— Це дикість, — підхопив слова брата Сергій, увесь білий, як полотно, — коли одній людині дано право називати іншу своєю власністю.
— А пригадайте, що Раєвський писав у записках "Про рабство селян", — заговорив Новиков. Блідо-червоні смуги прорізались на його довгастому обличчі, а очі блищали синім вогнем. — "Дивлячись на поміщика російського, я завжди уявляю, що він випоєний слізьми і кривавим потом своїх підлеглих, а сама атмосфера, якою він дихає, просякнута зітханнями цих нещасних..."
Сергій мовчки слухав, то бліднучи до неможливого, то вогнем спалахуючи, і тоді гаряче полум'я заливало його юне, свіже обличчя. Він мав щось сказати, але, хвилюючись, не міг і, тільки трохи заспокоївшись, сказав:
— Прийде час, панове, і над головами всіх оцих душовласників гряне страшна кара. Усі сльози сирітські, вся кров невинних упаде на їхні голови. Це неминуче, як день зміняє ніч!
— Що ви, мосьпане! Освічені люди цього не допустять, — озвався Котляревський. — Адже може пролитись багато крові.
— Освічені кати ні в чому не поступаються неосвіченим, а якщо хочете, вони набагато жорстокіші. Ви не згодні зі мною?
— Ні, я не про те. Я про користь освіти. Вона дуже потрібна, бо неосвіченість — причина всього нашого лиха.
— Як на мій погляд, неосвіченість — наслідок, а причина в іншому, її шукати треба в суспільних порядках, що існують... Я поважаю ваші погляди, Іване Петровичу, — сказав Сергій, обережно торкаючись руки майора, — але мене важко переконати, тож не будемо про це... Я хочу сказати про інше. Ваше добре діло, якому ви присвятили життя, ваша поема "Енеїда" й опера "Полтавка" — хочете ви того чи ні — допомагають знайти відповідь на питання, де причини нашого лиха... Головне — ваші твори допомагають людям пізнати себе; всім тим нещасним, які не бачать сонця, допомагають відчути свою людську гідність, вчать стійкості й віри в свою долю. І це — повторюю — найголовніше в вашій роботі... Ми всі тут, здається, ще не старі люди і можемо назватись молодою Росією, отже, Іване Петровичу, перед вами — молода Росія, вона щиро вдячна вам за вашу добру, чесну роботу, вона ніколи не забуде, що ви зробили для її майбутнього...
Вражений до глибини душі, Котляревський слухав. Так просто й так проникливе ще ніколи й ніхто не говорив про його творчість, її значення.
Іван Петрович потис руку Сергієві і, усміхаючись, сказав:
— Спасибі на доброму слові! Слухаючи вас, я, здається, і сам помолодшав. Тільки навряд чи заслужив я. Є поети й кращі. Мені лишається ще раз висловити вам сердечну вдячність і відкланятися. Був радий познайомитись. Сподіваюсь, ще не раз зустрінемось.
Втрутився Новиков:
— І не думайте. Все на столі дожидається. Прошу всіх. Візьмемо по чарці. Чи схочете образити?
— Та що ви! Охоче підніму чарку за вас, друзі мої! — сказав Котляревський. Новиков налив чарки.
— Хай усе буде добре! За вас, Іване Петровичу! — промовив він тихо.
Котляревський відчув у словах і поведінці Новикова щось незвичайне, його друг говорив одно, а розумів дещо інше: здивовано глянув на господаря, той зніяковів, але тут же, оволодівши собою, підняв чарку:
— За все те, що сказано тут, не гріх і випити. Отже... Але випити ні гості, ні господар не встигли. Увійшов старий слуга Новикова, спинившись на порозі, оголосив: пожалував ще один гість, якому неодмінно треба господар. Гість твердить, що прибув з самого Санкт-Петербурга. Нехай пробачить Михайло Миколайович, але він, старий слуга, впустив приїжджого, і той жде в передпокої...
Гість був офіцер. Зовнішній вигляд — густо припалі пилом чоботи, досить прим'ята шинеля, обвітрене, аж засіверене обличчя — красномовно свідчив, що пробув він у дорозі не одну добу, і тільки невідкладна справа змусила його постукати до зовсім незнайомих людей, якщо він дозволив собі в такому вигляді з'явитись у порядний дім, та ще й пізнього вечора.
Чітко звівши високі каблуки докупи, гість відрекомендувався:
— Туманський. Василь Іванович. Поручик. Примітивши в кімнаті військових, до того ж високих чином — підполковника, майора, поручик зрозумів, що погарячкував, прийшов невчасно, його тут не сподівались, і, без сумніву, він завадив поважним людям своєю несподіваною появою. Поручик попросив вибачити його за безцеремонне вторгнення, але тут же пояснив, що відкладати свій візит на ранок не міг, бо затримуватись у Полтаві йому ніяк не можна; виконавши дане йому доручення, він одразу ж і поїде, бо на нього ждуть удома батьки, яких він давно не бачив.
Новиков вислухав трохи плутане пояснення гостя і, одразу зрозумівши, що має справу з дуже молодою люди ною, привітно усміхнувся й сказав, що він, господар дому радий поручикові, з чим би той не приїхав, отже, нехай він скине шинелю, присяде до столу і розповість, звідки він і з якою спішною справою пожалував, причому почувати себе він може цілком вільно, говорити теж, бо в кім наті його, тобто Новикова, друзі.
