Котляревський заспокоював актора, а сам хвилювався, як дитина: справді, як сприймуть виставу глядачі, дорогі земляки його? Хтось колись сказав: у рідному домі й стіни допомагають. Може, комусь і допомагали, а ось він вже не раз переконувався в протилежному; скільки собі ґуль набивав об ті стіни. Коли б опера йшла, скажім, десь у Чернігові, Харкові чи Києві, він би поклався на долю — і по тому, а тут, у Полтаві, у рідному домі, перед очима друзів, знайомих (їх півміста), цехових майстрів (їх він теж добре знав), нікуди не сховаєшся, кожен рух вони помітять, по-своєму оцінять, і нехай тричі знайомі, але вони — глядачі — не зрозуміють роздумів, його мучеництва і, коли що не сподобається, освистять, закидають гниллям, ославлять на весь світ, хоча при зустрічі будуть люб'язни ми, висловлять навіть співчуття... І все ж таки він не може дозволити собі і найменшого послаблення. Стисни, мосьпа-не, серце в кулаці — і терпи, ще й інших підтримуй. усміхайся, смійся, танцюй, вертись, але не відступай... Іван Петрович холодно, навіть відчужено поглянув на зблідле обличчя Щепківа і сказав:
— Ви мусите грати — більше я нічого не чув і не знаю... А щодо вашого майбутнього, думаю, воно буде гарним. Ради нього ви не жалійте себе... Обіцяю бути поблизу вас, разом з вами... І ось ще, мало не забув: не спізніться на вихід...
І все. Жодного слова більше. Та й навіщо? Нехай подумає на самоті, візьме себе в руки.
Тепер — Пряженківська. Він знав, що вона теж неспокійна, сама собі не подобається: і голос не той, і ходити не вміє по сцені, ноги мов не її — ватяні. Він слухав і не витримав: коли так, то, може, краще в першому спектаклі випустити Нальотову? У тієї ноги не підгинаються. Тетяна примовкла, прикусила язичка, і, подумавши, сказала, що сьогодні вихід, як вже призначено, її, та при одній умові: нехай він, Іван Петрович, буде десь поблизу, тобто за кулісами, щоб вона його бачила, тоді почуватиме себе певніше, по його очах зрозуміє: чи не фальшивить, чи така, якою і потрібно бути і якою він хотів її бачити.
Застав Пряженківську у вбиральні одну перед дзеркалом. Очі великі, вії теж, рукава сорочки, шиті хрещиком, широкі, руки в них здаються зовсім тонкими, як у підлітка. Зустріла запитанням:
— Пора?
Присів у крісло, відкинув поли сюртука, похитав головою:
— Рано... Посиджу з тобою. Як голос?
— Спасибі, краще... Чекаємо когось?
— Князь приїде, а може, й не буде; вже скоро шість, а нема.
— І краще.
— Чому?
— Менше очей. — Не зважаючи на його присутність, підвела чорним олівцем ліву брову, хоч вона досить була нафарбована.
— Хвилюєшся?
— Не за себе — за неї, Наталку. Чи зрозуміють її?
— Роби так, як вчили з тобою на репетиціях. І ні про що не думай.
— Коли б так можна.
— Треба.
Вони сиділи один проти одного: актриса, яка сьогодні вперше грала Наталку, і драматург — друзі, однодумці.
Вони знали один одного майже два роки, їм було добре сидіти поруч, відчувати лікоть один одного, іноді помовчати, обмовитись словом. І все ж вона не все знала, багато б віддала, аби краєчком ока зазирнути в один із куточків його душі. А він бажав їй лише добра і... жалів. Дуже б хотів, щоб вечір цей скоріше кінчився, і він би вже знав: даремно чи ні прожив останній рік, а потім пішов, ба, ні, побіг би додому, щоб посидіти з матінкою, зігріти їй руки. Останнім часом вона почувала себе зле і не хотіла про це говорити, не признавалась, от і сьогодні майже силоміць примусила йти до театру: "У тебе перша вистава, а ти сидітимеш". Пішов, а серце щеміло. І зараз щемить: як вона, може, слід було надіслати лікаря? А лікар ось тут, у театрі, теж хоче дивитись "Полтавку". Скоріше б кінчався вечір...
Нараз в двері постукали, і почувся притишений голос:
— Пане майор, їх сіятельство приїхали... Легко підвівся, потис руки Тетяні, .поцілував кінчики пальців:
— Тепер почнемо... Пам'ятай — ти природжена Наталка, все тобі підвладне.
— Спасибі! — ледве ворухнула пересохлими вустами і усміхнулась: віддано, сонячно, як тільки вміла — вона теж зичила йому успіху...
Карета — справжній дормез — стояла неподалік від під'їзду. З неї вже виходив, ступаючи на вогку бруківку, Рєпнін, услід за ним, підтримуючи шлейф довгої вечірньої сукні, — княгиня, випурхнула білим метеликом Варенька; останнім зійшов генерал Сергій Волконський. Підлетів на прольотці і зіскочив з приступки на ходу ад'ютант князя Матвій Муравйов-Апостол.
