Привернули увагу книжкові лавки, вони займали цілий ряд, зразу ж за мануфактурою і східними прянощами. Яких тільки книг тут не було! Одну книгу можна було легко сховати в кулаці, а іншу і не підняти. Він бачив книги, присвячені різним наукам, причому на багатьох мовах. Були б зайві гроші, взяв би побільше, але змушений був обмежитися лише новим виданням Шіллера і книгою, яка належала перу Гете.
Надивившись всякої всячини, вже зібрався йти, коли раптом під стіною старої крамниці загледів інваліда — без обох ніг; сидів він біля килимка, на якому розклав різні сувенірні дрібнички, мабуть, виготовлені ним самим: коники, дівча під казкову Лореляй з синіми очима і золотими кісками, ведмедики, кізки, птахи, і все це було зроблено з дерева, корінців, пучечків соломи, якихось клаптиків матерії, просто, але так гарно, що мимохіть привертало увагу. Біля килимка зібрався чималий гурт цікавих.
Котляревському кинувся у вічі розірваний на лікті мундир, худа шия, що випирала із несвіжого комірця, глибоко врізані зморшки на землистих щоках і подумав: мабуть, всі на світі інваліди схожі між собою; німець чимось нагадував старого знайомого полтавчанина — відставного солдата, інваліда турецької війни, що прослужив в армії понад двадцять років, і ще служив би, коли б не був поранений. Тепер сторожує біля лавок купців Алексєєвих у гостиному ряду в дощ і спеку, в сніг і град. І хто зна, чи є притулок у старого.
Відчувши погляд, німець підвів голову:
— Вас волен зі, гер гауптман? [19]
Він не міг стояти тут більше. Поспішаючи, видобув з кишені кілька монет і поклав на килимок.
Як в тумані, чулись голоси: інвалід просив пана офіцера взяти що-небудь на згадку, покупці — в париках і капелюхах — щось говорили і теж здивовано, нічого не розуміючи, дивилися услід диваку — російському офіцерові...
Ранком другого дня покинув Дрезден, по-дружньому попрощався з черговим офіцером штабу, який дав притулок на своїй квартирі.
За містом, на широкому тракті, довго дивився, як тануть у ранковому мареві кірхи, стіни фортеці, все місто, а потім відійшли назад і пригірки, і вітряки на них, вочевидь схожі на полтавські, що біля Київського в'їзду.
Згадавши Полтаву, гостро відчув, як знудьгувався за нею, тихою і затишною, за своїми пенатами, і здається, роки не бачив рідного обличчя матері...
Стоячи тепер біля настіж розкритого вікна, згадуючи день за днем свою подорож у німецьку землю, подумав, який, справді, широкий світ і як мало знають про нього люди; живучи за високими парканами, не підозрюють, їцо діється за ними, і світ від того здається їм тісним, вузьким, як небо в цьому віконці. Знаючи якусь дещицю про інші краї, люди без сумніву більше любили б і рідну землю, дорожчої від якої немає в світі...
У двері обережно постукали. Ввійшов доглядач станції:
— Екіпаж готовий, ваше благородіє.
— Дякую! Я теж готовий.
Дорогу, цього разу по давно і добре знайомих місцях, оживляв зустрічний поштовий диліжанс, одинокий ходок, якого, здається, бачив раніше десь під Полтавою, — така ж сіра свитина, важкий мішок за плечима, ціпок, постоли, — або і чумацька валка. Щоправда, зустрічі такі були рідкими, і все-таки, кожна нова хвилина наближала його до Полтави.
29
Минуло ще чотири дні швидкої їзди — і княжий посланець загледів нарешті околиці міста, примітив здалеку Київський в'їзд, і радісно закалатало серце: вдома! вдома! вдома!..
Як виявилось, його чекали біля самого в'їзду. Поруч зі знайомим будочником стояв чиновник губернської канцелярії. Він підійшов, ледь карета проїхала під високо піднятим шлагбаумом.
— Зі щасливим поверненням, ваше благородіє, — торкнувся капелюха. — Чекаємо вас уже три дні.
— Трапилось що?
— Нічого особливого... Наказано лише вас зустріти і тієї ж миті доповісти їх сіятельству. Справляться зволили кожного дня про вас. Чекають.
Все зрозуміло: князь хоче знати, що передало йому високе начальство, як оцінили його, генерал-губернатора, старання. Ну що ж, він готовий доповісти про поїздку.
Доповідь була короткою. Передав князеві вдячність військового міністра за доставлене послання, крім того, Аракчеєв обіцяв доповісти про все самому цареві, а що той скаже, як оцінить службу генерал-губернатора, покаже час. Коротко розповів, що бачив і як був прийнятий у Дрездені.
Князь лишився задоволений доповіддю і, подякувавши доглядачеві за вдало виконану місію, зразу і відпустив. Прощаючись, сказав:
— Мав задоволення переконатись: чекають на вас у пансіоні. Не побачившись з вами, вихованці не виїжджають на літні вакації. Так що поспішіть... — Князь йшов поруч з Котляревським по широкому м'якому килиму, майже такий же високий, як і капітан. Серед кабінету спинився: — Потім, можливо, ще раз попрошу вас виконати одне доручення.
