— Пане вчителю! Пане вчителю!
— Та що ж скоїлося?
Неголосно, напівпошепки, тужачи, намагаючись вгамувати стогін, який виривався з грудей, Одарка розповіла, що вчора ввечері панич велів козачкові Тарасові порішати задачки й щось там переписати з книжки, а сам поплівся в людську, до дівчат. Тарас хоч як старався, а не встиг зробити завдання цілком, і за те пан Василь наказав відправити козачка на стайню й віддати до рук конюхам.
Учора на стайні якраз був Лаврін Груша, син діда Харитона, а він — "самі знаєте, який добрий, мухи не займе". Лаврін, звісне діло, не став мордувати хлопця, а посидів з ним, поговорив, дав яблук і пустив. Усе б, може, так і кінчилось, та, на лихо, про те дізналась Домка — панська підлесниця, та сама, що старому панові прислужує ранками, отож вона, холера їй у печінку, і донесла все, як було.
Пан Василь наче сказився, виволік із комірчини хлопця і побив його, та так страшно, що бідне дитя без пам'яті нині. А Лавріна — за ослух, бо паничевого, бач, наказу не виконав, — у солдати віддають, забирають у старого Харитона його опору й надію.
Ця сильна, що не знала ні страху, ні втоми, жінка плакала ридма. Іван знав, що Одарка, сама одинока, жаліла всіх, особливо сердечно ставилась до сироти-козачка Тараса, підгодовувала його, могла що-небудь для нього спекти, прала йому й шила — і все встигала. Тарас також прихилився до Одарки, серцем прикипів. Не зазнавши материнської ласки, він тягнувся до неї, кожну вільну хвилину біг у людську, розповідав, чого він уже навчився, показував, як пише, і Одарка раділа разом, з ним.
Іван поспішав і не помітив двірських, що боязко тулились по кутках, не звернув уваги на бліде личко Домки, яке майнуло в лакейській, не вклонився й панові Голубовичу, що рано-вранці приїхав і сидів у вітальні, дожидаючи, поки пан Томара вийде до нього.
Іван пройшов прямо до панської опочивальні, хоч добре знав: ранком туди нікого не впускають. Камердинер, дядько Федір, пробував зупинити вчителя, але той рішуче відсторонив його й одчинив високі чорні двері.
Пан Томара був сам, він нікого не ждав до себе і здивовано подивився на непроханого гостя, невдоволено повів бровою, взявся до ранкової трапези, за яку завжди сідав у повній самотності.
На столі, що стояв біля ліжка, у гранчастих келихах грали слив'янка й мед, пінилась у глечику бражка, в чорній пляшці, мабуть, була запіканка, а на тарілках лежали свиняча голова з хріном, індик з підливою; Домка, шмигнувши вслід за вчителем, внесла на таці лемішку в кленовій тарілці, путрю, корж медовий з маком.
Пан Томара, не запрошуючи вчителя сідати, не питаючи, чого той прийшов, налив собі келих запіканки й, надпивши, крякнув:
— Штука!
— Добрий день, пане Степане! — вклонився вчитель. — Не гнівайтесь, ваша милість, за такий ранній візит.
Котляревський мимоволі, але все точно фіксував у пам'яті, що бачив: і кожну таріль, що стояла перед паном, і вино, і закуски, і самого пана — розкоханого, в широкій накидці, що вільно спадала додолу, з сивуватими, злегка І підмоченими у вині вусами.
Томара пив, їв, не звертаючи уваги на вчителя. "Чисто тобі бог Зевс за олімпійською трапезою", — подумав мимохідь Іван.
— А-а, пан Іван! — відповів нарешті Томара, поставивши недопитий келих. — Чого прийшов? Невідкладна справа?
— Вельми невідкладна, пане Степане. Вас обманули, і, не розібравшись, вирішили ви, пане Степане, віддати в солдати Лавріна Грушу. А він не винний, він вам кращий слуга і до того ж єдиний син Харитона Груші. Ви цеі знаєте. Навіщо ж так жорстоко?
Пан Томара відрізав собі добрий кусень пирога, розділив його й почав їсти, нічого не відповідаючи вчителеві. Іван казав далі:
— Ваш син, а мій учень, побив людину, причому слабшу за себе. Сам учитися не хоче і примушує козачка робити домашні завдання, якщо той не встигає, мордує хлопця. А сьогодні сталось щось надзвичайне. Василь мало не забив хлопця до смерті. За віщо? Хіба я вчу його такій жорстокості? Мені боляче й страшно, пане. А найстрашніше, що хлопчик лишається без допомоги. Я уклінно прошу вас: пошліть по лікаря. І то — негайно! Я сам поїду, коли дозволите.
— Лікаря? Для козачка? — Томара розкрив рота й беззвучно став дихати, що означало: він сміється; вуса його при цьому ворушились, як у великого розжирілого кота. Іван бачив гнилі зуби в широко розкритому роті, бачив, як пан сміється, і йому раптом спало на думку: куди він прийшов? Про що й кого просити? Чи в такої людини є серце?
