— Саме так, ваше преподобіє, — відрізав Єфремов. Насмішкуватий, він не терпів у мові законоучителя гладеньких слів, які потім обертались проти того чи того вихованця. — Ось так, — продовжував математик ще різкіше, відчуваючи на собі співчутливі погляди колег. — Вам не сором говорить таке? "Не відмінно"! Та хто знає свій предмет так, щоб смів сказати — відмінно?.. А Остроградський — хай буде вам відомо — математик. Справжній. Чи ви це внаєте?
— Не знаю і знати не хочу, бо головне — латина і закон божий. Го-лов-не! — Відрізав піп і надувся, як індик.
— Що ви пропонуєте? — спитав Огнєв математика. Єфремов швидко загорявся, але швидко і згасав. Він недоумкувате погля.нув на директора, ніби раптом став перед стіною.
— Коли б знати... Але, повторюю, математик...
— Він не знає латини, мосьпане, а це важливіше, ніж ваша математика, — заговорив Квятковський, — а тому я пропоную...
— Почекайте, — перебив латиніста Бутков, — не так швидко... І не так різко. — Він почервонів, розуміючи слабість своєї сентенції, яка, по суті, нічого не значила.
— Виключить, поки... не пізно, — твердив Квятковський.
— Одсікти, — прогув, віддихавшись від недавнього нападу Єфремова, піп, — яко сказано: те, що заважає, повинно бути одсічено. Іншим — в науку.
В кабінеті запала напружена тиша. Чути було, як б'ється об скло у вікні зальотний джміль; розпустивши зелене листя, крізь яке проглядало травневе сонце, тяглась до вікна яблунева гілка; простукала вулицею окованим ходом швидка прольотка. Але ніщо не могло відволікти уваги присутніх у кабінеті від питання: як бути? Виключить Остроградського, послухати латиніста, чи залишити, прислухавшись до слів математика, який твердить, що Михайло — математик, справжній, а не який-небудь? Як же бути? І латину треба знати, не можна без цього. Хто ж візьме на себе сміливість сказати останнє слово? Ось-ось це слово скаже Огнєв — і Михайло опиниться поза стінами гімназії, в цьому вже нема сумніву, бо статський радник — людина м'яка, хоч видає з себе іншого, крім того, його, мабуть, ніскільки не хвилює доля якогось Остроградського, він послухає латиніста і отця Георгія, і тоді все:
Михайло — не гімназист... Отже, знову слово за ним, доглядачем, бо ніхто нічого не скаже, ніхто не хоче брати на себе відповідальність...
Майже всі, за виключенням отця Георгія і того ж латиніста, з цікавістю чекали, що скаже доглядач; минулого разу він одстоював Михайла, не може, отже, промовчати і зараз. Котляревський стояв перед радою врівноважений, тільки очі — чорні, уважні — говорили, як він хвилюється.
— Змушений знову не погодитись з шановним Павлом Федоровичем, — сказав і ледь схилив голову в бік Квятковського. — Михайла Остроградського ми всі добре знаємо, він працьовитий, шанобливий до старших, встигає, крім математики, і в фізиці, природничій історії, статистиці, в законі божім теж не відстає, не пасе задніх і з інших предметів. Ось з латиною у нього нелади, причому давні, застарілі, я б сказав. Де ж причина? Хто винен? Насамперед, він сам, але, пробачте мені, Павле Федоровичу, і ви теж не без провини в цьому, і ви приклали свою руку, щоб Михайло не знав латини. Я говорив і повторюю: ви, пане учитель, навіть не пробуєте найти доріжку до серця вихованця, викладаєте по старій методі, тому-то у вас виникають історії, подібні до історії з Остроградським, а ще раніше — з Мокрицьким...
— Увільніть, наслухався, — скинувся Квятковський.
— Я вам не заважав, дозвольте і мені сказати... Я не збираюсь вчити вас. Я маю на оці методу викладання. Про це говорив і говоритиму... Але повернемось до суті справи. Винні не лише ви, винен і я. За клопотами прогледів гарного учня. А обіцяв підтягнути його. І все ж ще не пізно виправити справу... А коли одсічем його, як пропонує отець Георгій, — уклін в бік законоучителя, — то ще раз розпишемось, як це було вже не раз, у своїй слабості. Крім того — обставина не остання — не дамо можливості розвинути і далі математичних здібностей отрока.
— Аякже, нового Галілея втратимо, — кольнув Квятковський.
— Не стверджую, але й не відкидаю саме таку думку, — відповів доглядач, залишивши без уваги навмисну брутальність латиніста. — Щодо латини, то знати її Остроградський буде не гірше інших. За час, що лишився до екзаменів, коли дозволите, Іване Дмитровичу, я з ним попрацюю і маю надію підготувати його до перехідних екзаменів. А виключати... встигнемо.
— Пізно, — буркнув отець Георгій.
Квятковський мовчав: слова доглядача влучили не в брову, а, як кажуть, в око. Образливо й те, що відставний капітан, доглядач, людина без офіційної освіти, береться виправляти його, Квятковського, що закінчив Петербурзький університет, прорахунки.
