— І все-таки, навіть, якщо ти і правий, пробачся, це благе діло, — Іван Петрович помовчав. — Якби я міг покаятись перед моїм дорогим учителем за ті незчисленні неприємності, які він терпів від мене... Але, на жаль, минулого не повернеш, помилок своїх не виправиш, а ось ти... тобі ще не пізно. І тому поспішай перед своїм вчителем вибачитись, хай старий порадіє.
Федір уперто мовчав. Якби знав пан доглядач, якби тільки знав, який латиніст несправедливий, він би не говорив так; одному богу відомо, скільки натерпівся Федір із-за того вчителя! Ні, він не піде вибачатись, хіба що лише... заради пана доглядача. Федір зітхнув:
— Добре... тому що ви так... — І не договорив. Котляревський побачив в очах вихованця таку невимовну печаль, що жахнувся, пройнявся гострим жалем до вихованця і зрозумів: ні, не можна так, він, доглядач, винен перед хлопцем, щось прогледів, не зрозумів душі, думок його, не зрозумів великого і складного світу переживань і почуттів. Намагаючись заспокоїти хлопця, сказав:
— Добре. Роби як знаєш, тобі видніше... А поки що приходь до мене, поговоримо. А може, ти, — обережно натякнув, — взагалі повернешся? Місце твоє не зайнято... — Доглядач помовчав, обігнув калюжу, почекав, поки і Федір її обійде. — Закінчиш гімназію — в університет поступиш чи в службу підеш — твоя справа... Так я чекатиму. Прийдеш?
Мокрицький, перестрибуючи калюжу, полегшено зітхнув: так, він прийде, обов'язково.
— От і добре... А поки що — додому. Вечоріє. Вітром потягло свіжим, а ти одягнутий легко... Ну, біжи!
Три дні згодом Федір Мокрицький, за рекомендацією Котляревського, був знову прийнятий у гімназію і поселений в будинку виховання, оскільки місце його все ще лишалось вільним.
16
Кінчався десятий рік, і вже десь поблизу, біля самого порога, стукався одинадцятий — переддень нового, більш грізного, дванадцятого. Чутки, невідомо ким і як народжувані у столицях, докочувались і в такі міста, як заштатна Полтава — їх привозили негоціанти, військові, мандрівники, і, багато разів переказані, вони обростали новими подробицями, і важко було відрізнити тоді, де правда, а де вигадка.
Минулого літа у Полтаві бачили вогненну комету і тепер, при всякій нагоді і без неї, згадували про чудо; полтавський обиватель переказував слова вченого аптекаря Тисаревського, що, як відомо, вчився колись у німецькому місті Лейпцігу і знав п'ять чи то сім іноземних мов. Аптекар сказав комусь, що коли комета з хвостом, а хвіст той вогненний, та ще торкнувся землі, то неодмінно бути якійсь новій біді, можливо, навіть, не приведи господь, війні.
"Правдиві слова", — твердили на гостиному дворі, у м ясних лавках, в ковальському ряду і навіть в домах віце-губернатора і поштмейстера. Чутки розповзались по місту, як пошесть. Вірно поки що було одне: тільки-но уклали мир з якимось антихристом по імені Буонапарте, як почалась Південна кампанія і вже кілька літ не припиняється. Задунайська армія взяла нарешті клятий Ізмаїл, а миру все одно нема, не бажає турецький султан укладати його, тягне, басурман, надіється, подейкують, захопити Молдавію, Крим, а до того ще й Грузію приєднати. Ось чого захотіла Порта! Не бачити, проте, їй цього, як своїх вчасних ушей. Туди, до самого султана, начебто повинен їхати сам Михайло Кутузов, той самий, що не раз з турками воював, і не без успіху, бив їх, аж пір'я летіло. Вже він з ними потрактує, хитрий до біса старий лис. А якщо не зуміє? Знову згадувалась комета з вогненним хвостом і слова вченого аптекаря.
Від розмов про війну переходили до своїх місцевих справ і турбот.
В гімназії недавно таке сталось, що й не кажіть. Могло закінчитися скандалом на всю губернію, та втрутився сам директор училищ пан Огнєв, і все загасив, не дав виплеснутись скандалові за поріг. І все ж чутки розповзались по місту, баламутили уяву обивателя.
Виявляється, новий доглядач пансіону, тобто капітан Котляревський, той самий, що поблизу собору Успенського з матір'ю проживає, заборонив посилати вихованців на домашні роботи до панів вчителів. Там таке було...
Цими днями сам пан Квятковський залишився, можна сказати, з великим носом. Вихованці, на його вимогу, прийшли до нього додому і взялися до роботи: одні рубали дрова, інші місили глину, щоб підмазати сараєць для свині, ще кілька хлопчаків на городі копали картоплю; але тут дізнався про це доглядач і наказав негайно повернути дітей в пансіон. Зрозуміло, вихованці роботу покинули, а пан учитель у страшному гніві прибіг до капітана з погрозами: він, латиніст тобто, пожаліється директору гімназії. — хіба ж дозволено так ставитись до учителя? Гімназисти до цього ж часу працювали у викладачів, допомагали їм по дому і нічого з ними не траплялось. А тут такий афронт. Ні, він цього не залишить!