— Знову в дорогу, ваше сіятельство?
— Так. Але... не в Дрезден, ближче — в столицю. Та це ще не завтра. Пізніше...
Князь дотримав свого слова. В листопаді того ж 1813 року Котляревський відправився з новим дорученням князя в Північну Пальміру. Виконавши його, мав щасливу можливість зустрітися зі своїми петербурзькими друзями. Насамперед побував у Миколи Гнєдича і витирав радісні сльози, слухаючи нові глави з його перекладу Гомерової поеми, і той радів, почувши, що Іван Петрович працює над п'ятою піснею "Енеїди". Не могли наговоритись, надивитись один на одного. Потім відправились до Крилова.
Це був вечір, який ніколи потім не забувався. Майже всю ніч провели у великого байкаря. А світанком Котляревський ніс з собою "Підщипу"; Крилов не відмовив, коли попросив, дозволив навіть повністю переписати, і Котляревський справді переписав її і повіз з собою, щоб пізніше поставити у шкільному театрі. Але це — пізніше...
А поки що він поспішав. Біг через все місто, щоб побачитися з матір'ю, припасти до її руки, відпочити після дороги. Та не відпочивалось, не сиділось вдома. Тягло до дітей, в пансіон.
І як здивувався, коли зустрів їх майже всіх на Пробойній. Почувши, що доглядач вже приїхав, вони самі пішли йому назустріч:
Тут, біля собору, вони й зустріли його. Оточили щільним кільцем, тяглися до нього, щоб бути ближче, стати поруч.
— Пустіть мене, — просив наймолодший — Петрусь Марченко, учень повітового училища, а старші затримували, не давали пройти ближче.
Іван Петрович сам підійшов до нього, взяв за руку:
— Підем...
Хлопчик радісно засвітився, озирнувся на товаришів, які не могли не позаздрити щасливцеві.
Протиснутись до Івана Петровича міг далеко не кожний, але Михайла Остроградського ніхто затримати не зумів, злегка відсунувши декого плечем, опинився в одному кроці від доглядача. Червоніючи, що було зовсім не в його характері — розсудливому, спокійному і навіть трохи флегматичному, — він, замість привітання, сказав:
— Так що, латинь одолів і похвальне слово пана директора заслужив... одним словом, умучив. Доглядач щиро зрадів:
— Молодець! Я так і думав, був певен, що ти її... умучиш, окаянну, чого б це тобі не коштувало...
Весело, від душі сміялись вихованці з жарту пана доглядача, їхнього Івана Петровича, і він разом з ними, підштовхували один одного, хтось недвозначно піддав під бік зніяковілого Остроградського.
— А що таке?
— А щоб не хвалився!
Йшли всі разом, то забігаючи наперед, то відстаючи. Вулиці їм здавалися тіснуваті, тому дехто перейшов на мостову, інші тислися до парканів, зустрічні — чиновники, військові, міщанки — спинялись, щоб подивитись незвичну процесію. Хтось із старших вихованців спитав, як їздилось, що він бачив у далекому місті Дрездені.
— Ось зберемось і побесідуєм, а поки що часу у нас малувато. Адже не всі ще здали екзамени?
— Здамо!
— Умучимо! — кричали, перебиваючи один одного; вся вулиця, пропахла бузком, дзвеніла окриками і сміхом.
Ніхто із зустрічних не дивувався толокнечі на тротуарах і мостовій: і раніше, бувало, відставний капітан водив вихованців пансіону на прогулянки по місту, на фортечні вали, що оточували Полтаву, до Хрестовоздвиженського монастиря, на міські виїзди, на Ворсклу, на місце боїв зі шведами...
Вже підходячи до пансіону, Іван Петрович звернув увагу, що серед вихованців немає Тараса, і подумав: певно до цього часу не вихворівся, нездужає. Перед від'їздом, помітивши, що Тарас покашлює, попросив його кілька днів із дому не виходити, положив окремо від інших у своїй кімнаті, просив пити тільки теплий збитень, поки не щезне кахикавка. Мабуть, не все минуло, бо, без сумніву, був би тут, з усіма.
— А що з Тарасом? — спитав Остроградського, що йшов поруч. — Чому не бачу його?
— До нього хтось приїхав.
— А здоров'я ж як?
— Лежав трохи, а пан Сплітстессер забрав його до себе додому і лікаря покликав... Та йому вже краще, я бачив його, вчора бачив... Вас питав, чи не приїхали... Може, завтра у класи прийде.
Іван Петрович не довго затримувався в пансіоні, переговорив з помічниками, обійшов спальні, якусь часину побув . на кухні у Насті, і зразу ж пішов. Треба було побачити Тараса, а потім і до лікаря піти: може, потрібні якісь додаткові засоби, ліки.
(Продовження на наступній сторінці)