— От, сину, і прийшло твоє свято, і... моє, — сказав, потримав кілька хвилин руку свою на плечі колишнього учня.
— Дякую, вчителю, — вклонився Іван Петрович старому.
— Ходи здоровий!
Кілька слів — а запали в саму душу, схвилювали і порадували: живий ще Никодим, нескоримий славний дяк полтавський, перший його учитель.
Незнайомий, безвусий ще капітан-драгун, козирнувши, круто повернувся на самих закаблуках. Услід за ним пішов і зодчий Амбросимов, поцілувавши високе чоло "пана автора". Цима хотів було поцілувати руку Котляревському, але Іван Петрович сам обійняв його:
— Батькові кланяйся.
— Спасибі, — схилив голову молодий майстер і махнув товаришам: "Пішли".
— Так тобі не відбутись, — сказав, прощаючись, Стеблін-Камінський.
— Чекайте нас у неділю, — додала його дружина Олександра Григорівна.
— Приходьте, і Степанка візьміть з собою... Стомлений, щасливий, стояв кілька хвилин, поки і видно було подружжя Стебліних-Камінських, інші вже сховались за собором. От і скінчився вечір, і сталось те, до чого прагнув, про що мріяв стільки літ. Сталось!.. Зітхнув повними грудьми, підставив обличчя вітрові, що налетів раптом із-за Ворскли, приніс пізні пахощі осені, прив'ялених лугових квітів. Стояв би так, мабуть, до ранку, та раптом в око впав вогник — то світилось причілкове вікно у рідній хаті. Господи, мати! Як вона?.. Від собору до дому — кілька кроків. Пробіг їх у одну мить. Мати його, певно, чекає, а він дозволив собі забутись, а мусив зразу ж бігти додому, щоб бути разом з нею, все їй розповісти: що було сьогодні, що пережив, як за один вечір він кілька разів вмирав і оживав знову...
Переступив поріг і, не роздягаючись, пройшов до матері, побачив біля ліжка Одарку зі склянкою я руках. Тихо, ледве чутно дихнув:
— Що?
— Погано їм.
— Чого ж не послали а мирю
— Не веліли.
Опустився перед ліжком на коліна. Не відводив погляду від дорогого обличчя. Воно було біле, майже без ознак життя, чорні довгі брови різко підкреслювали його білизну.
Скільки сидів отак — не знав потім, не міг пригадати. Вона раптом відкрила очі, позвала:
— Ти?.. От і добре.
Була задоволена, що він тут, з нею, тримає свою руку на її руці, вона чує дихання біля свого чола. І задоволена, усміхнулась йому, єдиному синові, надії, щастю, Іванкові своєму.
А він, безпомічний, озирнувся, побачив залите сльозами обличчя старої служниці, позвав до матері:
— Куди ж ви, мамо? — Колись, у далекому дитинстві, коли, траплялось, мати лишала його самого на часину вдома, щоб піти за чимось до сусідів, він так само питав її. І тепер, через багато літ, з густо посивілою головою, зігнутими плечима, почував себе таким нещасним і одиноким, якого мати лишала самого, тепер, може, назавжди. Питав те ж саме і так само. Вона ж знову ледь помітно усміхнулась, щось хотіла сказати і не сказала.
Охопивши голову руками, сидів біля її ліжка до самого ранку.
А за вікнами починався день. Синіло небо. Пізніше прийшли актори, принесли квіти, поздоровили в народженням "Полтавки". А матері вже не було…
Минув рік. Ще один сплив за водою. Полтава лишалась майже тією ж — невеликою, тихою. Але дещо і змінилосьі у двадцять першому році театральна трупа залишила місто.
Лицедії роз'їхались хто куди.
Причини цього визрівали поволі. Так, мабуть, мусило статись. Насамперед місто все ж було невеликим, тому-то до театру приходило іноді по кілька глядачів, і доводилось відміняти виставу. Про це Котляревський щоразу писав Рєпніну в Яготин, але князь цим не переобтяжував себе і, отже, нічим директорові театру не допоміг.
Між тим актори місяцями не одержували грошового утримання. А жити треба. У кожного — сім'я, діти. Михайло Щепкін продовжував сплачувати борг князеві, причому мусив це робити щомісяця, з року в рік. Пряженківська зрозуміла: і в Полтаві, як колись у Харкові, їй не судилось влаштувати своє особисте життя. Після смерті матері Іван Петрович не хотів когось приводити до хати. Де поселилось горе — не могло бути щастя. І тому-то, коли одного разу Тетяна Гнатівна одержала запрошення від колишнього свого антрепренера Штейна, вона дала згоду, вже не вагалась. Туди ж, у Тулу, де гастролював Штейн, невдовзі переїхав з сім'єю і Щепкін, пізніше перебрався в Москву, в Малий театр, і там повністю розквітнув його геній. Туди ж, у Москву, він майже повністю взяв з собою і репертуар Полтавського театру. Повіз з собою "Полтавку" і її побратима — "Москаля-чарівника", який народився тоді ж, коли і "Полтавка". В інші міста поїхали Барсови, сердечно попрощавшись з Іваном Петровичем. Городенський і Угаров, одного разу поєднавши свої долі, і цього разу разом подались у сусіднє місто — Харків, а потім і далі — у Воронеж чи Тамбов, про це відомостей точних не лишилось. Поїхав разом з Алексєєвою і Павлов. Тільки Нальотова — родом полтавка — лишилась у своєму місті. Інколи вона зустрічалася з своїм колишнім директором театру, але не часто.
