Останній лист прийшов в середині травня. Тарас писав, що наближаються випускні екзамени, і тому він листів поки що не писатиме. Нового нічого нема: вдень — уроки, увечері — "зубрячка". "В пансіоні у нас зараз сумно, тому що Іван Петрович поїхав ще на початку травня. Казав його помічник Діонісій, що пана доглядача викликав сам князь і попросив негайно відправитись у німецьке місто Дрезден з пакетом у гауптквартиру російської армії. Нікого іншого для цієї поїздки чомусь не знайшли. Тепер ми всі його чекаємо — не дочекаємось..." І в кінці дописав:
"Іван Петрович наказав мені щодня пити теплий збитень, щоб кашель минув. Набридло, а п'ю, тому що Іван Петрович буде сердитись..."
Марія Василівна перечитала листа і мимохіть позаздрила доглядачеві: десь їде по незвіданих дорогах, ночує на незнайомих станціях між чужих людей, а його ждуть — не діждуться, нудьгують, виглядають, лічать дні і години, коли повернеться. Еге ж, коли ж він мусить повернутись? Виїхав з Полтави на початку місяця, тепер середина, отже, через тижнів два, не раніше, мабуть, буде в Полтаві.
Ніхто, та й вона сама не могла зрозуміти, що з нею діється. Закрившись, весь ранок просиділа в спальні, навіть управителя, який стукався до неї кілька разів, не впустила, веліла прогнати, передавши йому, що всілякі звіти, папери, рахунки дивитися не буде, і нехай забирається, якщо не бажає лишитися служби.
Після ранкового чаю, поданого їй у спальню, вийшла в сад. Довго стояла біля ставка, годувала лебедів з годівниці, навмисне влаштованої на березі, але не бачила їх самих, а лебеді торкались її ніг дзьобиками, щось ласкаво жебоніли. Софійка, лякаючись відчуженості паніматки, пробувала заговорити з нею, а Марія Василівна, мов не чула, настійно думала щось своє, нікого і нічого не помічаючи навкруг.
Прикажчик, молодий двірський мужик з "грамотіїв", чекав паніматку тут же, біля ставу, у нього було до неї діло, але підійти не зважувався і терпляче товкся з ноги на ногу. Але і його вона не помітила. Нагодувавши лебедів, пройшла в двох кроках від нього, дивилась так, ніби перед нею була не жива людина, а кущ або дерево.
Прогулюючись по саду і згадуючи лист Тараса, Марія Василівна біля альтанки спинилась, вражена здогадкою: що ж це таке? Як же вона не подумала? Не випадково доглядач наказав Тарасові пити теплий збитень: хлопчик покашлює, виходить, простуджений, можливо, навіть і дуже, а нині лежить в лихоманці, біля нього нікого нема, а вона ось тут, жива і здорова. Чому ж вона стоїть? Чому нічого не робить?
Тут же пошукала — де люди? Покликала прикажчика, якого цього разу помітила. Той поспішно зігнувся в поклоні:
— Слухаю, ваша милість.
— Звели, щоб завтра ранком була готова карета.
— Їдете, ваша милість? — обережно кашлянув прикажчик, одвернувши вбік бородате з рожевими щоками обличчя.
— Тобі яке діло? Для чого екіпаж, коли не їхати? Не слухаючи, що він відповість, пройшла далі, прямо до відкритої веранди. Софія і прикажчик йшли услід.
Поминувши доріжку, простувала по траві, роса густо летіла з-під ніг, осипалась на широкий поділ її довгого оксамитового плаття; ковзнувши з плеча, майже по землі волочилась біла шовкова шаль. Марія Василівна поспішала, ніби вдома чекали її невідкладні справи. Вже на веранді гукнула прикажчикові, хоч він стояв тут-таки, на нижній приступці:
— Я передумала... Готуй карету негайно, виїжджаємо після сніданку.
Молодий прикажчик ще нижче схилив голову:
— Слухаю, пані.
Дорожню карету, запряжену четвериком, подали до головного під'їзду зразу ж, як було наказано, після сніданку. Софійка разом з покоївкою поспіхом зібрала баули і кошики.
Марія Василівна, стоячи в кареті, віддавала останні розпорядження прикажчикові, попередила, що вдома буде не раніше, як через тижнів два, а може, і три. Він уважно слухав, щоб все запам'ятати, і не осмілювався запитати, куди так спішно від'їздить паніматка, вона ж вважала, що нікому про те знати не слід. Тільки в кареті, ніби відповідаючи на німі запитання Софійки, сказала:
— До Тараса, в Полтаву, їдемо... Чує серце, захворів, лист тривожний.
— І справді, — підтакнула вихованка; на її блідому обличчі, у великих темних очах ні подиву, ні замішання: якщо пані наказала — то так і треба.
Марія Василівна, прихилившись до віконця, стежила за перелісками, що відпливали кудись убік від дороги, за хуторами, які приліпились під узгір'ям, придорожніми кущами і деревами, вже убраними ніжним, тремтливим на теплому вітрі, листям. Кілька разів, коли фурман — двірський дядько Грицько — намагався дати коням перепочинок і переводив їх на розмірений крок, вона стукала, щоб поспішав, не думав абияк тягтися. Не звертала уваги, кола важка карета хилилась на укосах, готова перекинутись. Вихованка мимохіть скрикувала, в очах крижанів острах, а паніматці хоч би що: потираючи забите місце, різким стуком у віконце нагадувала фурманові, щоб не оглядався на всі боки, а гнав швидше.
