— Будьте милостиві, мосьпане!.. Нехай залишається дочка цього селянина вдома і нехай виходить заміж за свого судженого. Ви зробите добру справу.
— Гм... Я сказав, що не знаю, не певний, як повинен вчинити.
— Нас розсудить час. А поки що, добродію, мушу їхати. Доводжу до вашого відома, що візьму з собою і цього селянина. Покладемо в лікарню. Як ви, Андрію Опанасовичу, вважаєте: треба людині цій в лікарню чи обійдеться... домашнім лікуванням?
Лікар, прикриваючи рот долонею, відкашлявся і відповів:
— Неодмінно, пане майор, в лікарню. Інакше не ручуся за... — Він не договорив, побачив, якими очима дивився хлопчик, що сидів на лежанці й, як галченя, витягав тонку шию, намагаючись подивитись на батька, чудуючись з його вигляду: весь у білому, тільки видніється борода та ніс, і губи зчорнілі весь час ворушаться, ніби він хоче сказати щось і не може.
— Думаю, що й без лікарні обійдеться, — сказав Калістратович. — Дочка, поки він хворітиме, залишиться вдома, а наречений її... Не знаю. Адже я сказав...
Котляревський дістав з вилоги шинелі конверт;
— Це розпорядження з губернської канцелярії. Вам належить завтра прибути на прийом до князя. Що ж до цього нещасного, то там є приписка; "Як вважатиме лікар". А лікар сказав своє. Ви чули.
Калістратович зламав печать, кинув її в куток, до рогачів.
— Обскакали мене, мосьпане? Та не радійте, чолобитну подам.
— Ви маєте можливість зробити це особисто в князя. Але запам'ятайте, добродію: за все, що тут сталося, вам доведеться відповісти перед судом.
— Яким судом? — потяглися вгору брови Калістратовича.
— Такий суд є. Ганьба впаде на вас і весь ваш рід. Уся Росія знатиме про вашу жорстокість. — Котляревський не міг далі стримати себе і підвищив голос. Усією душею ненавидів цю відгодовану самовдоволену людину, що пишалася своєю владою над бідним беззахисним людом.
Так, він, Котляревський, зробить все можливе, щоб прикувати до цієї ганебної історії увагу всього повіту, всього краю. — Так, саме так, добродію! Ваші жахливі діяння вас же й прикують до ганебного стовпа. Бійтеся цього! Ніхто з порядних людей не подасть вам руки.
Це говорив уже не Котляревський — добрий і м'який. Його устами промовляв грізний суддя, совість цілого народну, безстрашний поет, що ладен був на все, щоб презирством затаврувати душогуба, кровопивцю, яким видався йому Калістратович.
А той, наливаючись бурою кров'ю, пихато підвів голову, стиснув у руках товстий сукуватий ціпок:
— Небезпечна ви людина, мосьпане. Дивуюсь, однак, його світлості, що досі він цього не зрозумів. Що ви скажете, коли одного разу князь це зрозуміє? Адже він людина з розумом.
— Саме на це і я покладаюсь, — .одверто усміхнувся Котляревський. — А втім, пишіть донос. Тільки не думаю щоб вам повірили.
Калістратович різко підвівся і, не прощаючись, вийшов На порозі затримався:
— Ви цей день запам'ятаєте!
— Неодмінно. Таке приємне знайомство забути не можна.
У хаті деякий час було тихо. Потім з вулиці долинув нагальний тупіт. Лікар визирнув у вікно:
— Від'їхав... Одначе сміливий ви, пане майор... Я такого не сподівався. Він же як той бей-яничар. Котляревський кілька хвилин стояв мовчки, не відповідав. Потім ніби опам'ятався, кинув:
— Так, ви правду кажете — вони страшніші за яничарів... Однак їдьмо! Пора...
Прощаючись з Олесею і Власом, Іван Петрович обіцяі незабаром навідатись до них, проте вони бачитимуться в лікарні, а Влас нехай забіжить до нього додому, ну, хоч би завтра. Якщо його, майора, дома не застане, то буде економка Мотря Єфремівна, вона все, що треба, зробить
— Вона просила, щоб прийшов. Гляди ж не підведи, — наказував Власові Іван Петрович. — Хотіла дещо передати тобі, і для Василька, і для Олесі знайдеться. Може, все я таки буде весілля. Запросиш, Лесю?
Дівчина раптом опустилась на коліна, припала до ніг майора. Котляревський, вкрай збентежений, підвів її, довго заспокоював, а вона, заливаючись слізьми, все намагалась поцілувати йому руку. Він запевняв її, щоб вона перестала думати про погане, адже вона молода, гарна, і життя в неї буде таке, що йому, майорові, і не снилося, а в її дітей — ще кращим буде.
— Треба тільки вірити, Лесю, адже без віри не можна людині, важко їй на цьому світі.
— Розумію, тільки ж... — І знову пробувала поцілувати руку майорові.
— Не треба, я ж не піп, — умовляв він, погладжуюча схилену дівочу голівку.
На вулиці стояли люди — у свитках, кожухах, але всі — простоволосі, а жінки, мов на Великдень, запнуті білими хусточками.
