкий майдан, що був посеред обозу.
— Зараз раду скликати! Зараз раду скликати! — кричали козаки щораз голосніше.— Скинути Бородавку! скинути!
Козаки навіть не пустили Сагайдачного у намет, привели його на майдан і тут казали довбушам бити у кітли. "Кличте Бородавку!", "Нехай він пропадає!", "Сагайдачного гетьманом обрати! Сагайдачного!" Крик настав такий, що ніхто вже свого власного слова не міг почути.
Надійшов Бородавка і решта козацької старшини. Яцько Неродич, прозваний козаками Бородавкою через те, що мав на лиці велику бородавку, прийшов на раду п'яний.
Се було видко по його червонім, набрезклім лиці і по непевнім ході. В руках мав булаву.
— Здоров. Якове! Маю деякі новини з Варшави. Кажи козакам утихомиритися, нехай я розповім, що приношу.
Бородавка не відповів нічого, тілько шукав деякого вищого місця, щоб його бачили козаки. Підсунули йому якусь бочку, що стояла на майдані, але він не міг на ній устояти і, заким промовив слово, трохи не впав.
— Тихо, хлопці! — промовив він нарешті, піднявши ліниво булаву вгору, і потім просто злетів на підставлені руки старшини, що поставила його на землю.
На бочку виліз Сагайдачний.
— Тихо! тихо! тихо! Сагайдачний говорить! Заким козаки справді втихли, минула добра хвилина. Вкінці промовив Сагайдачний:
— Приношу вам новину з Варшави. Король його милость сказав, що за нашу поміч потвердить нам нашого митрополита і єпископів і що не буде ширити унії. Дав слово! Королевич також дуже просив помогти. Наша річ показати тепер, що ми Польщі потрібні, аби не говорили і не писали, чи нас треба вигубити до ноги, чи ні. Покажім, що ми, православні, не зрадники отчизни, як про нас кажуть! Зачуваю, що дехто з вас не радить іти на поміч ляхам. Я ще під Фастовом у Сухій Діброві читав вам, коли тямите, письмо патріарха Теофана: "Поможіть,— писав він,— ляхам, бо турки — вороги всіх християн". І я кажу: не треба нам лишати християн у такім нещастю, ми повинні їм помогти. Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо. Ану, не поможемо ми їм, тоді невірні розпустять на всі сторони свої загони; не буде кому боронити землю християнську, бо і нас можуть потім змести. Тепер вже нам турки на карку висять, не пора нам завертатися. То як же ви тепер гадаєте: іти під Хотин чи не йти?
— Іти! іти! — закричали козаки.
— Тілько не з Бородавкою! — крикнув ще хтось з гурту, коли тамті оклики втихали, і нові оклики зірвалися, як буря:
— Скинути Бородавку! скинути!
Бородавка чув ті оклики, але дивився банькова-тими очима так, як би не розумів, про що йде діло. Хтось таки за ним скрикнув грімко:
— Скинути Бородавку!
Бородавка обернувся помаленьку поза себе і за-грозив булавою:
— Що? мене скинути? — сказав звільна, і се питання його було більше смішне, як грізне. Козаки, що стояли довкола нього, навіть засміялися.
Сагайдачний зліз з бочки, а на його місце виліз Дорошенко. Стояв часок, поки козаки утихомирилися.
— Слухайте, панове! Вернув до нас наш батько Сагайдачний, з котрим нам було так добре, поки дурним головам не прийшло на думку його скинути, а вибрати Бородавку. Бородавка так нас водить гарненько сюди-туди манівцями, саме поміж турків, як вівці між терня, що багато нашого брата вже валяється по степах гайворонам на поталу. А можна було без того обійтися. Про інші гріхи нашого гетьмана краще замовчу. Тілько те скажу коротко і на розум, що коли ми маємо йти під Хотин, коли не хочемо, щоб за нами підкови збирали, нехай веде нас гетьман Сагайдачний. До булави треба голови! Хочете його мати гетьманом?
— Хочемо! хочемо! Сагайдачний нехай буде гетьманом! Бородавки не хочемо!
Такі оклики лунали кілька хвилин, і тисячі шапок злітали угору.
Сагайдачний випрошувався тим часом у старшини:
— Я вже старий! От і рану маю! Може б, кого іншого?
Але старшина вихопила Бородавці з рук булаву, подала Сагайдачному і підняла його на бочку.
— Не відрікайся, Петре! — казали йому.— Приймай, та й годі!
Сагайдачний стояв довго без слова; уже козаки і втихли, а він ще немов думав, що має сказати.
(Продовження на наступній сторінці)