— Хочу вам пояснити, ласкавий пане, — сказав поручик, злегка нахиливши голову. — Мені, власне, треба побачитись з паном Котляревським, якого не маю честі знати особисто. Я заїжджав до нього додому, і мені сказали, що він до вас пішов... Між іншим, у мене й до вас справа. Просили передати листа. Ось він, прошу.
— Від кого ж?
— Вручив його пан Нікітін, Андрій Опанасович, секретар Товариства любителів російської словесності.
— Дякую, поручику! — Новиков прийняв від гостя І невеликий голубий конверт і поклав не розкриваючи на письмовий стіл. — Прошу вас, мосьпане, познайомитись... Сергій Іванович Муравйов-Апостол.
Туманський виструнчився:
— Маю честь представитись, пане підполковнику!
— Не так офіційно, поручику, — по-дружньому, скоріше навіть весело зауважив Сергій. — Адже ми не в строю... Так ви із Санкт-Петербурга?
— Так точно. Майже місяць був у дорозі.
— Матвій Іванович Муравйов-Апостол, — рекомендував далі Новиков гостей.
— Затяглась, одначе, ваша поїздка, — сказав Матвій, вітаючись.
— Осінні дороги, самі розумієте.
— Ніби в інший час вони кращі. Хто по них не їздив той і горя не бачив.
— На жаль, це правда. Тричі застрявав, довелося просити селян, щоб витягли екіпаж.
— Котляревський Іван Петрович, — сказав Новиков, підвівши поручика до майора, що стояв у кінці столу. — Той, кого ви шукаєте.
— Радий вас бачити, — засяяв Туманський.
— Дуже приємно, — привітався Котляревський і стримано потис руки. — Надовго до .нас?
— Сьогодні ж і далі. Мені, власне, в Гадяч треба, точніше — в Опанасівку, до батька й матері, у відпустку їду. А по дорозі — до вас. Маю доручення. Пакет. Дозвольте вручити?
— Будь ласка.
— Не знав, що побачу пана підполковника і Матвія Івановича. Багато чув про них... у Санкт-Петербурзі ще.
— Що ви, поручику, — м'яко зауважив Матвій, світячись доброю усмішкою. — Нічого путнього про нас ви не могли почути. Такий уже вік. Та не в цьому, одначе, суть.
— Саме в цьому. На мою думку, більшість друзів моїх були б щасливі бачити вас, говорити з вами.
— І все ж таки, милий поручику, суть нині в тому, ідо ви з дороги, але господар, мабуть, вирішив вас голодом заморити.
— Ви неможливі люди... Поручику, шинелю вашу! Савелію, прийми... І — до столу.
Туманський швидко й спритно роздягся, старий слуга забрав у нього шинелю й капелюх, поручик лишився в мундирі, і всі раптом побачили, який він ще молодий. Зрозумівши значення поглядів, Туманський зніяковів, запашів рум'янець, щиро пожалкував, що напередодні виїзду поголив вуса — піддався на умовляння друзів, але йому так привітно й дружньо усміхались, що він одразу ж відчув себе досить вільно, як, мабуть, почував би себе у колі однолітків — товаришів по службі.
Новиков ждав, поки всі сядуть за стіл, щоб насамперед вислухати Туманського. Але той не поспішав пояснювати мету свого приїзду, ніхто, проте, і не квапив його. Усі лишались більш-менш спокійні, тільки одного Івана Петровича бентежила невідомість.
Позираючи на жваве обличчя поручика, Котляревський подумав раптом про свої рукописи, які кілька місяців тому надіслав у Санкт-Петербург Гнедичу. Той відповів, що депешу одержав, але більше ні слова не додав. Така вже, мабуть, звичка у столичних літераторів нічого зопалу не обіцяти... І ось тепер цей нежданий візит. Поручик привіз Новикову від Нікітіна листа, вони ж з Гнєдичем, як відомо, досить часто зустрічаються на засіданнях Товариства любителів російської словесності. Можливо, цей лист стосується і його, Котляревського. А що мав на увазі Сергій, коли казав про звістку, яка ось-ось має бути в Полтаві? Чи не Туманський і є той, хто привіз цю звістку? Та чого ж він мовчить? Коли б щось добре, то вже б, мабуть, сказав...
В останню хвилину під якимось приводом хотів був попросити Туманського утриматись від розмови, не відволікати нею господаря дому і його друзів. Але поручик поводився так, ніби зовсім не помічав його стану. Не поспішаючи, розстебнув два верхні ґудзики на мундирі й дістав із бічної кишені невеликий пакет, перев'язаний зеленою стрічкою. Розв'язавши її (стрічка в одній руці, пакет — у другій), він підійшов до Котляревського:
— Це вам, пане майор. Сподіваюсь, він цілий і неушкоджений, хоч, признатись, дуже боявся: ану ж промокне. Дощі почалися ще перед від'їздом і тільки за тиждень перед Полтавою вщухли.
Іван Петрович не квапився приймати пакет, і Туманський, загадково усміхнувшись (такий молодий і вже хитрун), сам розпечатав його й дістав звідти вчетверо складений цупкий аркуш паперу й ще кілька аркушиків, трохи менших розміром, і, глянувши на Івана Петровича, спитав:
— Дозволите оголосити?
— Гаразд. Прошу вас, поручику.
— 3 радістю. Я готовий.
Але перед тим як читати, Туманський мимохіть кинув погляд на стіл, погляд його помітили, і першим — Сергій.
