— Так, з цього слід було починати. Але я не можу не відзначити, що, як вихователь юнацтва, він у високому розумінні слова — винятковий. До пансіону, який він ось уже понад десять років опікає, прагнуть віддати своїх дітей не тільки збіднілі. Пансіон готує молодих людей до університетів і художньої академії.
— Про це я чув.
— Ти навіть не уявляєш, брате, що це за людина, — втрутився в розмову Матвій. — Ти матимеш-справжнє задоволення, познайомившись і поговоривши з ним.
Сергій нічого не відповів, налив у келих трохи солодкої води й випив.
Не раз бував він у Полтаві, цього року — двічі, і ось, скажи ж ти, так і не довелось познайомитися з цією людиною, що так дотепно й справедливо висміяла сильних світу цього — від панів-землевласників до останнього судійського чиновника. Осміяні, вони бояться признатись, що попали в поему, і удають, ніби так і треба, і сміються, зціпивши зуби. А в народі, простому народі, сміються, аж за боки хапаються, і добре знають, про кого в ній мова, передають її з уст в уста, читають з пам'яті. Не раз про це доводилось чути в Хомутці і у Василькові, де стоїть його, Сергія, Чернігівський полк. Кращого способу критикувати існуючі порядки не можна навіть і уявити. Такий поет вартий цілої організації. Так, цілої організації! А чого варта його поема?! Її значення для утвердження мови цілого народу неоціненне. Це ж багатство, яке берегти треба, берегти й спиратись на нього...
— То ж як, Сергію? Що запропонуємо майорові? З хвилини на хвилину він повинен постукати.
— Що запропонуємо? — Сергій налив ще трохи в келих. Розглядаючи кришталеві грані на світло, відповів: — Я гадаю, з дороги йому б слід чого-небудь міцнішого дати, ніж те, що я оце покуштував. Що саме він любить?
— Жартуєте? — Новиков уважно подивився на Сергія: за жартом приховувалось щось інше. Але що?
— Ні, серйозно. Може, він любить угорське, яке ви поставили?
— Так, угорське.
— Я так і думав. Бо мені й Матвієві однаково...
— А коли все-таки серйозно, Сергію? — спитав старший Муравйов-Апостол.
— Добре, скажу. На мій погляд, майор тут, на півдні, в столиці українського краю, для нашого діла важливіший від багатьох інших, і було б добре, якби він став членом нашого товариства, але... — Сергій не квапився, роздумував. — Але, друзі мої, хто знає, що все ж таки важливіше: бути йому в організації чи лишатись поза нею? Як ви гадаєте?
Сергій уважно глянув спочатку на брата, потім перевів погляд на Новикова.
— Про це слід подумати, — сказав Матвій. — Відомо, що він сміливо виступає на захист знедолених, скривджених, не боячись накликати на себе незадоволення влади.
— Це надзвичайно важливо... Так! Так! А ви як вважаєте, Михайле Миколайовичу?
— Я не зовсім зрозумів, Сергію, але, здається, здогадуюсь.
— В одну організацію його, як мені відомо, вже прийнято... Причому не остання роль у цьому належить вам, Михаиле Миколайовичу. Ваш лист Нікітіну пригадуєте?
— Хто це? Ах, так, це секретар Товариства любителів словесності.
— Він... Так ось, чув я про це від осіб компетентних, що недавно побували в столиці. Звістка ось-всь повинна надійти й сюди, в Полтаву.
— Це було б добре і цілком заслужено, бо майор має на це право... Отже, ми вирішили поки що... — Новиков не договорив. Ввійшов слуга, вклонився;
— Його благородіє майор Котляревський Іван Петрович.
— Запрошуй. — Новиков усміхнувся; — Так і не домовились?
— А на мою думку, домовились. Невже треба пояснювати? — спитав Сергій і глянув на брата; Матвій мовчки хитнув головою.
Двері розчинились, і увійшов Котляревський. Немолодий уже, з сивизною, але на диво стрункий, очі уважні, трохи стомлені, проте, пильні, дивляться в саму душу.
Новиков хотів було познайомити Котляревського з Сергієм, бо саме з Сергієм той зустрічався вперше, але Сергій уже сам пішов майорові назустріч, майже підбіг до нього. І Котляревський простяг руку:
— Радий, сердечно радий бачити вас, Сергію Івановичу! — Голос у майора м'який, якийсь особливо теплий. "Так говорити може добра людина", — подумав Сергій і щиро потис простягнуту руку.
— І я радий. Дуже радий, Іване Петровичу! Наслухався про вас багато, адже земляки ми з вами, одній землі присягали, однієї матері вітчизни діти.
Котляревський уважно дивився на Сергія — йому подобалось молоде відкрите обличчя, прямий погляд, простота і, разом із тим, чемність, невимушеність. Котляревський озирнувся на Новикова, що стояв тут же, на Матвія і, ніби запрошуючи їх у свідки, сказаві
— Приємно чути. Виходить, правду мені казали... Іван Матвійович, наш Вольтер, може пишатися своїми синами. І ми з ним разом.
