В останній час Тарас став ріднішим, ніж в перші місяці, хоч до всіх він ставився однаково, всі йому були близькі і дорогі. І все ж до Прокоповича ставлення було іншим. Тарас нагадував давно минуле, навіки поховане. Тарасом звався і томарівський козачок, улюблений учень, замордований паничем. Не признавався собі, але Тарас був дорогий ще й тим, що став приймаком Марії Голубович, тепер вдови Семикоп; хлопець ніс з собою відбите нею світло, її очі спинялись на ньому, руки торкались його обличчя.
Господи, яка дивна і чудна істота — людина: час, давно час забути все. Але нічого не забувалось. Минуло стільки , літ, життя зводило його з різними людьми (і цікавими теж), але тільки Марія лишалась перед його духовним зором, тільки її образ жив у серці...
Будинок Сплітстессера стояв на Мясницькій і вирізнявся серед інших високим дахом, великими світлими вікнами, новим ґанком.
Тарас побачив доглядача перший і кинувся з дому назустріч в легких, на босу ногу, чоботях, в одній, розхристаній на грудях, сорочці; схудле обличчя світилось радістю:
— Як довго вас не було! — І знову: — Дуже довго, учителю!
Тарас називав Котляревського учителем, бо для нього Іван Петрович був, насамперед, вчителем, батьком названим, називати ж доглядачем не міг, бо доглядачі, як розповідали товариші, були зовсім інші, у тих не було серця, розуму, душі.
— Що з тобою?
Котляревський взяв за плечі, пригорнув.
Тарас довірливо прихилився до шинелі:
— Нічого.
— Ще холодно, а ти ось так... Не бережешся.
— Мені вже добре. Кашель минув, і я б повернувся в пансіон, та не пускають. Але тепер, коли ви приїхали, я піду звідси.
— А хто ж не пускає?
— Хіба я не сказав?.. Мати. Три дні вже тут. Підемо, я ознайомлю, вона сама питала про вас. — Тарас хотів ще щось додати і запнувся, ніби злякавшись: надто дивним стало обличчя учителя — зблідло чи освітилось, та то була лиш мить одна, він рішуче ступив на першу сходину і через сіни — до кімнати.
30
Чекати довелось не довго. Іван Петрович не встиг озирнутися, як двері відхилились і ввійшла невисока середніх літ жінка у довгій темнш сукні і в накинутій на плечі мережаній світлій шалі.
Не міг повірити своїм очам. Невже вона? Боже мій! Так, це була Марія Голубович, тепер — Марія Василівна Семикоп. Нерівне стукало серце, а навколо кружляли стіл, самовар на ньому, високе свічадо в кутку, якась картина поповзла на стіні вниз, букет бузку в глечику гойднувся кілька разів на підвіконні.
— Драстуйте!
Вона простягла руки, він розкинув свої, і руки їх зустрілись. Знайшли один одного. І завмерли.
Перший порив, як крик новонародженого, потім і він, і вона, відчувши недоречність у присутності Тараса подібного кроку, справились з собою, у всякому разі, дивлячись на них тепер, не можна було думати, що зустрілися після довгої розлуки колись дорогі один одному люди.
Марія запропонувала сісти, бо, далебі, і стіл чекає їх пильної уваги; він підсунув їй крісло, сам сів навпроти. Спокійно вуркотів самовар на полу, у його дзеркальних боках відбивались квадрати вікон, бронзове люстро, підвішене до стелі, високі жовті свічки в ньому.
На столі — чотири прибори; спостерігши це, Котляревський озирнувся: хто ж четвертий? Пані Сплітстессер поїхала з місяць тому гостювати у Миргород до своєї матері і ще, мабуть, не повернулася, а господар дому, певно, в гімназії. Тоді ж хто сяде до столу? Марія Василівна, помітивши запитливий погляд учителя, пояснила:
— Господар був таким добрим, що віддав нам на деякий час дві кімнати і цю залу, от ми — тобто я, моя вихованка Софія і Тарас — в них і живемо. Софійка після довгої дороги трохи нездужає, вона не вийде до столу. — Поглянула на Тараса, — може, б ти, любий, пішов до неї, бо одній їй журно, почитай, вона, либонь, любить слухати, коли ти читаєш...
Тарас слухняно підвівся з-за столу і, вклонившись, вийшов у сусідню кімнату.
Котляревський і Марія лишились самі.
Їй хотілось говорити і говорити, згадувати минуле, їхні заняття, свою переписку "Енеїди", прогулянки над Супоєм-рікою, вечори на сільському вигоні, безконечні бесіди в маєтку покійного дядечка. А ще хотілось розповісти, як жила ці роки, мріяла про зустріч з ним, своїм першим учителем. Не раз він приходив до неї у снах, осяяний сонцем, потім насувалась грозова хмара — і він щезав, а вона не знаходила собі місця: боялась, може, то не хмара, а якась небезпека нависала над ним. Щоб порятуватись від непогамовного-суму, хоч на часину втекти від нього, багато мандрувала, надіялася: в дорозі, в далині від місць, де пройшла юність, знайде спокій. Та це лише здавалось, бо ніщо не зникало, кожен прожитий день був з нею, ні на хвилину не полишав одну.
