Після читання наказу гості вручили гімназистам подарунки. Лісницький і Папаноліс одержали по карбованцю сріблом від самого князя, на більше їх сіятельство не спромоглося. Мокрицькому подарували три книги, причому одну з них латинською мовою — збірку промов Ціцерона; дісталась книга і Шліхтіну — роман Анни Радкліф англійською мовою. Ображений подарунком, він навіть не розгорнув книги, відкрито заздрячи Лісницькому і Папанолісу, яким дістались новенькі карбованці, на них — Шліхтін твердо це знав — можна купити у лавці купця Алексеева на сусідній вулиці декілька десятків бубликів і кошик маківників, а на додаток взяти і в'яленої тараньки, що якраз годиться до ячмінного пива. А яка користь з книги, тим більше неросійської?
Минув і цей урочистий акт.
Всі полегшено зітхнули і подобрішали, навіть завжди чимось незадоволені законоучитель і латиніст Квятковський розтали і тепер не помічали, що навколо діється. Між тим, гімназисти, випущені нарешті із залу, з реготом і вигуками, подібними до бойових вигуків древніх папуасів, бігли, штовхаючись, коридорами, ризикуючи все на своєму шляху перевернути, скинути і розбити, бігли — на повітря, на сонце, на подвір'я, де на них вже чекали прислані з дому прикажчики чи просто їздові карет, бричок, возів — справжня циганська валка, готова вирушити в дорогу за першим сигналом.
В той же день опустіли і класи. Тихо стало і в пансіоні, немов і не шуміла тут ще сьогодні ранком зелена юність, не кипіли невтримні пристрасті, не горіли у спальнях допізна пансіонні свічки і віск не залишав крапель на листках чудової книги, а розгніваний Капітонич — Копит все-таки не стукав то в одні, то в інші двері.
Наглядач будинку востаннє разом зі своїми помічниками обійшов спальні, комори і закамарки, підвали і сараї, ще раз оглянув, чи не залишено випадково незакритим вікно чи двері і чи скрізь чисто підметено, в усі куточки зазирнув, все до дрібниць перевірив і тільки після цього, відчувши себе спокійніше, запросив усіх, в тому числі і куховарку Настю та дядька Гаврила, зайти до нього в кімнату, запропонував сісти і оголосив, що від сьогоднішнього дня всі можуть бути вільними.
— Відпочивайте! Але прошу: не забувайте, що рівно через місяць починається новий навчальний рік, і ми зобов'язані підготуватись, зробити все, аби дітям в новому році жилося в нашому домі не гірше, ніж у минулому. Чекаю на вас через три тижні. А тепер — бувайте здорові! Дякую за службу!
Колишній семінарист Діонісій Кащук, задоволений перспективою відпочити у рідних на хуторі, скочив з місця, обсмикнув куций сюртук і, побажавши всім, і пану доглядачеві зокрема, доброго літа, прожогом вислизнув у двері.
У кімнаті лишились Капітонич і куховарка, дядько Гаврило вийшов, щоб причинити двері за Кащуком — той, поспіхом ідучи, забув закрити за собою. Прощатись ці двоє не квапились і вели себе так, ніби хотіли щось сказати і не зважувались.
— Так що, ваше благородіє, Іване Петровичу, і не знаю, як ото тепер, — почухав в потилиці колишній унтер.
— І я... — підтакнула Настя. Великі руки її спокійно лежали на білому фартусі нічим не зайняті, і дивитися на них було дивно, бо в пансіоні їх звикли бачити лише в русі, в роботі.
— Чого не знаєте? — нічого не розуміючи, запитав доглядач.
— Та як вам сказати... Не знаю, як Настя, а мені здається, що нема чого мені йти. Що мені вдома робити? А тут діло. Он рами слід полагодити, двері також, і печі димлять, то треба, може, яку і перекласти, а я ж таки колись і пічником був, і сокиру вмію тримати, навчився в солдатах...
— А я б заразом побілила, — сказала Настя. — Де-не-де і пооблуплювалось, то і помазати слід.
Він — Капітонич, старий, сивий, вилицюватий, вуса — стрілами, і вона — значно молодша старого, сіроока, охайна, з рум'янцем на округлих щоках, в грубій запасці і ладних чоботях — обоє здалися такими рідними і дорогими, що ладен був вийти із-за столу і потиснути їм руки і, може, ще щось зробити гарне, щоб запам'яталось, щоб розуміли, як він шанує їх обох. Та стримався. Не знав, проте, як дякувати, розхвилювався, перебирав на столі папери, сунув їх до теки і зав'язав, потім розв язав і повторив цю операцію ще двічі. Бачачи, як доглядач хвилюється, Настя доброзичливо усміхнулась, мало не приснула:
— Та годі вам оту вірьовку тягнути, бо урветься!
— І справді... Спасибі, Насте!.. Але чи впораєтесь самі?
— Все зробимо, — підхопив Капітонич. — Та ми ще ого-го... Он і Гаврило ж буде сторожувати, то не сидітиме склавши руки...
— А все-таки, вам би відпочити слід.