— Чому ж це пізно, панотче? — спитав Рождественський. — Я цього не думаю.
Рождественськбго підтримали Єфремов і Бутков. Схвально кивали Сплітстессер і Вельцин. Вчитель малювання більше інших симпатизував доглядачеві, тому й дозволив собі зауважити, що коли Іван Петрович дає слово, то так і буде, він в цьому переконаний, бо — він так думає — в Полтаві ніхто краще Івана Петровича не знає латинської мови. Квятковський раптом заговорив, його ніби прорвало, накинувся з лайкою на Сплітстессера: чому той втручається не в свою справу, знав би своє креслення, а то що виходить? Куди кінь копитом, туди і рак з клішнею. Ця обставина здалась смішною, майже всі відчули її комізм: латиніст, який похвалявся близькістю до сім'ї учителя малювання, раптом накинувся не на Котляревського, а на безвинного Сплітстессера, що дозволив собі кинути єдину за час ради репліку.
Втрутився Огнєв. Попросив Квятковського заспокоїтись і додав, що, користуючись правом директора, пропозицію пана доглядача він вважає слушною і цілком прийнятною і, як директор гімназії, долю Остроградського віддає в руки останнього. Як відомо, латину пан доглядач справді знає добре, може, не гірше рідної мови, і допомогти вихованцю, як це робив вже не один раз, зуміє. Правда, лишилось мало часу, але спробувати треба. А щодо виключення, то ми з цим справді встигнемо.
— І взагалі, коли будемо виключати кожного, як рекомендував Павло Федорович, — кивок в бік латиніста, — то з ким залишимось? Ось так. А поки що — продовжим...
Для Івана Петровича настали нелегкі дні. Він розумів, що взяв на себе зовсім не прості зобов'язання, але не в його характері було відступати і при більш серйозних обставинах.
Ніхто не знав, про що говорив доглядач в той день, після учительської ради, з Остроградським, але одно стало достеменно відомо: Михайло, який плювався при одній згадці про латинь і Квятковського, віднині просиджує в кімнаті доглядача над підручником латинської мови щодня не менше чотирьох годин, а іноді і більше. Час від часу до нього зазирає сам Іван Петрович, постоїть біля Михайла, спитає, як ідуть справи, почитає разом з ним якийсь уривок, потім подивиться на його письмо, вкаже на якусь помилку, похвалить:
— А в тебе. Мишо, успіхи... Дивись, ще й Тараса обскачеш... І мене, мою сивину, не осоромиш...
Останні слова почув всюдисущий Діонісій, який теж часто заглядав в цю кімнату, а того разу; коли почув ці слова, зазирнув, думаючи, що доглядач вже пішов додому... "Похвались, ану — погляну", — іншим разом питав Діонісій. І Миша показував, що написав. Діонісій тільки усміхався, ховав усмішку. Коли чергував Капітонич, він теж заходив, щоб, чого доброго, Михайло не засів з арифметикою, а побільше читав латинь.
Так віднині і повелось: після уроків, повечерявши, Михайло відправлявся у кімнату доглядача, сідав у куточку за старим столом, принесеним для цього Капітоничем з підвалу, і приступав до уроків. Тут ніхто не заважав, він же любив працювати, щоб було тихо і ніхто не вертівся перед очима.
Не минуло відтак і тижня, як Остроградський почав вчити напам'ять вірші римських поетів, завчав нудні граматичні правила, а поскільки на пам'ять свою він не жалівся, то незабаром вивчив стільки сторінок підручника, скільки іншому і за півроку не встигнути.
Якось одного разу у своє чергування Діонісій за звичаєм зазирнув у спальню перевірити, чи всі вже в постелях. Прочинивши двері, побачив, на його погляд, непорядок: у дальньому кутку, біля свічки, закрившись розгорнутою великою книгою, сидів Остроградський. Чулось бурмотіння, яке, правда, нікому не заважало, у спальні всі спали. Все було як слід і все-таки Діонісій вважав, що Михайло порушує порядок, він підійшов і на мигах попросив загасити свічу і лягати... Остроградський похитав головою, тінь сторожко горбатилась на протилежній стіні:
— Не можу.
— Чому?
— Не прочитав ще.
— А що читаєш?
— Публія Вергілія Марона.
— Он як... А хто обіцяв уроків Квятковського Не вчити? — дозволив собі пожартувати Діонісій.
Глянувши спідлоба на чергового, Остроградський без тіні образи пояснив:
— Як ви не розумієте? То ж були уроки "апостола Павла", а нині мене вчить сам Іван Петрович. — Мишко відкусив кінчик нігтя на великому пальці і тихіше, щоб не розбудити когось із товаришів, додав: — Коли б ви хоч єдиний раз послухали, як Іван Петрович .розповідає, то й самі б сіли за підручник. — Поправив фітіль усвічці. А крім того, він за мене поручився...
Діоніс.ій, нічого більше не сказавши, тихенько, навшпиньках, вийшов із спальні. У дверях обернувся:
(Продовження на наступній сторінці)