Нічого подібного, проте, не говорила, лише дивилась на нього і не могла надивитись. Бачила — не могла не бачити, — як він постарів, першим снігом вкрилися скроні, у чорне, колись густе волосся вплелися білі ниті... А обличчя майже не змінилось: той же тонкий ніс і тверде підборіддя, високе чоло, де-не-де помережане зморшками, смаглявість — все лишилось, і очі ті самі — уважні, добрі, з лукавинкою у глибині, правда, ледве помітною, але лукавинка була, вона знала її і раніше, і, ледве поглянувши на нього, зразу —побачила її, відшукала, як щось потаємне, тільки їй знайоме. Боже, вона віддала б усе, тільки б прихилити до себе, до грудей, своїх цю сивувату голову, а він... він нехай би поклав свої руки їй на плечі, як колись в останню їх зустріч, і здригнулась — адже він і цілував її у солоні, розпухлі від сліз, губи. На мить прикрила очі — так гостро відчула пружне тепле торкання. Та це лиш привиділось, вже нічого нема, вони тут самі, він ось — за столом, не зводить з неї очей, помітив її погляд і, ніби схаменувшись, посунув їй чашку:
— Скільки минуло літ? — спитав і сам відповів: — Більше сімнадцяти.
— Невже? А ви... ви ось не змінились. Такий, як був.
— Що ви!.. Час, Машенько, владний. Він назвав її по імені, як тоді, в пору юності, і вона почервоніла і, ледь кокетуючи, по-жіночому хитрувато спитала:
— А я змінилась?
Не поспішав відповісти, неквапно помішував у чашці запахущий, на липовім цвіті настояний чай.
— Ви мовчите?
Він ледь помітно усміхнувся, задумливо поглянув на її схудле, але ще свіже обличчя, на пишне волосся, заплетене, як колись, косою.
— Для мене — ні!.. Не змінилась. Проте хтозна.
Марія пораділа відповіді, і щось їй водночас не сподобалось, мимохіть підібрала губи, все такі ж пухлі, ледь випнуті, поправила шаль на плечах. Жоден рух її не сховався від уважного ока учителя. Він розумів: перед ним сиділа жінка, яка знала собі ціну, і до того ж неймовірно багата, що ні в чому собі нині не відмовляє.
Він не глухий, і живе не за тридев'ять земель від Золотоноші. Не раз доходили чутки і в Полтаву про вдову Семикопа, і Тарас іноді розповідав, як живеться йому у названої матері... Люди в маєтку пані Семикоп, як і в сусідніх селах, стогнуть від непосильної роботи на панщині, на свою "добру паніматку". Ким би він, колишній учитель, став, коли б доля привела його під один дах з нею? В кращому разі... нахлібником, яким можна поштуркувати, як кому заманеться. І, подумавши так, похолов.
Марія думала про інше. Вона прагнула зустрічі і нічого більше. Написала перша, а тепер і приїхала. Щоправда, був привід: тривога, посіяна листом сина. І, щоб розвіяти підозру вчителя, сказала про цей лист. І тут же додала, що вдячна йому за сина, її приймака. Незабаром він закінчить гімназію, поїде, щоб продовжити навчання, але ні Тарас, ні вона не забудуть, що він зробив для них.
Вона говорила про Тараса, а погляд говорив інше: їхала, тряслась по розбитих шляхах губернії насамперед заради нього, Івана Петровича. Всі ці роки пам'ятала лише його, учителя. І вона ніскільки не змінилась. Була заміжня, та хіба ж пан Семикоп став її чоловіком? Ніколи не був і не був би... Роки, правда, віддалили їх — учителя і його ученицю, — та хіба ж вони не зрозуміють один одного? Можливо, варто йому приїхати в Золотоношу, до неї? А як це зробити? Та й чи поїде він? Зважилась і спитала. А він, подумавши, відповів, з радістю приїхав би, та зараз не зможе: тривають екзамени, а після них мусить готувати пансіон до нового навчального року, треба побути і з матір'ю, вона все одна і одна, і... працювати час. Він не все зробив, що колись думав, конче нині потрібно закінчити. Пізніше — може, по осені — він і приїде...
Ні, думала, у нього хтось є, якась жінка, так одного разу їй говорили "добрі люди". А коли навіть так, то що ж тут дивного? Він — мужчина і нікому нічим не зобов'язаний, він, врешті, одинокий. Ах, про що вона думає? А ревність, як хробак, точила серце, не давала спокою. Хто ж вона, та щаслива?..
Їй стало раптом невимовне журно:
— Скільки років не бачились, а зустрілись — і нема про що говорити. Чи не дивно?
— Справедливо... Хоча, якщо подумати, жили ми в один і разом з тим не в один час. Хіба ж про все розкажеш, та зразу отак?
— Я знаю, як ви жили, — вирвалось у неї, в тоні прозвучав докір, і Котляревський це відчув. А вона продовжувала вже іншим тоном, м'яким, співчутливо:
— Набідувались, знаю. І все-таки жили ви гарно, а я, певно, погано. Безцільно роз'їжджала по світу, кидала на вітер чоловікові статки.
— Це теж... заняття. Світ бачити — що може бути цікавішим?
— Жартуєте?
(Продовження на наступній сторінці)