Ближче від усіх до учня виявився Іван Петрович. Як і всі, він бачив: Мокрицький хвилюється, але ніхто не знав істинної причини. На хлопця напала гикавка, і він не міг через те вимовити й слова, а може, дещо і позабув від хвилювання. Доглядач співчутливо дивився на бліде, вкрите дрібними краплями поту юне обличчя і кілька разів кахикнув, намагаючись тим самим привернути увагу Мокрицького. Але той ніяк не реагував на покашлювання. Мовчання затягувалось, ще мить, ще хвилина — і екзамен, так гарно розпочатий, закінчиться конфузом. Відчуваючи, що критична риса ось-ось перейде грань, Іван Петрович, ні до кого конкретно не звертаючись, сказав:
— Їх превосходительство пан губернатор питає, як захищали від ворога своє місто полтавці. Скільки днів тривала осада її військами Карла, хто керував гарнізоном Полтави в ті дні, що, між іншим, сказав поет про наше місто? — додав доглядач, ледь помітно моргнувши Мокрицькому, закликаючи тим самим заспокоїтись, взяти себе в руки і ніби кажучи: ти ж все знаєш, не раз ми бували на валах і місці бою, пам'ятаєш наші бесіди? Чого ж ти хвилюєшся?
Нема нічого дорожчого вчасно поданої допомоги, дружнього слова. Мокрицький зразу ж відчув, як влягається хвилювання, як зникає прокляте дрижання в ногах. Ну, звичайно, він пам'ятає вірші про Полтаву і все-все пам'ятає: хіба ж можна забути вечірні бесіди пана доглядача? Вибачившись, що трохи затягнув з відповіддю, дозволив, мовляв, собі дещо пригадати, почав говорити — чітко, без натяку на заїкання. Він згадав все, про що розповідав доглядач, що чув і від учителя на уроці. Підносячи руку, то опускаючи її, Мокрицький передавав жестом, голосом, як говорили і діяли героїчні захисники фортеці. Згадав і слова поета про Полтаву. І заговорив ще голосніше, сам дивуючись своїй упевненості.
Зал слухав. Слухали почесні гості. Рождественський бачив, що вихованець розповідає більше того, що в свій час викладалось, і сам себе запитував: звідки такі знання? І все ж було приємно: його учень, з його предмета екзамен. Огнєв зрідка поглядав на князя, ніби бажав сказати: ось які у мене вихованці! Ось що вони знають! Це ж більше, ніж вимагає гімназична програма. Городничий Осьмухін сидів весь час тихо, думаючи про щось своє, та раптом ніби ожив, заворушився, і коли Мокрицький дійшов до розповіді про бойові дії полтавців, зокрема про те, як одного разу захисники фортеці, зробивши назустріч шведам підкоп, зірвали міну, яка готувалась противником, не витримав і, ляснувши долонею по столу, перекриваючи голос гімназиста, збуджено заговорив;
— Ось як ми їх! Добряче все-таки! Щоб пам'ятали, як до нас ходити! Молодець, братику! Дякую!
Городничий поспішив дістати із задньої кишені сюртука хустку, винувато вклонився і взявся старанно обмахуватися, ніби йому стало парко, заклопотано витирав зволожені очі.
Князь вибачливо кивнув, Тутолмін осудливо похитав головою. Учителі і учні сиділи мовчки, опустивши очі. Між тим, Мокрицький, почекавши кілька секунд і бачачи, що ніхто його не спиняє, продовжував:
— А що колись говорив поет про нашу Полтаву, гідну похвали? Ось що він сказав:
Но и радость смотрит горем:
И в Аркадии моей
Город смотрит грязным морем,
Как придет пора дождей...
Русской удали дорогу
Петр очистил здесь штыком,
И с тех пор мы, слава богу,
Кое-как себе живем.
Между тем, как будто шведы,
Чтоб воздать Полтаве злом,
Мы ее, ковчег победы,
Потопленью предаем...
Братья!.. не грешно ли вчуже
Видеть, господи спаси,
Как барахтается в луже
Город славный на Руси?..
Что же? Нет беды в попытке...
Стих мой брошу на авось:
С мира просим — не по нитке,
А по камешку нам брось!..
Пусть откроется подписка, —
И Полтава спасена:
Ей не нужно обелиска,
Мостовая ей нужна.
Закінчивши декламувати, Мокрицький, як велося в таких випадках, низько вклонився — уклін чомусь був адресований служителю, що стояв у кутку, — і зробив крок назад, чекаючи нових запитань або запрошення зайняти місце на лавах гімназистів. Проте ніхто не поспішав не з новими запитаннями, і на місце, до товаришів, його теж не відсилали.