— Це ви занадто, Іване Петровичу, — зніяковів Сергій. — Що ви, справді! Ми ж таки полтавці, як і всі тут, і хотіли. б бути такими. І батько наш працює по силі й можливості, бо без цього життя собі не уявляє.
— Знаю, трохи знаю. Був би радий з ним познайомитись.
— Це не дуже важко. Ми запрошуємо вас у гості, і батько буде радий, — відповів Сергій.
— Одначе, гості мої дорогі, — озвався Новиков, — Може б, ви хоч ненароком звернули увагу й на господаря? Він жде, коли ви сядете за стіл і там продовжите розмову.
— У цьому домі завжди так, — сказав, усміхаючись, Іван Петрович, — тільки на поріг, так зразу ж і за стіл. Проте не відмовлюсь від чого-небудь гарячого, не зрозумійте мене по-своєму, пане господарю.
— Ні в якому разі. Як ви зволили висловитись — буде і гаряче, і до гарячого. Одну хвилинку, — Новиков, поки гості сідали за стіл, покликав слугу й щось шепнув йому.
Розмова за столом тривала далі. Вона торкалась останніх подій, про які говорила вся освічена Росія й Україна. Спершу мова зайшла про іспанські справи, потім Іван Петрович спитав Сергія, що він знає про події в Греції... Сергій, мов сподівався цього запитання, сказав, що їх полк готовий був виступити на допомогу грекам, які вели справедливу боротьбу проти турків, і деякі війська, як це відомо, вже підтягувалися до південних кордонів, але пізніше це припинилося й незабаром скінчилося зовсім. Тепер греки самі ведуть нерівну боротьбу проти ворога, важку, уперту боротьбу, і хтозна, чим вона скінчиться.
— А що тепер у Неаполі? Не чули? — знову спитав Котляревський. — Я давно не бачив газет свіжих.
— Погано. Дуже погано. Почали рішуче, а чим скінчили? Піддались на ласку переможця. Ось чим закінчили неаполітанці.
— Піддались? Нечувано! А як добре починали.
— Це сором — не вміти боронити святиню — свою землю. Тут вибору бути не може: перемога або смерть! А вони, ці нещасні неаполітанці, піддалися! Після цього вони заслуговують султана, а не тільки австрійців.
— Чому так суворо? — зауважив Новиков. — Вони воювали, поки могли. А потім... — Піддались?
— Та що ж могла вдіяти така невелика країна проти Австрії? — додав Котляревський. — Несумірні величини.
— Хай невелика, але сила любові до батьківщини повинна перемогти! — Сергій схвильовано стис руки. — Я не можу про це говорити спокійно, їх біль — мій біль.
Помовчали. Світло від канделябрів падало на стіл і на розставлені на ньому келихи, вази з фруктами, закуски, карафку з солодкою водою, чорну високу пляшку, на зосереджені обличчя: задумливе — Новикова, трохи меланхолійне — Матвія, уважно-допитливе — Котляревського, пристрасне, на якому ще залишались сліди внутрішньої бурі, — Сергія.
Молодший Муравйов-Апостол усміхнувся:
— Що у вас, Іване Петровичу? Над чим працюєте? Чув я у Санкт-Петербурзі — та про це говорять і у Василькові, — що ви закінчили поему. Одну із нових частин її читали, як про це я знаю, цим літом у домі вдови Державіна.
— Ви знаєте? — здивувався Котляревський. — Воістину, нічого на світі нема таємного, хоч що тут і ховати? Так, закінчую поему, та ніяк не можу поставити крапку.
— А ви рішучіше беріться за це... Треба, ой як треба побачити її повністю виданою!
— І я про це думаю, але ж де її опублікуєш? Навіть окремої частини нема де приткнути.
— Не кажіть. Ось скоро одержите звістку.
— Яку? Чи не можна уточнити, Сергію Івановичу?
— Охоче все розповів би вам, але не маю повноважень, пробачте.
Не бажаючи видаватись настирливим, Котляревський більше нічого не спитав.
— Розкажіть, будьте ласкаві, куди нині їздили? — спитав Сергій. Шануючи витриманість майора, навмисне перевів розмову на інше. — Нам господар цього дому розповідав, що ви кудись терміново виїздили, хоч могли б і не поїхати.
— Це так думає Михайло Миколайович, а я не міг. Від свого імені легше було б відмовитись.
— Виходить, щось серйозне?
— Не можна про це говорити спокійно. — Котляревський відчув у запитанні молодшого Муравйова-Апостола щиру зацікавленість, промовисті були і погляд Матвія Івановича, і тиха увага Новикова. — Одначе послухайте...
Іван Петрович все розповів.
— Це жахливо! — схвильовано заговорив Матвій Му-равйов-Апостол, як тільки Котляревський закінчив розповідати. — Жахливо, що все це дозволено і навіть прикривається законом.
(Продовження на наступній сторінці)