— Тут і відпочинемо... А плати нам не треба ніякої, сказав Капітонич. — Як ти, Насте?
— Та ти, старий, здурів, мабуть? Яка ж плата? Це ж для дітей. — Настя ображено повела густою бровою.
Іван Петрович щиро подякував їм за добре серце і готовність зробити ремонт дому своїми руками і признався, що він і сам думав про це після екзаменів, та не зважувався говорити, а вони, виходить, самі потурбувались. Він цього не забуде, а коли стане потреба, то нехай додому приходять, та він і сам буде навідуватись.
— Нічогенько нам не треба, — в один голос відповіли, Капітонич і куховарка. — Ми знаємо, що до чого... Не сумнівайтесь. На тому і розпрощались. Йдучи додому, Іван Петрович докоряв собі за неуважність до своїх помічників, якими вважав і дядька Гаврила, і Настю, і, зрозуміло, унтера, і Діонісія, останній теж гарна людина, але молода, йому, звісно, відпочити треба, на вільному повітрі побути. А діло своє він знає, і діти його не цураються. А то ж — головне. За час спільної роботи всі як зріднились, стали ближче один до одного, і те дуже важливо. Куховарка доглядала за дітьми, як не кожна мати за своїми. У самої дітей немає, живе одна, вдовиця, чоловіка десь загнали до Сибіру за якусь провину, і вона нині на оброці, половину плати відносить поміщиці, а останнє лишає собі... Тут її дім і сім'я. А який став Діонісій! Не впізнати. Жартівник, яких пошукати, в шкільному театрі розуміється. Цього року не встигли з п'єсою, зате в новому році обов'язково буде спектакль, і не простий, а комедійний, та і п'єса не проста — самого батюшки Фонвізіна "Недоросток". А там — з чим біс не жартує — може, і "Підщипу" вдасться на сцену виволокти, текст би тільки повний роздобути. Радий був би, напевне, Іван Андрійович, коли б довідався, що п'єсу його в будинку виховання поставили. Мрії, звичайно, але з ними легше, надійніше.
Дома Івана Петровича чекала святкова вечеря. Біла скатертина на столі, яскраві свічки у канделябрі, запах тільки-но спеченого пирога з яблуками, клопоти матері на кухні — все було, як за життя батька. І небавом згадалось давнє, минуле, до кінця вечері не міг позбавитись легкого смутку, хоч причин до суму, здається, не було: навчальний рік закінчився без особливих пригод, будинок виховання відзначив не лише директор гімназії, але і князь привселюдно подякував доглядача за все, що зроблено, вихованці пансіону всі до одного переведені у старші класи, ніхто гімназії не залишив, навпаки, декілька чоловік повернулись, в тому числі і Мокрицький. Як би там не було, а спасибі долі і на тому...
Уже в кінці вечері, помітивши, що син чимось засмучений, і бажаючи розважити його, мати запропонувала з'їздити в Решетилівку, провідати дідівські місця, їй до того ж хотілося побачитися з колишніми сусідами.
Іван Петрович посміхнувся: хитруєш, мамо, не для себе вигадала поїздку — все для мене, сина твого. Може б, справді і поїхали, коли б не робота. Скільки вже днів лежать нерозрізані журнали, руки не доходили, а тепер час прийшов, а онде, окремо — тека зі списаними листками — строфи нової, п'ятої, частини його поеми. Він попрацює трохи, тоді, може, і з’їздимо. Домовились?
Мати зрозуміла з півслова:
— Сядеш за стіл — тебе і не піднімеш.
— Сьогодні ж і сяду. І ти, мабуть, не будеш заперечувати. І за це дякую!
Вона лише хитнула головою. Зрозуміло, не стане заперечувати, коли треба — працюй, а вона — що ж вона? — допомагатиме, як і завжди, як і до цього часу.
В чому допомога? Не стане відвертати уваги домашніми клопотами, старатиметься обходитись без нього там, де можливо, не докучатиме просьбами. Якби могла, позбавила б його усіх щонайменших домашніх турбот, тільки б він не мучив себе, був спокійним, адже на пам'яті випадки: від втоми з ніг звалювався і не міг, не мав сили дійти до ліжка. Хіба не розуміла важливості того, чим заклопотаний, що хвилює, не дає спокою ні вдень, ні вночі, ні на службі, ні вдома? Не раз, неначе між іншим, говорив, що заздрить кожному, хто має можливість, не турбуючись про хліб насущний, займатися улюбленою справою, він же, як віл в упряжці, мусить тягнути своє ярмо, хоча, коли говорити правду, воно і не важке, навпаки, свою нову службу він не проміняв би на іншу, нехай і більш легку.
Приходив Стеблін-Камінський з жоною; сам Білуха-Кохановський пожалував; заїхав і просидів цілий вечір ад'ютант генерал-губернатора Смирницький; слідом за ним Амбросимов нагодився— хвалиться: ось-ось почнуть роботи на театрі, тобто земляні роботи під фундамент. І всі в один голос: чого не показується між люди, з якого часу записався в анахорети?
(Продовження на наступній сторінці)