— Все може бути. І на чай, і на кофей, певно, запрошують. Та я б сама... — Осіклася, зніяковіла. Тепер Боровська з розумінням посміхнулась: мовляв, знаю тебе, святошу, більше прикидайся.
Такі або подібні розмови точились у дворянських вітальнях, у домах купців та чиновників, і не дивно, чому перед новим навчальним роком, десь у середині липня, не ставало відбою від бажаючих помістить своє чадо у будинку виховання, причому просилися не лише малоімущі, але і досить заможні — і військові, і землевласники. Сам граф Трощинський з Кибинець прислав у пансіон, крім Василя Шліхтіна, ще трьох своїх далеких родичів і просив доглядача відписувати йому особисто і по можливості частіше про їх успішність та поведінку.
Середньої руки землевласник Остроградський із Пашенної, що в Кобеляцькому повіті, двічі приїжджав до Івана Петровича і просив дозволу перевести його сина Михайла з приватної квартири в будинок виховання, тобто під його, Івана Петровича, руку.
— Але ж у нас тіснувато, а на квартирі привільніше.
— Нехай у вас і тісніше, — говорив Остроградський, — проте знатиму, що син мій чому-небудь корисному навчається.
— Де ж ви таке чули? Різні діти у нас бувають.
— Е, не кажіть, милостивий пане, я чув про ваш дім від таких людей, яким вірю, як собі... Прийміть, прошу вас, мого сина до гурту... Будьте з ним суворі. Чув я: були у вас такі, що книгу не бажали взяти в руки, а тепер — перші учні... Вік буду дякувати, тільки візьміть, не відмовляйте... Здається мені, Михайло мій і не без талану, ось до цифир всяких потяг має.
Довелося уступити наполегливому батькові, і в домі оселився Михайло Остроградський — лобатий, рослий не по літах хлопчина, дещо, як на перший погляд, замкнений; пізніше він завдав доглядачеві чимало клопоту, але ще більше і радості. Проте спочатку спливло чимало води у Ворсклі, минуло немало літ, немало сивини з'явилось на скронях доглядача.
Були й інші, які наполегливо домагалися влаштуватися у будинку виховання. Довелось відмовляти: дім мав свої межі, в його стіни, при всьому бажанні, більш шістдесяти вихованців втиснути не вдавалось, а розрахований він був і взагалі щонайбільше на п'ятдесят. Чадолюбні батьки не заспокоювались, стукалися до губернатора, скаржилися, а якщо той не допомагав — Тутолмін справді нічим не міг допомогти, — добивалися прийому у правителя краю, але і всемогутній Лобанов-Ростовський безсилий був у чому-небудь допомогти, і багатьох направляли у сусідні міста: Чернігів, Харків, Єлисаветград...
І все ж одному із претендентів, який приїхав до того занадто пізно — в кінці листопада, Котляревський не міг відмовити, більше того, сам клопотався за нього у директора гімназії.
Той день, як навмисне, був особливо клопітний.
Все розпочалося ранком. Ледве переступив поріг, як Настя поскаржилась: піч, мабуть, "сказилася зовсім", дим клятий очі їсть, нічогеньки не видно, вона вже не відрізняє через це горшка від баняка, тому-то перцю всипала у куліш, а молоко вкотила у борщ. Що ж тепер буде? Довелося посилати за пічником, щоб негайно переклав димохід, зусилля Капітонича, що теж знався на печах, тут виявились недостатніми. Потім ще одно: не вистачає на обід яловичини, напередодні Настя не попередила, забула, а ось тепер маєш негайно послати Діонісія у м'ясний ряд... Поскаржився на горло учень повітового училища Сашко Кир'яков, — звичайно, в класи його не пустив. А пізніше відправив всі чоботи, все дрантя до шевців, нехай лагодять. Вдруге зайшов у кімнату до Сашка разом з куховаркою, вона встигла зварити хлопцеві солодкого збитню, і треба було допомогти їй умовити хворого випити. І тут з'ясувалось, що Кир'яков вчора годину цілу хльоскав по калюжах у подертих чоботях. Ось і маєш. Варто самому єдиний раз не зазирнути у будинок — потім наплачешся. З приводу цього мав розмову з помічниками, ті не виправдовувались, бо і справді були винними, не завжди пильно додивлялись, що робиться у будинку.
Час після сніданку ще лишався, і він, як і годиться, перевірив уроки у двох вихованців — вибір припав на Папаноліса і Шліхтіна. Андреа жваво і впевнено відповів на всі запитання, показав зошит з латинської мови, а от Шліхтін завдання не зробив, на жодне з трьох запитань не відповів. Довелося, поки ще лишався час, всадовити хлопця за стіл і змусити взятися за книжку і все повторити. Той огинався, не хотілося йому сидіти, коли всі вже були готові йти в гімназію. Тоді попередив:
— Ще раз таке повториться, — надішлю листа його сіятельству у Кибинці. Ти мене знаєш: зроблю, як сказав.