Екзаменатори і почесні гості не знали, що робити: чи висловити задоволення відповіддю, чи зробити догану гімназистові, що посмів прочитати вірші, в яких по суті осуджувалась міська влада за бездіяльність. Рождественський і Огнєв бачили, бачив це і доглядач Котляревський: городничий Осьмухін позеленів, потім став червоним, ніби його облили кип'яченою водою. Багатозначно поглянули один ни одного Тутолмін і генерал-губернатор. Раптом князь — дещо, правда, роблено — засміявся:
— А вірно сказав поет, краще всіляких критик. Нашій міській думі прийшла пора зайнятися мостовими, особливо напередодні відкриття пам'ятника... Як ви вважаєте, пане Осьмухін? Надіюсь, ви не проти обелісків, але й не проти мостових?
— Так точно, ваше сіятельство, — підскочив городничий, від різкого руху захитався стіл і тонко задзеленчали кришталеві келехи з солодкою водою. — Не проти.
— Гм... Я так і думав, та я не об тім... Чи не пора справді зайнятись мостовими?
— Займемось, ваше сіятельство!
— Займіться... А тобі, дружок, — дякую за відповідь звернувся князь до Мокрицького, за прочитані вірші.
18
Ось і закінчились всі хвилювання, здано екзамени, в тому числі і риторика. Кінчилась і остогидла всім зубрячка, без якої, однак, ніякі екзамени поки що не обходились. Прийшов блаженний час, і можна закинути куди подалі римлян з їх граматикою, французів і німців заодно, бо зникла потреба у заучуванні напам'ять високого штилю од і елегій. Одгомоніли суперечки, вляглися і сварки, що спалахували між членами екзаменаційної комісії.
Більшість гімназистів, за наказом Огнєва, було переведено до старших класів: з першого у другий — п'ятнадцять, з другого у третій — тринадцять, і, нарешті, з третього у четвертий, випускний тобто, — одинадцять молодців. На повторний курс залишено небагато — всього п'ять.
В числі переведених у випускний клас першим було названо Лісницького Мишка, потім йшли прізвища Мокрицького, Папаноліса, Ільницького і Шліхтіна. Почувши свої прізвища, вони так зраділи, що забули, де знаходяться, і загорлали на весь зал "ура", щоправда, не всі одночасно. Васько Шліхтін закричав першим, хоч у списку був останнім, товариші підхопили його одчайдушний крик, причому Папаноліс аж верещав, неначе його лоскочуть.
Служитель, що відповідав за порядок у залі, кинувся, було, до хлопців, щоб вивести їх геть звідси, але не зробив цього: при почесних гостях було б незручно, до того ж директор грізно повів бровою — і служитель покірно повернувся на своє місце у куток, кілька разів поглянувши на присоромлений порушників порядку. Проте гості не зосталися байдужими, дехто помітно повеселішав, а князь, що сидів за столом у самому його центрі, крутнув сивого вуса, усміхнене прищулився, тоді й інші — губернатор, градоначальник, поліцмейстер, відчувши себе вільніше, дозволили собі репліки, стриманий сміх, а на другім кінці столу хтось досить голосно зауважив: "І навіть добре зрозуміло", другий голос додав: "Але кричати треба всім одночасно і сильніше, адже "ура" — бойовий клич російського воїнства".
Репліки викликали сміх загальний і шум. Навіть потемнілі від часу портрети царської сім'ї, якими були обвішані стіни в залі, ніби освітились в усмішці. Та князь прихмурив густі брови, погляд похолов, і зал, відчувши зміну у настрої правителя, швидко вгамувався.
Перечекавши якусь часину, Огнєв, зморщившись, — давив і тер шию грубий комір мундира — вирішив доречним попросити гімназистів — про гостей, зрозуміло, ні слова — вгамувати свої захоплення... хоч би до закінчення акту і зразу ж, не зробивши пристойної моменту паузи, оголосив, скільки і хто одержав на екзаменах шарів, і тут же, оскільки шарова система оцінок не всім ще була зрозуміла, пояснив, що до чого:
— Учні третього класу, — говорив Іван Дмитрович, ледь схиливши голову набік, до правої руки, — праворуч від нього сидів князь, —складали екзамени із десяти предметів, а саме: закону божого, тригонометрії, конусних перерізів, природничої історії, російської історії, російської географії, риторики, а також латинської, французької і німецької мов. Так от, якщо за кожним із вищезгаданих предметів лічиться чотири шари, то на всі разом приходиться сорок, кожний учень має можливість одержати дане число шарів, але, на жаль, таких у нас поки що не чути. Лише один Михайло Лісницький, котрий, на жаль, не завжди вміє тримати себе як належить гімназисту, до того ж старшого класу, одержав 37 шарів, інші із цього класу менше: один — 32, ще один — 30, а останні — не менше 28 і тому переведені у вищий клас, з чим маю честь поздоровити і вихованців, і вчителів...
(Продовження на наступній сторінці)