В Майорщині, першому селі після Золотоноші, належало години дві-три спочити, але Марія Василівна із карети не вийшла, дозволила лише погодувати коней і зажадала негайно їхати далі. Незадоволений фурман бурчав у пишні вуса, обронив щось про ті кози, з якими люди, що при своєму розумі, на торг не поспішають, але заперечувати не посмів, нашвидку погодував коней, перевірив упряж і був готовий рушати.
Пізнім вечором карета вдови Семикоп зупинилась у Драбові біля приземкуватого, критого очеретом, будинку, що належав вдові поручика Більського — Серафимі Петрівні. На її чималому подвір'ї завжди знаходилось місце проїжджаючому. Для того, хто схотів би заночувати, була готова і окрема кімната, і склянка гарячого чаю, а для охочого — і лазня з парнею. Іншим разом Марія Василівна ні від чого не відмовилась би, тим більше, що поручиця доводилась їй старовинною приятелькою. Ще юною, живучи у покійного дядечка Голубовича, Маша не раз гостювала у молодої тітки Серафими, привозила їй якось список "Енеїди" і, живучи тут, траплялось, тижнями разом з нею переписувала той список, читала його довгими зимовими вечорами. Що стосується Софійки, то остання доводилась рідною племінницею пані Більській, зрозуміло, теж була б не проти побути хоч би один вечір зі своєю тіточкою, двоюрідними сестрами-близнятами. Але Марія Василівна, ледве карета вийшла з-під критих воріт і спинилась посеред двору, попередила фурмана, щоб не розраховував на нічліг, а про баню і говорити нічого, а тому, щоб не розпрягав, а дав би коням вівса, самі ж вони повечеряють чим бог послав, і — в дорогу, більш тривалий відпочинок — вона надіється — буде пізніше, на місці, коли приїдуть.
— Та я ще нічого, ваша милість, а от коні... — заїкнувся Грицько, але, зустрівши холодний погляд паніматки, безнадійно махнув рукою: мовляв, ваша воля, а моя хата скраю, і пішов відв'язувати мішок з вівсом, зняв і дерев'яне відерце, що бовталося в задку карети.
Серафима Петрівна — моложава і повна жінка — зраділа несподіваним гостям. Вона ще не вкладалась, але була вже в нічному очіпку і довгій сорочці. Побачивши, хто приїхав, вона тут же наказала куховарці, щоб разом з покоївкою підготували стіл, принесли сякі-такі закуски, трохи і вишневої наливки, і тернівки, і слив'янки, просила дорогих гостей хоч заночувати, коли не можна лишитись на тиждень-другий, давно ж не бачились, вона до смерті скучила за милою Марійкою — "ти ніскілечки не змінилась, тільки ледь схудла"; і племінницю хотілось пригостити, он її "кози-дівки" ледве не танцюють, нетерпеливиться їм обцілувати дорогеньку сестрицю. Марія Василівна була невмолимою, пояснила, що цього разу не можна лишитись навіть на одну ніч, бо вкрай необхідно — сказала, не моргнувши оком, — якомога швидше бути в Полтаві. Для чого? Та ось наснилось минулої ночі, що чекають її там, погано начебто з Тарасом. Можливо, це комусь здасться дивним, але що зміниш, мила тітонько? Всі ми раби своїх звичок і примх.
Закусивши, трохи індичатиною з досить приперченою підливою і пирогом з яблуками та пухкими пампушками, Марія Василівна попрощалась з гостинною поручицею, тричі повторивши обіцянку на зворотному шляху погостювати побільше і відбула — від'їхала, незважаючи на глупу ніч, на Пирятин.
У тих краях травневі ночі, напоєні свіжістю, весняними пахощами, напрочуд гарні. О такій порі у природі все дихає: тиха береза край дороги, кущ калини за високим тином, огорнутий нічним туманом бузок, і сама земля, неохватна і тепла.
Одноманітне погойдування карети навіває солодкий сон, і хоч щоразу прокидаєшся, проте, небагато минає часу — і знову злипаються повіки, і голова хилиться до грудей, Марію Василівну ж сон обходив. Прокидаючись після кожного поштовху на вибоїнах, Софійка бачила: пані, як і раніше, і годину, і дві тому, сидить біля віконця, притулившись щокою до холодного скла, довго, ніби прощається, проводжає — поки і видно — вітряки-лелеки поблизу кожного хутора, прислухається до тихого порипування їх крил, що тут же і пропадав, як наполоханий крик птаха вночі. Софійка чула, як пані зітхає, шепоче щось, але спитати, що і до чого, побоювалась.
Тривожно вихованці, неспокійно: про віщо думає, для чого так поспішає паніматка? Невже через Тараса? Рік майже мовчала і раптом — поїхала. Серце говорить: ні, щось інше тягне її в дорогу, в ніч, і вона їде, поспішає, без сну і відпочинку.
(Продовження на наступній сторінці)