На третій день після того, як роз'їхались лицедії і приміщення театру спорожніло, прийшов Мефодій Семижон, приніс ключі. Іван Петрович, проте, їх не прийняв, наказав Мефодієві тримати у себе. Старий повинен був лишатись на службі, як і досі, сторожем. Нехай він не дивується: роботи вистачить, а лицедійства обов'язково будуть, хоча і не так часто, як були, приїжджатимуть час від часу на місяць-два мандрівні трупи, деяким із них ось незабаром підуть листи а запрошенням на гастролі, а там далі, як кажуть, поживемо-побачимо. Семижон повеселів і, ховаючи ключі до потайної кишені, сказав:
— А я подумав, що тепер все кінчилось. А воно, слава богу, не кінчається, а, либонь, тільки починається...
Разом з Семижоном прийшла і Маруся Сивокінь, та ще й не одна — з чоловіком. Вони довго не зважувались вступити у вітальню, тупцювали у порозі, Івану Петровичу довелось умовляти їх пройти і сісти на канапці. Тим часом Мефодій, покінчивши зі своїми справами, кивнув на небогу, лукаво прискалив ліве око:
— Прийшли он... Проситися. Кажи, небого, чого мовчиш?
Маруся благальне подивилась на дядька:
— Може б, ви...
— Е, ні, в таких справах інших не кличуть. Сама...
Маруся, тижнів зо три тому ставши матір'ю (про це Мефодій того ж дня розповів у театрі), майже не змінилась, хіба що обличчя стало круглішим, хода повільніша, зійшла смаглявість. Може, ще і боязкішою стала? Має щось сказати і не осмілюється. Однак — дивина: наскільки знав, дівчину до боязких ніяк не залічиш, могла ж постояти за себе, коли йшлося про заміжжя. А тут маєш: просить дядька, щоб той слово замовив.
— Чи не трапилось чого?.. Ах, боже мій, — згадав раптом, — забув, закрутився зовсім... Вас треба поздоровити, щасливою матір'ю будьте, а ви, добродію, батьком таким же!
Маруся і чоловік її — високочолий русявий чолов’яга — разом підвелись і низько вклонились:
— Спасибі! І ласкаво просимо вас бути хрещеним батьком доньці нашій.
— Он воно що... Спасибі за честь.
— Тепер і мені, старому, дозвольте слово додати, — озвався Мефодій, відпустив на волю вуса, і вони знову повисли коромислом. — Хочуть небожата наректи дочку свою Наталкою... То чи дозволите?
— Чи дозволю? Та будь ласка, я нічого до цього не маю!
— Маєте, бо ім'я таке вони хочуть взяти на честь вашої Наталки з лицедійства. — Мефодій озирнувся на молоде подружжя, вони ж на знак повної згоди ще раз вклонились:
— Це правда.
— Чим же заслужила моя Наталка таку шану?
— А чисто всім заслужила, — відказала Маруся. — В тому ж лицедійстві і про нас з Іваном дещо мовиться. Котляревський стенув плечима:
— Але ж у п'єсі про Наталку і про Петра мова, а не про... Марусю та Івана. Чи розумієте?
— Ми се розуміємо, і все-таки і про нас трошки в. І нехай по всіх усюдах знають, які в нас у Полтаві хлопці, — озирнулась на мовчазного чоловіка, повела бровою, —
зовсім непогані. .
— І дівчата їм ні в чому не поступляться, — додав Котляревський.
— Нехай і вони...
— Тепер, пане майор, у Полтаві самі Наталки підуть, попам відбою не буде, — усміхнувся у вуса Мефодій. — А завдяки кому-то? Завдяки нам з вами. Чи не так, пане майор?
— Щира правда, пане Семижон, — згодився Іван Петрович. — Може, з цього приводу до столу сядете? Сідайте! І ви, Марусю, і ви, добродію.
Маруся Сивокінь не помилилась, коли сказала, що "Полтавка" піде "по всіх усюдах". Справді, п'єсі випала незвичайна доля. Так само, як і "Москаль-чарівник", який народився того ж таки дев'ятнадцятого року, вона пішла у широкий світ, за короткий час завоювавши чи не всі тогочасні сцени. За життя автора ні один рядок з п'єс його не друкувався, але театри їх знаходили, старанно переписували, давали їм сценічне життя. П'єси ставились і в провінції, і в столицях. Про це іноді не знав і сам автор.
(Продовження на наступній сторінці)