— Не знаю, — знизав плечима Новиков, явно не поділяючи незрозумілий оптимізм гостя. Один тільки Матвій мовчав, слухав і мовчав: він звик прислухатись до свого молодшого брата, з досвіду знаючи, якщо той що задумав, то, певно, так і треба. Отже, не маючи поки що своєї думки, він вважав за потрібне спершу послухати. Адже розмова ще не скінчилась. Сергій і справді не закінчив свого повідомлення.
— Виходить, я вас не переконав? — спитав Сергій. — А ти, брате? Ти теж такої думки?
— Я розумію тебе: нам запропоновано скласти зброю. Чи не так?
— Ні, навпаки, нам треба гострити її, готуючись до майбутньої битви.
— Поясніть, мосьпане, що ви хотіли цим сказати? — спитав Новиков. — Я не бачу логіки.
— Будь ласка, — знизивши голос, казав далі Сергій. — Хай буде вам відомо, що рішення — це тільки хід із міркувань тактики. Оголосивши про розпуск "Союзу", ми позбавимось осіб випадкових і небажаних у нашому товаристві, з другого боку — ослабимо надто пильну увагу до нас тих, яких ми зобов'язані остерігатися... І тут же, не відкладаючи, збираємо під нашими прапорами найвірніших і найнадійніших. Ось і все.
— Чому ж не сказав про це відразу, брате! — вигукнув Матвій, забувши про обережність. — Це справді хід!
— Це значить — у бій? — спитав Новиков стриманіше, ніж Матвій, але й він не міг сховати радісного збудження, рожеві плями й смуги проступили на його блідому, худому обличчі.
— Саме так! Тут, на півдні, створюється — на противагу Північному — Південне товариство. Діла, як ви розумієте, в нас буде чимало... Одначе покінчимо насамперед з старим, виконаймо рішення з'їзду до кінця.
— Що ми повинні зробити, мосьпане? — спитав Новиков.
— Прошу вас, Михайле Миколайовичу, книгу, — так-так — "Зелену". Чи далеко по неї треба йти? Принесіть, прошу вас, я підожду.
— Ні, вона тут, у цій же кімнаті.
Новиков пройшов у протилежний від каміна куток, де стояла в глибокій ніші невисока шафа з вирізаними головами левів на дверцятах. Пошукавши за портретом, що висів у простінку, дістав невеликий на жовтому ланцюжку ключ. Дверцята в шафі нечутно відчинились, і брати в негустому світлі п'яти свічок побачили на верхній поличці одну-єдину теку, нічого більше там не лежало. Обережно, ніби боячись, що від різкого доторку вона розсиплеться, Новиков зняв її і, потримавши деякий час, віддав Сергієві:
— Прошу... Це вона.
Це була відома в "Союзі благоденства", і, можливо, не тільки в "Союзі", "Зелена книга", названа так тому, що мала зелену обкладинку. У каміні раптом заграло полум'я, освітило теку, і здалось: у руках Сергія заграв коштовний малахіт.
Брати знали, що значить ця книга для "Союзу благоденства", могли повторити кожне слово, в ній записане. Хто ж і справді не знав Статуту! Для багатьох він став молитвою, його повторювали; на вірність йому неофіти товариства присягались.
Члени "Союзу" — як вимагав Статут — повинні підтримувати передові ідеї, різко й сміливо критикувати існуючі порядки, особливо кріпосне право, зловживання чиновників, бюрократизм, захищати інтереси народу.
У другій частині "Зеленої книги" йшла мова про основні політичні завдання організації. Цю частину знали далеко не всі, тільки надійні, здебільшого члени Корінної, тобто Головної, управи. Організація не відмовлялась від революційних методів боротьби з самодержавством, вважала за потрібне підготувати громадську думку до неминучості зміни всього існуючого ладу. Ось що було записано в цій книзі. Якби книга потрапила до рук "Охоронців закону", вона стала б, безумовно, обвинувальним документом проти організації, у якій на день московського з'їзду, тобто в січні 1821 року, налічувалось близько двохсот чоловік.
Цю книгу і вручив Новиков Сергієві Муравйову-Апостолу — святая святих таємного антиурядового "Союзу благоденства". Сергієві жаль було завдавати болю старшому товаришеві— одному із головних авторів книги, і він не поспішав, вважаючи, що тепер зайва хвилина не має особливого значення.
Тим часом Новиков, не здогадуючись, навіть не уявляючи, що. станеться в наступну мить з його дитям — вінцем потаємних мрій і глибоких роздумів, — спокійно відійшов до столу, вважаючи, що посуд, як на його погляд, розставлено невдало, взявся пересувати його по-своєму і озирнувся раптом на Сергія, дожидаючи, що той робитиме з книгою.
Муравйов-Апостол розстебнув мідні застібки на теці і, переконавшись, що всі до єдиного аркуші на місці, підійшов до каміна.