Іван Петрович чемно зустрів Рєпніних перед самим входом, вклонився князеві, поцілував руку великій Варварі, загадково усміхнувся маленькій (вона усміхнулась у відповідь), і пішов з ними поруч; пан Імберх супроводжував самого Рєпніна і Волконського, весь час забігаючи наперед і відкриваючи то одні двері, то другі. Всадовивши високих гостей у вільні крісла і одержавши дозвіл їх сіятельства починати, Котляревський дав знак Барсову, той стояв на авансцені і чекав цього. Завіса тої ж миті ожила, гойднувся вигаптуваний золотими нитками орел на вершині монумента Слави.
"Полтавка", яку пізніше, стали називати ще й "Наталкою" і якій судилося довге життя, почалась,
Сцена здалась глядачам знайомим куточком на Мазурівці: вулиця, сільська хата, вдалині, на горі, — монастир, ліс, річка під горою. З краю в край залу прошелестіло;
— Диви, Мазурівка!
— Їй-бо, вона!
— І монастир. І Ворскла!
Прошелестіло і стихло. Складалось враження, що в залі ні душі — така залягла тиша, тільки десь у кутку на галереї хтось приглушено, в рукав, мабуть, кахикнув, у другому кінці почувся кашель.
Спливала хвиля по хвилі, а на сцену ніхто не виходив. Може, навмисне, щоб глядачі придивились до вулиці, хати, річки, звикли до них. Можливо, й так. А між тим час би вже комусь і з'явитись. І коли здавалось — терпець увірветься і зал завирує, загримить — "а що ж то воно таке?" — ледве примітне колихнулась куліса — і на сцені з'явилась дівчина, постояла, озирнулась і пішла до річки з відрами на коромислі. У березі спинилась опустила відра на землю. Не поспішала брати воду. Знайома і незнайома. Пряженківська — і не вона, зовсім не схожа. Личко засмагле, запаска, разок намиста, коса на білій сорочці, шитій хрещиком, відливала щирим золотом. Пряженківська не схотіла ні фарбувати її, ні брати парика і лишилась зі своєю власною косою.
Зал притишено дихав, ревно слідкував за кожним рухом актриси — такої звичайної, що можна було подумати: це справді і не актриса, а проста дівка, схожа на багатьох інших молодих полтавок з Мазурівки чи, може, з Панянки.
Дівчина зітхнула і, задивившись на Ворсклу, на далекий шлях, що послався за рікою, заспівала.
Пряженківська володіла гарним голосом і вміла його подати, вміла і себе показати, і глядач це швидко зрозумів і оцінив, але поки що ніяк не виказував свого ставлення ні до актриси, ні до її пісні: хто зна, що буде далі, чим закінчиться дія?.. А пісня, чиста, як сльоза, дзвеніла і дзвеніла в притишенім залі, полонячи серця щирістю і задушевністю, безмірною тугою за щастям, воно відлетіло від бідної, що, як билинка у полі, сохне без милого "у рідній сторонці".
Закінчилась пісня. Після невеликої паузи Наталка заговорила. У Пряженківської був невеликий російський акцент — не раз вказував їй на це Іван Петрович, вчив розуміти і відчувати слово, і все ж акцент лишився, та він не псував гри, навпаки, робив її привабливішою, м'якшою.
Між тим починалась нова ява, друга...
Котляревський стояв за кулісами; нікого з ним поруч не було, і тому ніхто не міг бачити, як він сам сприймає кожне мовлене актрисою слово. Очі сяяли, а обличчя строге, кожна риса на ньому — увага і пильність. Щоб руки не тремтіли, міцно зціпив їх перед собою — і так стояв, закритий кулісами, ледь похитуючись, високий, не по роках стрункий, по сивій скроні стікала ледь помітна прозора крапелина, проклала собі дорогу по сухій щоці, за нею побігла ще одна і зникла, упала на білосніжну шовкову хустку, що нею огортав шию.
Що далі? Все тільки-но починалось... А серце щеміло. Нехай би заспокоїлось. Та чи накажеш йому?
Ось-ось мав вийти на сцену возний. З Медведєвим, який грав цю роль, довелося працювати окремо, так само, як з Тетяною і Щепкіним. Актор не без таланту, ніяк не міг оволодіти мовою — покрученою, пересипаною канцеляризмами, книжними староруськими вкрапинами, і коли, нарешті, заговорив, вільно, легко, то була і його, режисера, перемога. Та то ж все було на репетиціях, а чи зуміє він тут — перед очима найвищого судії — глядача — не розгубитись, взяти себе в руки, нічого не забути? Було б жахливо, коли б таке сталось. Проте страхи ці — хай буде благословенним небо — виявились даремні. Медведев не підвів, впорався з роллю, хоча окремі накладки і були: не в той бік повернувся, занадто швидко, легко зробив перші кроки, та це ніхто, крім режисера, не помітив. А далі все пішло, як і належало.
З першими словами возного в залі нічого не змінилось, та коли хтось зауважив: "Хлопці, та це ж писарчук Перебрехенко!", інший — "ні, це Патлаєнко з магістрату", як в залі розлігся регіт, оглушливий, ніби розверзлась покрівля театру і пролилась злива.
Регіт, однак, зразу і вщух, як і виник. Возний співав знамениту свою пісню, і ледве він закінчив її, як оплески сколихнули тишу, плескали, більше на галереї, і в партері не відставали.
На сцену між тим виходив виборний. Починалась нова ява.
(Продовження на наступній сторінці)