— Михайле Миколайовичу, пожалій гостя. Він же з дороги і, мабуть, помирає від спраги.
— Так налийте йому! Та скорішеї Сергій розкоркував пляшку, налив у склянку іскристого вина:
— Прошу! Тут один ковток — не більше.
Туманський не міг відмовитись: подавав підполковник, до того ж так щиро, по-дружньому. Він прийняв склянку й випив одним духом.
— Молодець! — похвалив Сергій.
Туманський, подякувавши, став читати із розгорнутого аркуша, вимовляючи кожне слово чітко й роздільно:
— "Санкт-Петербурзьке Вільне товариство любителів російської словесності, поважаючи відмінні знання в науках і вітчизняній словесності... майора Івана Петровича Котляревського, відповідно до статті 33 Статуту, обрало його в почесні члени..." — Прочитавши всю фразу одразу, поручик зробив невеличку паузу і вже тихіше й спокійніше читав далі: — "Цей диплом підписали: Президент Товариства — Глінка Федір Миколайович, Секретар — Нікітін Андрій Опанасович власноручно". — Звертаючись тільки до Івана Петровича, закінчив; — Я маю честь повідомити вас, пане майор, що "Енеїди" вашої п'ята частина, читана на засіданні "Вченої республіки" паном Гнєдичем, за одностайною думкою оної, буде опублікована у ближчий час в одній із книжок журналу "Соревнователь просвещения и благотворения", з чим дозвольте вас, пане майор, щиро привітати й поздоровити!
Вклонившись, Туманський вручив Котляревському диплом і список Статуту. Іван Петрович, прийнявши із рук поручика всі папери, і схвильований, — усе ж це було так несподівано — хоч і зовні спокійний, обійняв юнака:
— Це так раптом. Не знаю, що й сказати. Спасибі вам, Василю Івановичу!..
— Ви своє сказали, ласкавий пане, тепер наша черга, — підійшов до Котляревського Сергій Іванович. — Ну що ж, як бачите, і в нашу глушину доходять іноді приємні вісті, а винуватець усього ви, Іване Петровичу... Дозвольте ж з цим вас і поздоровити і, як годиться за народним звичаєм... — Сергій обійняв Котляревського й трикратно поцілував. Відсторонився на мить, весело засміявся: — Ось вам і звістка... А ви боялись...
Майор не встиг відповісти, як підійшов Матвій, відтіснив брата:
— Дозволь і нам з господарем наблизитись до іменинника. — І, ставши перед зніяковілим Котляревським, широко розвів руками. — Не сподівався від вас, що зумієте розворушити декого й у столиці. Прийміть і мої поздоровлення! Я ж давній ваш шанувальник і на цьому стою.
Новиков мовчки обійняв друга.
— Звичайно! — озвався Сергій. — Таке повідомлення треба окропити, і негайно. Поручику, сідайте зі мною поруч, ми вас сьогодні не пустимо так просто. Ви нам повинні розповісти все, що знаєте, чим живе наша столиця.
— Що саме вас цікавить, пане підполковнику?.. Та мені ж їхати треба.
— Опанасівка підожде трохи, — підтримав брата і Матвій.
— Але ж... — .заїкнувся Туманський. — Але що вас цікавить?
— А все, поручику. Усе, що знаєте... Насамперед, певна річ, про вечір у старому домі Державіна. Як поживає Дар'я Олексіївна?
— Так ви знаєте, де був вечір?
— А чому б і ні, — хитрувато мружився Сергій. — Добра слава має крила. Отже, розкажіть, хто був на вечорі, що говорили, ну, хоч би про нашого іменинника?
— Ось цього, безперечно, згадувати не варто, — зауважив Котляревський. — Найцікавіше, панове, я вважаю, почути, що нині нового в літературі. Що написали пани Рилєєв, Крилов, молодий Пушкін?.. Ви з ними, можливо, знайомі?
— Знайомий, Іване Петровичу... І навіть більше — Рилєєв і Пушкін друзі мої, — охоче відповів Туманський. — Але ж... не знаю, з чого починати. — Йому хотілося виконати прохання братів Муравйових-Апостолів і не хотілось робити неприємності Котляревському, хоч, власне кажучи, в розповіді не було б нічого неприємного. І все ж таки... — З чого ж почнемо?
— Давайте з цього. — Новиков налив у келих Туманському трохи вина. — Прошу, панове, підняти свої чарки за нашого дорогого Івана Петровича! За нового почесного члена Вільного товариства! За здійснення ваших надій і задумів, Іване Петровичу!
— Щоб добре жилося вам, — усміхнувся Матвій, підносячи й свій келих. — Разом з нами!
— Спасибі! — стримано відповів Іван Петрович.
Задзвеніли чарки, наповнені червоним угорським вином, заіскрилися під світлом свічок. Випивши, Іван Петрович звернувся до Туманського:
— Прошу вас, поручику, передайте, коли повернетесь до Санкт-Петербурга, мою щиру подяку панам Глінці, Гнєдичу, Нікітіну й усім іншим, хто взяв у цьому ділі участь. Я повинен сказати: не про мене така честь — мої далекі друзі вшанували великою увагою мову мого народу, якою написана моя "Енеїда". Це — головне, і за це я низько дхиляю сиву свою голову перед ними. Посилаю в дарунок Товариству сорок примірників "Енеїди". Але чого вартий цей скромний дарунок, як порівняти з їхнім, даром? — Котляревський оглянув усіх за столом і, зітхнувши, тихо додав: — Якби ж то живий був учитель мій... отець Станіславський! Якби почув...