У кімнаті було тихо, так тихо, що чулося дихання вітру за вікном і навіть м'який шерхіт сухого листя. Нараз розпанахав тишу великий дзвін Успенського собору — то вже, машинально подумав Матвій, кінчилась вечерня, це ж саме подумав і Новиков — без будь-якого зв'язку з тим, що відбувалося в кабінеті.
А Сергій, постоявши кілька хвилин біля вогню каміна, мов ще роздумуючи, як йому повестися, раптом простяг до каміна зелену теку й опустив її в білий вогненний кратер.
Великі краплі поту, схожі на прозорий бурштин, всіяли обличчя Новикова, а рожеві плями на впалих його щоках окреслено вирізнились. Матвій, не вміючи себе стримати, здригнувся, кинувся до каміна, але Сергій, жестом спинивши його, стояв доти, доки тека не перетворилася в попіл. Тільки тоді обернувся, мерзлякувато знизав плечима:
— Щось холодно стало... Чи не зігрітися нам? Приголомшені, Новиков і Матвій мовчали. Тоді Сергій тихо, але твердо сказав:
— Мені боляче, як і вам, повірте. Але що зробиш? Наказ. — І раптом простяг руку: — Нас троє. Це мало, але завтра буде більше, під наші прапори стануть сотні, а може, й тисячі. Сьогодні ми закладаємо нову, Південну, організацію. Ми з вами перші! Отже, руки, друзі моїі
Не роздумуючи, Матвій стис братову руку, Новиков мовчки поклав зверху і свою — тонку й довгу.
Ось що пригадалося Новикову в цю, другу за останній рік, зустріч з Сергієм Муравйовим-Апостолом.
За вісім місяців, що минули від того пам'ятного вечора в лютому, Сергій ніскільки не змінився, хіба що став смаглявіший на степових вітрах та твердішою була тепер його хода. Новиков почував до молодшого Муравйова-Апостола сердечну приязнь, ба навіть нікого ще так не шанував, як цього запального й дотепного, поривчастого й разом із тим навдивовижу витриманого молодика.
Сергій пройшов по тканому килимку до вікна: не завадить зайвий раз глянути, як почуває себе новиковський сад, старі груші та яблуні, чи далеко відійшов садівник, чи все ще длубається біля жоржин, що розрослися під самими вікнами? Садівник — уже літня людина, трохи глухувата, але чи не той це випадок, коли глухота раптом проходить і з'являється достатньо гострий слух? У саду вже нікого не було, жовте й світло-пурпурне листя лежало на доріжках, вітер відгонив його в самий кінець саду, до урвища, глухого й зарослого. Хороше зараз у саду. А як чудово нині в рідному Хомутці, у батьківському парку! Згадавши про це, Сергій з пронизливою гостротою відчув, як він скучив за батьком, як бракує йому батьківських бесід і щирих порад. І тут же вирішив, що в Полтаві довго не затримається, ось побачиться з друзями — і завтра в дорогу.
Сергій повернувся до столу, жестом запросив Новикова й Матвія сісти теж.
— Похваліться своїми успіхами, Михайле Миколайовичу.
— Нехай Матвій Іванович почне, а я, коли треба, доповню.
— Ви — керівник місцевої управи, вам і починати. Ви ж і майстер масонської ложі, звідки неофітів вербуєте.
— Так, переважно з числа членів ложі й вербую. Ось недавно братів Капністів прийняли.
— Обох?
— Так, і Семена, і Олексія. Вони, якщо пам'ятаєте, були у нас і в "Союзі благоденства".
— Пам'ятаю. Люди порядні, чесні... Ну, що ж, хай буде так. Знаю їх давно.
— Так-так, це ж ваші сусіди. В Обухівці ви, мабуть, з ними не раз зустрічались.
— Було таке, — зітхнув мимохіть Сергій. Матвій співчутливо поглянув на брата, але промовчав. Чи міг знати Новиков, що над усе тягло в Обухівку Сергія? Брат прагнув послухати старого Капніста, й ...ще раз зустрітися з його сім'єю, особливо з сестрою його друзів — Софією, яка пізніше обрала собі Скалона, одного з блискучих офіцерів її оточення. Та що згадувати? Було колись, та минулось.
— Так. Ще хто? — по хвилі якійсь спитав Сергій.
— Тарновський, губернський суддя. Цього ви теж знаєте. А з ним разом ми прийняли і Алексеева, це чиновник, служить у канцелярії моїй.
— Чиновник?.. Гм, я б вас попросив, будьте обережні з чиновниками, особливо з тими, яких мало знаєте. Цього ви давно знаєте?
— Вже третій рік. Людина він чесна, достойна довіри.
— Добре. І це все?
— Ні. Сьогодні хочу запропонувати ще одного. Скажу відверто, я особисто прийняв би його першим, але все ж утримався, і не тому, що не довіряю, ні, були інші міркування. Отож, порадимось разом.
— Хто ж це?
— Іван Петрович Котляревський. Майор у відставці, наглядач пансіону для дітей бідних. .
— Мабуть, слід починати з того, що майор — автор "Енеїди" й опери "Полтавка".
(Продовження на наступній сторінці)