Молитовне склавши на грудях руки, мало не плачучи, Василь побожився, що більше ніколи такого не буде: він побоювався гніву свого високого покровителя, далекого родича по матері графа Трощинського, і ладен був на все — навіть вчити по кілька разів одно і те ж, тільки б не писали йому, бо знав, як потім доведеться червоніти батькові, колишньому правителеві графському, перед його сіятельством, а крім того, його могли позбавити і грошей "на бублики".
— Добре, поживемо — побачимо. А поки що берись за роботу, бо час не жде...
Після уроків зібралась велика учительська рада за участю не лише учителів, але і доглядача, і його помічників.
Всі почували себе так, ніби прийшли на урочистий прийом — трохи зв'язано і разом з тим збуджено: як-не-як, а. прожито першу чверть року, і, отже, мова мусила йти про перші підсумки, а це вже багато, отже, було чого хвилюватись.
Огнєв почав з того, що попередив: училищний комітет поки що не посилав "до нас" своїх інспекторів, бо надіється на високі знання і досвід учителів Полтавської гімназії, тож самим треба більше працювати... Зайшла мова про невстигаючих і як з ними бути. Несподівано назвали Остроградського. Він не встигав з мов, не завжди задовольняв і викладача природничої історії.
Як завжди, почав Квятковський. Протер окуляри, прокашлявся і вклонився в бік директора. Говорив більш-менш спокійно, поки розповідав, як і хто встигає з його предмета, називав прізвища, імена. Але ось він дійшов до Остроградського, і його ніби підмінили. Він захлинувся від слів, закричав, заволав, неначе його збирались різати, назвав Остроградського "ганьбою гімназії"., бо той не хоче вчити латині, зневажає її і, отже, і його самого, учителя. Який-то буде результат з такого вчення? І .взагалі він, Квятковський, натерпівся, з нього досить. Та і як можна слухати, коли вам кажуть: "Мені латинь не подобається". Ви розумієте? Не подобається!
— Не можу більше, — важко віддихуючи, латиніст плюхнувся в крісла.
— Що ж ви пропонуєте? — спокійно, ніби нічого й не трапилося, спитав Огнєв.
— Я? Що я? Я сказав, — відповів чомусь ображено Квятковський. — Ми — ліберали, от ми хто, тому і пожинаєм плоди.
— Збираєм, — поправив колегу Єфремов, математик.
— Ах, облиште!
— І все-таки, що ви. пропонуєте? — знову спитав Огнєв.
— Ах ти господи! Та хіба незрозуміле? Позбавлятися треба від таких.
На раді були присутні вчитель німецької і французької мов Вельцин, математики — Єфремов, статистики, природничої і російської історії — Рождественський, російської мови і риторики — Бутков, малювання і креслення — Сплітстессер, по ліву руку від директора у великому кріслі. покритому зеленим сукном, вмостився законоучитель отець Георгій. Всі вони, як здалось Івану Петровичу, були згодні з пропозицією Квятковського, ніхто не заперечив; не виказав свого ставлення до слів латиніста і сам Огнєв, він спокійно і, здавалось, навіть байдуже слухав Квятковського. Це збивало з пантелику і було загадкою.
Котляревський, однак, терпляче чекав: може ж, таки знайдеться добра душа і захистить хоч єдиним словом учня, доля якого майже вирішена? Але всі мовчали, спокійно роздивлялись навкруг; один вивчав картину, що висіла ліворуч від стола директора, інший пильно обдивлявся свої нігті — вдома, бач, не встиг цього зробити, третій позіхав — не виспався, бідолашний. Отже, знову доведеться першому говорити йому, доглядачеві, бо інакше — нікому... А винуваті всі — і вчителі, і він, доглядач, в тому числі. За клопотами по пансіону не мав і хвилини вільної, щоб побалакати з Михайлом. І от — маєш. Вигнати легко, а зрозуміти — важче. А Михайло — це всі знають — ні одної задачі з підручника Фуса не проминув, всі до одної розв'язав, тобто встиг за повний курс гімназії, вони для нього — що ті горіхи, і це нікого не цікавить, навіть Єфремова...
Іван Петрович говорив, як завжди, коротко, нічого зайвого. І сьогодні теж — тільки суть справи. Насамперед ввернувся до математика, що сидів поруч з ним: що можна сказати про успіхи Остроградського з його предмета? Той знизав плечима:
— Наївне запитання.
— Прошу, будь ласка, відповісти.
— Що ж відповідати? Знає Остроградський математику. хоча я йому і знизив на одиницю оцінку. Чому? Впертий, як осел, задачі розв'язує не так, як рекомендує Фус, а по-своєму. А Фус — все-таки автор, за його підручником вчимося.
— Але ж вірно?
— Вірно, куди дінешся.
Іван Петрович цілком задоволене кивнув: зрозуміло, мовляв. І тоді звернувся до всіх: він заперечує, він категорично проти виключення з гімназії Михайла Остроградського, бо ми всі, в тому числі і шановний Павло Федорович — легкий уклін в бік латиніста, — винні, що Остроградський погано вчиться. Допомогти йому треба, а хто це зробив? Ніхто.
(Продовження на наступній сторінці)