Туманський обсмикнув на собі мундир, посидів хвилину в задумі й почав:
— На тому вечорі пана Гнєдича Миколу Івановича було обрано віце-президентом нашого Товариства. Пропозиція про обрання його була несподівана, але її підтримали всі одразу. Микола Іванович — наш земляк — став у той вечір віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності; сам Гнєдич не встиг нічого сказати, як був обраний заступником Глінки. Уже, коли проголосували, він, украй збентежений, підвівся, низько вклонився й подякував за високу честь, додавши, що всі свої знання й сили віддасть спільному ділу. А потім... — Туманський зробив невеличку паузу, скоса глянув на Івана Петровича й сказав: — Потім пан Гнєдич повідомив Товариство, що на його адресу надійшов пакет з творами, і він просить дозволу ознайомити присутніх з його змістом.
"А хто автор?" — спитав Бестужев. "Він — автор української "Енеїди", уривок з якої ми торік читали на одному з вечорів "Вченої республіки". — "Так це ж Котляревський!" — сказав Рилєєв. "Що ж ви, батечку, мовчали досі?" — спитав Глінка. "Я трохи прихворів, але сьогодні, якщо дозволите..." — "Так просимо!", "Будь ласка!" — почулися голоси.
У залі все прийшло в рух. Кожному хотілося бути ближче до Гнєдича. Ми всі, тобто Бестужев, Рилєєв, Анічков і я, теж підійшли ближче до Гнєдича. Підійшов князь Цер-телєв.
Микола Іванович почав читати. Читав він, скажу вам, панове, чудово, нічого подібного, признаюсь вам, я досі не чув. І хоч мова здавалась декому незвичайною, Гнєдича розуміли всі, і навіть добре розуміли, він умів виділити де жестом, де інтонацією думку автора; у залі все частіше лунав сміх, сміялись тому, що не можна було втриматись.
Я, звичайно, разом з усіма хапався за боки й не міг, одначе, не бачити, що робиться в залі. Глінка, спершись на руку, мружився, немов йому заважало світло. Нікітін, Анічков і Рилєєв мало не плакали від захоплення. Цертелєв і Бестужев були стриманіші від інших, але князь, що добре розумів мову поеми, інколи зазирав через плече Гнєдича у зошит, ніби не вірив, чи все так записано, як читає Микола Іванович.
Передихнувши, Туманський потер високе, по-юнацькому чисте чоло.
— Що ж далі? — перехилився через стіл Матвій.
— Забули? — усміхнувся Сергій. — Я вам, коли хочете, нагадаю... Що, наприклад, сказав Бестужев, послухавши поему? А що вволив сказати Рилєєв? Адже вони не могли промовчати.
— Не тільки вони — майже всі говорили, хоч мені особисто запали в серце слова Бестужева й Рилєєва. — Туманський знову глянув на Котляревського. — Дозволите? Я скажу, хоч, може, і не зумію передати все як слід.
— А ви сміливіше, — попросив Сергій. — Тут вас ніхто не видасть.
— А я цього не боюсь.
— Тим більше, — доброзичливо усміхнувся Новиков.
— Так ось. Бестужев висловився в тому розумінні, що нічого подібного досі він не чув. Йому сподобались і мова поеми, і характер, і показаний у ній народний побут. Вперше народ український, сказав він, представлений на нашому вечорі ось таким твором, смію твердити, блискучим, незрівнянним. Але це деталі.
— Помилуй бог! Нас якраз і цікавлять деталі... Але що інші? Ну, хоч би Рилєєв? — допитувався Сергій. — Ви натякнули, що він теж говорив.
— О, так, він перший підтримав Бестужева. Він сказав, що Олександр Бестужев тисячу разів має рацію, а ви, Іване Петровичу, — перший великий поет України. І ще одно позабув, даруйте, ради бога. Коли прощались, пані Державіна зволила затримати Гнєдича й мене. Миколі Івановичу вона сердечно подякувала за справді артистичне читання й доставлені їй поемою задоволення і додала: "Жаль, що не можу бачити самого автора і сказати йому про все це особисто. Але, я певна, він про все дізнається і, як людина розумна й талановита, не образиться за таке відверте захоплення його роботою". — "Ми постараємось усе передати, — відповів Микола Іванович. — Усе, що ви сказали, що сказали інші..."
Ніяково мружачись, ховаючи сором'язливість за вимушеною усмішкою, Котляревський, користуючись невеличкою паузою, звернувся до Туманського;
— Не сподівався від вас, поручику, такого багатослів'я, а ще ж і молодий; можна було б і утриматись від деталей...
— Простіть, Іване Петровичу, у наї, як ви знаєте, кажуть: за що купив, за те й продав, слова з пісні не викинеш. І то ж добре.
Котляревський розвів руками:
— Примусили старого червоніти... Те що зробиш? Прийшов у гості — терпи. Та це жарти. А якщо серйозно, то ніколи в житті такого вечора в мене це не було. Спасибі вам, друзі!.. І вам, поручику, за добру іість! Навряд щоб ближчим часом довелося мені побувати в столиці. Тому прошу вас, поручику, коли повернетесь, від мого імені щиросердо подякувати Миколі Івановичу Гнєдичу, вдові Державіна і всім іншим за те, як вони піставилися до моєї поеми. Передайте, що я високо ціню хнє слово. Коли б жив там, неодмінно брав би участь у вечерах. Серцем я з ними.