Доглядач спокійно вислухав розгніваного наставника і, коли той вгомонився трохи, чемно відповів: подібне знущання над дітьми більше ніколи не повториться, у всякому випадку, поки він у пансіоні. Та невже не совісно учителеві відривати учнів від занять для особистих потреб? Потрібно сарай мазати? Дрова колоти? Запросіть когось із тих, хто в гостиному ряду, або на Сампсоніївській площі дожидається роботи. Інша справа, коли б ви хворіли або зістарілись, добродію, — тоді я перший вважав би обов'язком допомогти вам і дітей повів би з собою, але ж ви, милостивий пане, ще при добрячому здоров’ї і, звичайно, старим себе не вважаєте. Отже, прошу вибачення, але більше на вихованців, так би мовити, дарову робочу силу, не розраховуйте. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра...
Пан наставник пішов, вхопивши, як кажуть, добрячого облизня. Візит його до Огнєва — а він таки звертався до нього — закінчився теж нічим. Що міг змінити директор? Наказати доглядачеві, щоб посилав учнів до учителів на домашні роботи? Ні, цього Огнєв не міг зробити, і, врешті, вийшло, що доглядач поступив правильно, хоч, можливо, різкувато і несподівано...
А чи чули, що ще вчинив наш капітан? Не чули? Так ви, мосьпане, нічогенько не знаєте, а в Полтаві живете. Чудасія! Розповідають: як тільки псується погода — сніг випаде глибокий чи задощить осінню, — вихованців у класи не пускають, особливо тих, у кого взуття слабувате. Пропустять уроки, зате здорові. Щоправда, зі всіма залишеними в пансіоні доглядач працює сам, уроки готує, і, кажуть, діти з великою охотою виконують усе, що належить, не гірше, ніж у класах, навіть більш старанно. Якесь слово знає доглядач, діти його розуміють, можна сказати, з півслова. Он воно як. Так що вчення не страждає. Правда, класи в дні негоди порожні. Огнєву довелось згодитися і з цим, а потім найняти шевців та кравців, щоб привели в належний вигляд одяг та взуття вихованців, і роботу цю, звичайно, відшкодувати належним чином.
Тепер зрозуміло, чому в гімназію повертаються всі ті, хто торік і позаторік втекли. Причому всі до єдиного уклінно просяться поселити їх у пансіоні. Ось що значить добра слава! Вона швидко між люди розходиться, як той вітер, летить шляхами полтавськими, далеких куточків сягає.
Нині перестали годувати вихованців "березовою. кашею", хоч не можна сказати, що зовсім відмовились від екзекуцій, проте, різка вже не в моді.
Щодо різок думки полтавчан розділились. Одні твердили, що не можна бути завжди добренькими, інколи і різкою полякати не гріх, тоді юне створіння і м'якшим, і покірнішим стає, частіше поклони б'є перед образом божим. Але проти цього рішуче і одностайно повстала друга половина полтавців, хоч і не така численна, як перша. Лоза озлоблює, робить людину безвольною, лякливою, тому вірно робить доглядач — спасибі йому! — що повстав проти неї. Як тільки на це подивляться пани наставники, особливо ретиві захисники тілесних кар? Одначе, чути, доглядач людина тверда, не відступиться, коли не так — до правителя дійде, до попечителя звернеться, а свого доб'ється. Надто вже глибоко вкорінилися у нас дикі розправи над беззахисними дітьми, і якщо мовчати, то хто зна, до чого дійдем...
Сколихнула місто і зовсім свіжа новина. Напередодні приїхав із Санкт-Петербурга правитель краю; не встигли ще відмити карети від дорожньої пилюки і багна, як того ж дня стало відомо, з чим він приїхав. Михайло Амбросимов у тісному колі друзів, серед яких був і Котляревський, розповів, що нарешті дочекались: князь привіз "височайше" затверджений указ про будівництво в Полтаві гімназії і театру.
Цього чекали, про це говорили давно і надіялись, що рано чи пізно, а в Полтаві справжнє приміщення гімназії буде, нарешті переведуть її з будинку, який готувався для міського трактиру. Про театр теж подейкували, правда, непевно, обережно, більше в колі товаришів губернського зодчого, який, як було відомо, уже кілька літ носився з прожектами, як він висловлювався, палацу прекрасної Мельпомени. Не вірилось, що це коли-небудь станеться. І раптом сталось: правитель краю привіз дозвіл на будівництво того і другого. Але знов-таки заковика: грошей на здійснення Амбросимових прожектів не відпущено, знаходьте, мовляв, на місці. Добре, однак, і те, що дозвіл вже є, отже, не сьогодні, то завтра, не в цьому році, то в наступному неодмінно, а гімназія буде. Амбросимов, зазирнувши якось "на вогник" до Котляревського, хвалився, що тепер-то він "не злізе з князя", а гроші добуде, і має тверду надію, що й театр у Полтаві теж буде, можливо, навіть раніше, ніж гімназія, яка має поки що своє, хоч і пристосоване, приміщення.
(Продовження на наступній сторінці)