Тим часом Томара досхочу насміявшись, витираючи сльози, сказав:
— Твоє діло, пане Іване, піїтика, арифметика, граматика й інші науки, яким ти повинен навчати мого сина. А про конюха чи козачка якогось там не турбуйся, то не твоє діло. — Томара враз хитро примружився: — Чув я, що любиш ти, пане Іване, заходити до моїх селян, квашу в них сьорбаєш, ляси точиш, танці танцюєш, пісні співаєш... Чого тобі бракує в моєму домі?
Іван подивився на повне, в червоно-сизих прожилках обличчя коврайського владики і не міг не здивуватися: скільки ж у такій туші вміщається жовчі? Виходить, неправда, що такі гладуни — благодушні, покладисті. Та — годі, треба відповісти, щоб пан Томара зрозумів кінець кінцем: у вільні від уроків години вчитель має право ходити, куди йому заманеться.
— Ваші селяни, пане, дуже добрі люди, і мені цікаво з ними вести бесіди у вільні години... Мені цікаво спостерігати їхні звичаї, побут... Погано живуть вони у вас, пане Степане. Тяжко.
— І це не твоє діло, вчителю. — Томара одним поштовхом відсунув від себе стіл з закусками й винами, спустив ноги на килим і, діставши з крісла довгу люльку, закурив. По опочивальні поплив запах пахучого тютчону.
— Учитель, який не знає життя, не може навчати, мосьпане.
— Не з того боку дивишся на життя, вчителю. Але досить про це, — широко розплився в усмішці. — Як учитель, ти мені подобаєшся, і я прощаю твою... хоробрість... Одначе поживеш — побачиш і не таке... А щодо Лавріна, то як сказав, так і буде. Слова свого брати назад не звик. І лікаря кликати немає потреби. На козачкові все загоїться, як на собаці. І от ще. Не раджу тобі, пане Іване, втручатися у мої справи. Адже ти теж — моя людина. Я тебе майже купив. Може статись — не відпущу, якщо захочу.
Іван здригнувся. Стримав себе, щоб не накоїти лиха. А слова Томари вп'ялися ножами в саме серце. Іван розправив плечі і, стримуючи голос, намагаючись говорити якомога спокійніше, відповів:
— Я вільна людина, мосьпане. І що це саме так, видно із свідоцтва, яке при мені. Ось воно. — Дістав із внутрішньої кишені цупкий лист паперу і розгорнув його перед виряченими очима Томари. — Це свідоцтво скаже вам, що я спадковий дворянин і весь рід мій вписаний в Єкатерининську формену книгу, в шосту її частину. Підписано і гербовою печаткою предводителя нашого повіту пана Черниша скріплено. — Згорнув папір, знову поклав до кишені.
Губи пана Томари скривились у зневажливій посмішці;
— А що в тебе є? Скільки душ?
— Душами не торгую, мосьпане, і цим горджуся. Еге, горджусь! І прошу не тикати... — Голос Івана затремтів. — 3 цієї хвилини я вам більше не слуга. Шукайте собі когось іншого. І запам'ятайте; рано чи пізно ви відчуєте силу тих, над ким ви збиткуєтесь, як тільки вам заманеться. Бережіться мирського суду, пане душеторговець!..
Томара швидко й уривчасто задихав: ось-ось, здавалось, не стане йому повітря:
— Загрожувати? Мені? Та я!..
— Я вам не загрожую. Печуся про ваше благо... Прощайте! — І швидко вийшов із опочивальні.
Томара щось казав услід, кликав камердинера, а він, не обертаючись, нічого не слухаючи, йшов з коридора в коридор, поки не потрапив у вітальню. І тільки тут опам'ятався. Що ж він наробив? Не зумів стриматись. Не зупинився вчасно, не опанував себе, і ось — Лаврінові не допоміг, не буде й лікаря в Тараса. І сам залишився без місця. Але це не біда, головне — не допоміг людям.
— Що з вами? Ви зблідли! — почув раптом і побачив перед собою пана Голубовича. — Нікого не помічаєте, не вітаєтесь, а ми ж таки разом чарку пили. Чи не так, пане Іване?
— Вибачте, Семене Гервасійовичу! Так вийшло. Вибачте, ради бога. — Зрадів Голубовичу, як рідному. Уже те, що він був названий батько Маші, що жив під одним дахом з нею, робило його в очах Івана приємною і дорогою людиною. Він тут же подумав, що Голубович підвезе його до хутора. У Золотоношу він як-небудь добереться, а там знайдеться оказія і далі. А головне — він ще раз побачить Машу, поговорить з нею, розрадить душу, розповість їй, що його так мучить. Звичайно, йому треба бачити її. Іван зразу ж спитав Голубовича, чи не зміг би він узяти його з собою, коли буде повертатися додому. Голубович охоче погодився і спитав:
— А чому тільки до хутора? Вам, може, треба й далі їхати?
— Так, треба й далі.
— Надовго їдете?
— Назавжди. Я тут більше не служу.
— Не служите? — вигукнув Голубович і озирнувся: чи ніхто не почув. — Добре! Їдьмо! Зараз скажу фурманові, щоб запрягав. — І старий майже вибіг у коридор.
Іван тим часом пройшов до Тараса. Комірчина йото була в другому кінці будинку, учителеві довелось пройти людську; там він побачив Лавріна й старого Харитона, але не затримався біля них.
(Продовження на наступній сторінці)