Муравйови-Апостоли, Новиков, стадий слуга Савелій, що затримався в кабінеті, Туманський пройнялися його хвилюванням. У цей час здавалось: Івіна Петровича слухають не тільки його друзі в домі Новікова, але і вся тиха, в полоні осіннього сну, Полтава.
Позабувши про все на світі, Туманський не вірив своєму щастю: невже й справді він сидить іа одним столом з автором знаменитих "Енеїди" й "Полтавки", бачить його і слухає? Чи це не сон? Там, у далекоду Санкт-Петербурзі, у домі вдови Державіна він бачив і іув Рилєєва, Бестужева, Гнєдича, одного разу познайомився з Олександром Пушкіним — своїм однолітком, а тепер, трохи менше як два місяці після того, в древній Полтаві слухає співця України, бесідує з ним. Йому раптом здалося: тут, під цією покрівлею, в цьому скромному робочому кабінеті, продовжуються вечори "Вченої республіки", започатковані в Північній Пальмірі.
Ранок наступного дня вщався похмурим, холодним, навіть тепла шинеля, у якій Іван Петрович вийшов на веранду, не рятувала від рзкого поривчастого вітру. Під його навальними ударами і одну ніч облетіло геть усе листя старої акації, не вціліло воно й на молодих грушах, дочасно почорнілих, ніби їх обіалило громовицею.
Листя всіяло все подвір'я, блідо-жовтавими й яскраво-червоними плямами вкрило дорогу, то вогнем яскравіло, то згасало на крутому даху Успенського собору.
Іван Петрович вернувся до кабінету, скинув шинелю і, одягшись у довгий теплий халат, присів до столу. Поки він виходив, Мотя встигла прибрати, розпалити вогонь у каміні, і тепер у кімнаті було тепло, а через те й затишно; зблиски полум'я гралися на тканій доріжці, на золочених корінцях книг, стосами покладених на столі й підвіконні.
Усе було готово до роботи — папір, чорнило, акуратно нарізані пера. Але насамперед він мав написати в Петербург Глінці, подякувати за високу честь і увагу. Глінці — президентові товариства, людині, широко відомій і шанованій у літературних колах, ветеранові війни з Наполеоном, авторові багатьох поетичних шедеврів і повісті про Богдана-Зіновія Хмельницького. Присунувшись до столу ближче, на якусь мить задумався, і ось уже косо зрізане пірце побігло-полетіло від краю до краю по чистому, білому як сніг полю: "Милостивий пане Федоре Миколайовичу, за особливу честь вважаючи обрання мене в почесні члени... Вільного товариства любителів російської словесності, найщирішу подяку мою складаю всьому високошановному товариству й особливо Вам, милостивий пане, за приємну для мене Вашу участь у цій справі".
Перечитавши написане й не знайшовши в ньому помилок, Котляревський писав далі: "Диплом на звання почесного члена, Статут і список панів членів товариства я мав честь одержати від Василя Івановича Туманського.
Бажаючи бути корисним товариству скільки сили мої дозволять, дарую на користь оного 40 примірників "Енеїди", яку вслід за сим доставляю; Вас же, милостивий пане, покірно прошу поклопотатися перед товариством прийняти мій малий дар..."
Підписавшись, поставив дату: "Жовтень, 28 дня, 1821 року".
Сьогодні ж листа треба й послати, а за ним і посилку з книжками. Звичайно, було б набагато краще самому поїхати до Петербурга, та це, на жаль, неможливо, в усякому разі, тепер: і сторона неблизька, і робота жде. Час, ой час уже підготувати "Енеїду", нині вже повністю, для окремого видання, ще раз переглянути кожний рядок. Навіть тричі опубліковане — для нового видання він би ще раз виправив.
Іван Петрович прислухався: у передпокої вешталась Мотя, потім зайшла на кухню, задеренчала заслінкою, порожніми відрами. Удосвіта вона піднімається і допізна не присяде, знаходить собі клопіт, хоч, здавалося б, які там особливі діла в його парубочому господарстві. І нічого їй не скажи Нагадай про відпочинок — ще образиться. "Чи я стара така, щоб ні сіло ні впало серед дня відпочивати?"
Хороша людина в домі — щастя. Була б жива матуся, порозумілася б з Мотею неодмінно, полюбилась би їй ця проста, сердечна жінка.
Який ось уже рік немає матері, а змиритися з цим неможливо, здається, вона кудись на часинку вийшла і незабаром повернеться; заклопотана домашніми справами, нечутно прочинить двері, увійде в кімнату й, побачивши, що він працює, нічого не скаже, мовчки поставить край столу глечик холодного топленого молока, або квасу-сирівцю, чи узвару, солодше якого нічого немає на всьому світі. "Матінко, дорога моя, поки я живий, нетлінна пам'ять про тебе — в самому серці, — не погасне, не щезне..."
Перед тим як укласти листа в конверт, Іван Петрович злегка присипав його піском. Почав збиратися. Насамперед мав зайти в лікарню, провідати Лавріна: чи не гірше йому і чи не втрутився з дурного розуму пан Калістратович, чи не зняв лементу — мовляв, завезли його людину без дозволу...