Побачивши в цьому щось незвичайне, Іван Петрович спитав Олесю, що йшла поруч, чому зібрались її сусіди й чому вони простоволосі, адже не літо, холодно, на дощ он збирається.
Глянувши довкола, дівчина теж здивувалась. Скільки людей зійшлося! Чим же це викликано? Чи не скоїлось чого? А люди, побачивши майора, низько вклонялись, деякі, особливо старі, навіть хрестились.
І Олеся раптом усе зрозуміла. Від людей нічого не сховаєш. Та чи можна сховатися в рідному селі? У селі знали, яке горе спіткало сім'ю Лавріна Плахотниченка, і більшість сприйняла це як свою власну біду, не залишилися непоміченими і приїзд майора, й те, як вискочив із хати, ніби опечений, осоружний осавула. Потім — нечувано! — з'явився сам пан. І теж від'їхав, впіймавши, як видно, облизня. Чи це не подія? Подія, та ще й яка!
Котляревський, проходячи до карети, повернувся до людей — жінок, дітей, чоловіків — і, відповідаючи на їхні поклони, сам низько вклонився:
— Бувайте здорові!
— Щасливої дороги, пане Котляревський!
— Будьте й ви здорові!..
Люди не спинялись, ішли і йшли слідом за каретою, вдо повільно їхала серединою дороги, колеса грузли по самі втулки, і коли здавалось, що коням несила витягти її, чоловіки готові були допомогти, на руках винести на рівне.
Ось нарешті й останні хати лишились позаду, Котляревський озирнувся, глянув на тихе, оточене звідусіль вербами сільце. Нечутно гойдались у вечірньому небі журавлі, пливли розірвані хмари, чіпляючись за гострі бані церковки. Загледів нараз на пагорбку Олесю і поруч неї братів — босого Василька й Власа. Вони довго стояли, самотні, гіркі сироти, поки видно було карету, поки вона не покотилась під гору та й зникла за вербами...
— Тихіше, — постукав Іван Петрович фурманові, — хворого ж бо веземо. — І по паузі стривожено спитав Андрія Опанасовича: — Чому він мовчить? Може, погано йому?
— Задрімав, — Андрій Опанасович мерзлякувато загорнувся в пальто з подвійним коміром, сховавши в нього повне підборіддя. — Я йому снотворного зілля дав напитися, тому й на сон хилить.
— Он воно що... Але гнати все ж не будемо... Коли б не розтрясло. — І глянув у віконце. Вітер підхопив сухе листя, переніс через дорогу й погнав кудись на осінні порожні поля. Мимо пропливали темні ожереди торішньої соломи, череда корів уже поверталася з толоки в село, купка дерев змовницьки застигла край шляху.
Мабуть, Новиков знову скаже: "І треба ж було вам братися за цю справу, мосьпане? Везти з собою хворого в лазарет, сперечатися з поміщиком, котрий неодмінно поскаржиться на вас князеві, а то й самому государеві чолобитну відпише... Ми б самі послали, як умовилися, завтра ранком чиновника із губернської канцелярії. Він би все, як належить, на місці влаштував і запросив би поміщика над прийом до генерал-губернатора. У вас же й своїх турботі доволі".
З сухим шерхотом услід за каретою летіло листя, ліпилося до вузеньких віконець, але це не заважало спостерігати, як миготіли десь попереду у легкій тиші жовті, поки що слабкі, вогники в хатах на міській околиці. Ось високо піднятий шлагбаум, тінню пропливла й зникла перекошена набік будка.
В'їжджали в Полтаву.
3
Правитель канцелярії при генерал-губернаторові Михайло Миколайович Новиков прийняв гостей у своєму полтавському, недавно побудованому домі рівно о шостій. Час був не пізній, але на Дворянській вулиці, тихій і поки що мало забудованій, у таку пору рідко траплявся перехожий, і тому поява двох молодих офіцерів зразу ж привернула увагу, але тут же все й прояснилось: вони постукали в будинок пана Новикова, а до нього, як відомо, ходить чимало людей, бо господар — людина гостинна й сам не відмовляється від запрошень.
Новиков зустрів їх, зразу ж провів у робочий кабінет, наказав старому слузі нікого, крім майора Котляревського, якщо той раптом приїде, не впускати, бо він буде весь вечір зайнятий. Віддавши розпорядження, Новиков бур певний, що ніхто ні помилково, ні навмисне в коридор, що відділяв кабінет від другої половини будинку, не пройде. Старий слуга добре розумів свого господаря.
Велика квадратна кімната з вузькими стрілчастими вікнами, що виходили в зарослий сад, скидалась більше на робочий кабінет ученого історика чи краєзнавця, ніж на вишуканий кабінетик якого-небудь державного службовця. Особливо багато було книжок, не останнє місце на численних полицях і в засклених шафах займали французи, англійці, греки, римляни, німці й навіть китайці. Книжки були скрізь — на підвіконні, на кріслах, на столах, на підлозі, вільне місце лишалось тільки біля каміна, де палахкотів вогонь.
(Продовження на наступній сторінці)