Потім — пансіон. Учора через поїздку на село не був там цілий день — і душа вже неспокійна, хоч і є кому доглянути вихованців, простежити, щоб були нагодовані й у свій час відійшли на відпочинок. І все ж повинен сам на все подивитись, своє око не зрадить.
Після пансіону треба зайти до Новикова, це недалеко: канцелярія генерал-губернатора поряд з пансіоном, на одному з ним Круглому майдані. До Михайла Миколайовича подвійний інтерес: перш за все, у якому стані справа з цим поміщиком — чи не повелів князь віддати оного душовласника на дворянський суд честі?
Це було б добре — нехай би й інші, подібні до нього, вчасно взялись за розум і не збиткувались над нещасними рабами своїми. А вже потім, прощаючись, ніби між іншим, він спитає про вчорашній вечір. Для чого ж Новиков запрошував до себе? Невже тільки щоб познайомити з сином Муравйова-Апостола?
Поки Іван Петрович збирався, Мотя внесла сніданок, поставила на стіл, і, як завжди, вклонилась;
— Поїжте, поки свіже.
— Дякую, але я, Мотю, поспішаю. — Одяг шинелю, зняв з вішалки капелюха. — Не сердься, до обіду повернусь. Та не забудь: може, кому знадоблюся — я в пансіоні.
— З богом! — Мотя непомітно перехрестила Івана Петровича, коли той уже переступав поріг. Так вона робила кожного разу, проводжаючи господаря в пансіон чи навіть до когось у гості, глибоко переконана, що хресне знамення та її щире бажання добра й здоров'я панові майорові зможуть оберегти його від усякої напасті, що чигає на людину в цьому світі майже на кожному кроці, починаючи від дня її народження.
Довго, доки могла, дивилась, як майор, легкий, як на його роки, ще по-молодечому стрункий, прямує по засипаній сухим листям стежці, що жовтим пояском оперізує собор. Стрічні, які поспішали до заутрені, побачивши пана майора, ще здаля перші вклонялись йому, він теж вітався, а з деякими, спинившись, і розмовляв, питав про здоров'я, кому як їздилось або торгувалось на останньому ярмарку. Майже кожний зустрічний був знайомий чи приятель Івана Петровича, а багатьом він був і порадник, і друг. Знаючи про це, Мотя розуміла, що нічого тут не зміниш, та й для чого? Таким був і таким, мабуть, лишиться пан —. майор, і якби раптом сталось інакше, може б, перестала його шанувати. І все ж таки десь підсвідоме, мимохіть ворохобились проклятущі ревнощі до кожного, хто звертався до нього, замірявся на його час. Траплялось, дехто приходив і без нагальної потреби, а скоріше заради простої цікавості — від цього теж не вбережеш — настирливі, безсовісні завжди об'являлись, і Мотя безсила була щось змінити, хоч і намагалася, робила все, що могла.
У своїй кімнатці, зачісуючись перед квадратним у чорній рамці свічадом, підгортаючи волосся під хустку, щоб не заважало під час роботи, мимоволі помічала, що, слава богу, не така ще стара, їй, либонь, понад тридцять, а вигляд має молодий, ніколи не даси їй стільки. І коса ще густа, і брови — чорні, дугасті — не злиняли, і вуста не зів'яли дочасно, а щоки горять тим особливим вишневим полум'ям, через яке інколи совісно й на вулицю вийти, стрічному в очі впадає, через нього, отой рум'янець, мабуть, і все її горе: деякі свахи, сором забувши, кроку не дають ступити. А їй ніхто не потрібен, нажилася зі своїм унтером — нікому такого щастя не бажає. Нині ж у неї, як у людей, є дах над головою, свої повсякденні, не такі вже й важкі, а скоріше приємні, турботи, є й людина, якій потрібна її турбота, і вона, Мотря Веклевичева, охоче, від щирого серця присвячує цій людині весь час, нехай у цієї людини є свій, не завжди зрозумілий їй, клопіт — однаково, вона житиме в цьому домі, нікуди не піде, бо й не уявляє собі життя десь на стороні, поза цим затишним будиночком на Соборному майдані у тихій, влітку зеленій, а взимку засніженій Полтаві, з веселим дзвоном церков по неділях, з ярмарками весняними й осінніми, з щедрівками на зимові свята, з вербною неділею навесні — з усім отим, що зветься рідною стороною, до якої приросла навіки серцем. Звісно, якщо господар сам відмовить їй у службі, тоді вже доведеться шукати собі місця десь на стороні, але все ж таки не далі, ніж у тій же Полтаві. А поки що вона тут, і .нічогісінько іншого їй не треба. І що їй нашіптування мазурівських кумась: як, прости господи, живеш під одним дашком з нежонатим мужчиною, і в ім'я чого вікувати вік свій одинокою, хоч би й удовицею, без сім'ї, без дітей?
Подумай, поки не пізно, поки не злиняли чорні бровенята, подбай про свою жіночу долю.
Не один раз — звичайно, коли господаря не бувало вдома — зазирали до неї свашки, ласкаві та божі, якими тільки голосами не співали вони, кого не раяли їй у "друзі на все життя" — і сусідських комерсантів, і канцеляристів, і навіть військових, якогось відставного гусара. Мимохіть усміхаючись (їй робилось раптом весело), слухала, не перепитуючи й не перебиваючи, красномовний словесний потік і, коли врешті свашка, стомившись, просила кухлик квасу, щоб промочити горло, вона, подавши той кухлик, скромно опустивши очі, відповідала: "Стара я для отого гусара, де мені з ним рівнятися, я жінка проста, бідна, до. того ж без приданого. Не трудіться більше..."
Прибравши коси, пов'язавшись білою хусткою, від чого вишневі спалахи на щоках стали ще яскравіші, Мотя пішла по господарству: на кухню допомогти куховарці, потім — у погріб, звідти — в комору. У дворі трохи затрималась, провела затуманеним поглядом чорний журавлиний ключ, що виринув із-за сонця на простір синього неба, почула прощальне "курли" й пожаліла їх — небесних мандрівників: куди летять, навіщо?
Коли повернуться додому? Чи вистачить сили для далекої дороги?..
Тим часом Іван Петрович, поминувши Пробойну й новий будинок, який недавно звів губернський суддя Тар-новський на розі Пробойної і Протопопівської, вийшов до лікарні. Добре було б, подумав, коли б такі будинки зводили не тільки на Пробойній, але й на інших вулицях; окрім того, слід би подумати міській управі і про бруківку. Адже й досі в негоду по місту не пройти, калюжі та баюри такі, що не тільки не пройдеш, але й не проїдеш. Правду колись сказав поет, побувавши в Полтаві: "Похвала їй не потрібна, дайте їй скоріш бруківку". Міська управа і градоначальник думають про що завгодно, тільки не про це. І він, Котляревський, не був, мабуть, достатньо наполегливий, коли говорив з князем про благоустрій рідного міста, і Новиков — мила душа — скільки разів обіцяв нагадати його світлості про потребу щось робити в цьому напрямку, а все забуває... Згадавши про Новикова, знову подумав, що конче треба якось дізнатись, для чого вчора той запрошував до себе. Сам обіцяв розмову, і не просту. Розмова відбулась, але не та, на яку натякав пан Михайло. Хитрує Михайло Миколайович, а може, не зрозуміли один одного?..
У лікарні Андрій Опанасович порадував доброю звісткою: Лаврін почуває себе набагато краще, могутнє здоров'я допомогло хворому стати на ноги, одно турбує Лавріна: доля дітей пан з ними вчинить усе, що схоче і тим помститься Лаврінові за його вільнолюбність.
— Вільнолюбність? Так і сказав?
— Не зовсім, але я зрозумів його саме так.
— Передайте ж йому, Андрію Опанасовичу, щоб не турбувався, сам князь обіцяв справою його зайнятись, так мені казали, в усякому разі... Отож, нехай поправляється. Пізніше зайду ще...
У пансіоні Івана Петровича чекали. Черговий помічник доглядача зустрів його при самому вході. З ним разом, не заходячи до себе в кімнату, Іван Петрович обійшов усі спальні, побув і на кухні. Під час обходу помічник розповідав про те, що сталось за минулу добу. Нічого, сказати б, особливого, всі здорові, лише Яків Замчевський відпросився був у гості до. своїх друзів — синів пана Новикова, і замість однієї години, як обіцяв, пробув у них до пізнього вечора. "Каже, не відпускали... І таке розповідає...".
— Що саме? — Котляревський глянув на молодого свого помічника — колишнього вихованця цього ж пансіону Прісовського, що замінив два роки тому нагло померлого старого унтера Капітонича, — і здивувався. Прісовський мінився на очах, то бліднув, то червонів, поводився якось дивно, ніби й хотів щось сказати, і не зважувався.
— Кажіть же.
— Не знаю, як і почати.
— Та що скоїлось? Може, не в Замчевському справа? Може, хто занедужав? Еге, ось і вікно розбите. І досі не засклили? Мабуть-таки, хтось застудився, а ви мовчите? І лікаря не покликали?
— Ніхто не застудився, а винуватця ще не знайшли, але знайдемо.
— Ось цього робити не слід. Він сам знайдеться. З ким не буває? Хіба самі ви жодної шибки не розбили? Я про себе такого не сказав би... Так оце те, чого ви не хотіли мені розповідати? Чи вам не сором, друже мій?
Прісовський почервонів, благальне глянув на Івана Петровича:
— Пробачте, бога ради, Іване Петровичу, я ж хотів про інше. Замчевський — він приніс це від Новикових — розповів, що вчора вам привезли з Петербурга повідомлення, що вас... прийнято до Вільного товариства любителів російської словесності. Але якщо він це вигадав... тоді ми...
— Нічого не вигадав, звідки ви взяли?..
— Так це правда?!. — Прісовський засяяв. — А я ж йому не повірив... Це ж радість для всіх, бо ж ви для нас усе: і батько, і порадник, і друг.
Котляревський спинився, поклав руку на плече Прісов-ському:
— Не треба так... А за добре слово — спасибі!.. Одначе я піду до себе. А ви догляньте, щоб вихованці вчасно поснідали та на уроки не запізнювались.
Збентежений не менше, ніж молодий помічник, Котляревський пішов до себе в кімнату.
Ранком просторі коридори завжди тихі, немов ще сонні, а сьогодні вони чомусь урочисті, святкові, прибрані, пахнуть свіжістю, натерті до блиску підлоги, у вікна ллється сонце, затоплює кожен куток, грає на картинах і портретах, що розвішані вздовж стін. Служник пансіону, відставний .солдат дядько Гаврило кладе в грубку дрова обережно, щоб не потривожити тишу зайвим стуком. Побачивши доглядача, він пробує підвестись, але майор просить лишитись на місці, сідає з ним поруч і питає, як сторожувалося минулої ночі, чи не помітив чогось особливого.
Гаврило крутить рудий вус, робить його гострим, як швайка, стріляє оком на майора і розважно розповідає, що чергування в нього завжди проходить добре, нічого він ніколи не помічав, а в цю ніч, правда, старші вихованці довго не вкладалися спати, світили казенні свічки і не відчинили, коли він стукав до них. А взагалі все було добре. "Так що не звольте турбуватись, ваше благородіє..."
— Не так офіційно, дядьку Гавриле... Спасибі!
У своїй кімнаті Іван Петрович зняв шинелю. З першого ж погляду помітив, що на столі щось змінилося, позавчора він не залишав ось цього великого аркуша. Звідки ж він? Аркуш як аркуш, але геть увесь списаний віршами, і кожна літера, з якої починається нова строфа, розмальована.
Звичайно, це діло рук Якова Замчевського і його друга Євгена Тернопольського, тільки вони на таке здатні, та й письмо знайоме — того ж таки Замчевського. Але стривай, що ж вони пишуть?
Вірші присвячені... Кому ж? От розбійники! З приводу чого доглядачеві пансіону присвячувати раптом вірші? Яке нині свято?
Що це з ними?
Він читав, і що далі вчитувався, то більше хвилювання охоплювало його, то дужче билося серце. Ось воно що!
Вони поздоровляють його з обранням у почесні члени Вільного товариства любителів російської словесності! Вони пишаються ним, вони складають йому глибоку шану й любов і дають урочисту клятву: йти за ним слідом, продовжувати його діло — утвердження рідної мови й літератури, обіцяють присвятити цьому все своє життя.
Написаний українською мовою, мовою його "Енеіди" й "Полтавки", вірш був зразком високої поезії, і це хвилювало найбільше. Присвята, оформлення — другорядне. Головне — вірш, у якому кожне слово — прозора крапля чистої води, пронизаної сонцем... Внизу стояли підписи. Перший — Яків Замчевський. Далі — Євген Тернопольський. І ще кілька: Максим Потушняк, Грицько Могилат, Петро Зозуля... Уявив собі на мить їх — струнких, безвусих, сповнених високої гідності, кращих вихованців пансіону... "Сини мої, соколи, — шепотів і мимохіть погладжував великий аркуш паперу. — Спасибі вам, дорогі мої! Чи треба більшого щастя доглядачеві?!"
Довго стояв біля вікна, що виходило на майдан. Ранішнє сонце золотило шпиль монумента Слави, яскравіло на розгорнутих крилах орла. Погляд охопив майдан і далі, до самого будинку віце-губернатора, потім перекинувся до сусіднього. Там стояло кілька карет, біля них вештались люди. Та ось одна від'їхала. Верх був піднятий, і Котляревському добре було видно, хто в ній прихилився до сидіння. Так, це був учорашній знайомий. Шапка — як вороняче гніздо, великий хутряний комір і костур у руках. Проїжджав повз пансіон, мимо під'їзду, і було видно, як пильно вдивляється у вікна, немов хоче когось побачити. Нарешті побачив. Погляди стрілись. Калістратович похмуро, з-під кошлатих брів дивився на відкрите лице доглядача пансіону і не витримав — відвів погляд, махнув рукою фурманові, і той, стьобнувши коней, звернув карету в завулок...
Поїхав. А перед очима все ще пливла карета, і в ній — його знайомець. І важкий — з-під брів — погляд. Нічого доброго в ньому, нічого, — віщує серце. І все ж не можна сказати, що це погляд переможця. Але хоч би там що, а він, Котляревський, не відступиться, не дасть на поталу людини... Треба зайти до Матвія Муравйова-Апостола, до Новикова. Вони знають, чим закінчилася сьогоднішня аудієнція у князя.
Згадавши про Новикова, знову подумав про вчорашній вечір: для чого ж запрошував до себе правитель канцелярії генерал-губернатора? Що затаїв від нього? А чи, може, так і треба?
Ще не раз і не двічі таке запитання зрине в його пам'яті. І лише через рік, в останні дні свого життя Михайло Миколайович Новиков відкриє йому всю правду, таємницю, яку ревно зберігав так довго...
Здалося, у кімнаті замало повітря — і відчинив кватирку. Свіжий струмінь вітру ввірвався в кімнату, розвору шив на столі зошити й книжки, торкнувся учнівського адреса, і він, як живий, зашамотів, заговорив, птахи, намальовані на ньому, заспівали на різні голоси, а квіти, виведені вправною рукою, розцвіли всіма барвами веселки.
Коридори у цей час наповнювалися гомоном, поки що глухим, невиразним, та з кожною хвилиною він ставав гучніший. Доглядач пансіону вслухався в той гомін, дорогий його серцю, знайомий ось уже скільки років, і йому здалося: то народжуються десь далеко звідси невеликі чисті джерела, а потім, пробившись крізь віковічні шари глини та глею, вириваються на білий світ і зливаються в ручаї, які, в свою чергу, з'єднуючись десь у широких низинах, наповнюють одну-єдину річку, і вона — могутня, незборима — лине по степах і ярах, між крутих берегів, і ніщо її не може спинити в одвічному рухові до великого моря...
А гомін усе наростав і ширився, ось-ось ввірветься в кімнату. Ступив крок йому назустріч. Хай увійде сюди той гомін — він прийме його, зіллється з ним в один-єдиний нестримний потік життя.