Ніхто, навіть сам режисер, не чекав того, що побачив. Це був справжній виборний, подібний до багатьох інших, яких можна було зустріти чи не в кожному селі губернії. Все в ньому було достовірне: і хода, і костур, і шапка, і манера триматись, і пісня. Остання покорила усіх, дехто вже підспівував старому, повторював за ним "дід рудий, баба руда, батько рудий, мати руда, дядько рудий, тітка руда...". А він, ледь підтанцьовуючи, йшов собі по сцені, говорив з возним, пізніше сватався, сперечався, випитував у возного, як той розмовляв з Наталкою, остання сцена особливо сподобалась. Зал захлинався сміхом від кожного слова і репліки, добре розумів, про що йде мова, коли возний співав "Каждому городу нрав і права" і разом з виборним "про долю людськую", яка, як у пісні співається, сліпа...
Слідкуючи за дією, Котляревський не міг не бачити, що робиться в залі. Він одразу спостеріг, що кожне слово актора не щезає безслідно, багатьма сприймається близько до серця, звичайно, не всіма однаково. Скажімо, князь і його сім'я сміялись до сліз, коли возний вів розмову з Наталкою, а потім усмішки на їх обличчях вже не помітив. Зате в залі, особливо ж на галереї, третю яву сприйняли зовсім інакше, тут кожне слово повторювали, ніби воно було сказано не автором п'єси, а самими глядачами, ніби це слово завжди жило в людях.
У перерві майже ніхто не виходив у фойє, терпляче чекали продовження дії. Котляревський не вийшов до залу теж, у своїй кімнатці пересидів всю перерву. Одне було на думці: не гірше б кінчилась друга дія, в ній мали виступати Барсов і Городенський. Та тут тривоги виявились марними. З перших кроків Миколи — Городенського, а потім Петра — Барсова зал цілком був на боці Наталки і її коханого і на чім світ стоїть лаяв возного. На галереї щохвилини чулось: "Та гони його в три шиї! Чого прискіпався до дівчини?"
Пряженківська вела свою роль тонко і так гарно, що незабаром вона з виборним стали в центрі уваги глядачів. Раптом хтось із молодих негоціантів, який сидів у кріслах, дістав гаманець і швиргонув до ніг Пряженківської, такий же гаманець ліг до ніг і Щепкіна, ще кілька кинули з нижніх лож — так в ті часи деякі глядачі виявляли свою шану до акторів, які полюбились. А з галереї летіли букети квітів (де тільки їх встигли дістати), за кілька хвилин майже всю сцену всипали свіжі рожі та айстри. В кінці дії актори стояли в тих квітах один біля одного, а зал не переставав повторювати: "Браво! Віват! Слава!"
Крізь вигуки захоплення і привітання несподівано почулось: "А де ж автор?" І всі одночасно згадали, що мусить десь бути та людина, яка написала п'єсу і поставила її.
В залі зчинилось щось подібне до бурі, глядачі одностайно вимагали автора; захлинаючись від сміху і захоплення, кричала і Варенька Рєпніна: "Пане майор, пане майор, вийдіть же!.."
А він, автор, в цей саме час сидів у себе в кімнаті і не знав, що робити. Так все було несподівано і від того боязко: а що як це всього-навсього міраж, слава ж — панянка нестійка, ось вона з автором, а ось і нема її, тільки хвостом крутнула та й щезла? Правду кажучи, він надіявся, що п'єса не провалиться, пройде, як деякі інші, і все обійдеться тихо і спокійно, а коли все частіше і частіше в залі зривались оплески, коли глядачі, перериваючи акторів, гукали: "Оце так! Слава!", він пішов зі сцени і закрився у себе. Бачив, що все йде краще, ніж він передбачав, і йому захотілось побути одному, щоб стишилось серце, не щеміло так — цього разу від щасливого збудження.
А в двері стукали, просили вийти, Імберх мало не плачучи умовляв: "Так зал рознесуть, пане директор, вас просять, ну, хоч на хвилину вийдіть..."
Вийшовши на сцену, побачив, як Лук'янович, один із братчиків-масонів, накинув на шию Щепкіну великий вінок, а Олексій Капніст — ще один вінок, трохи менший, — Пряженківській; дали вінки і останнім. Білуха-Кохановський важко піднявся на сцену і поцілував в обидві щоки спочатку Щепкіна, потім і його, автора. Хтось вже тягнувся до Пряженківської, і зі всіх боків чулось:
— Утнули, нічого не скажеш!
— Втерли носа!
— А Наталка — яка молодця! Ні та й годі, тільки за Петром хоче!
— Та вона мазурівська! Я її вчора бачив. Гарна дівчина, їй-богу, з перцем.
В театрі діялось щось дивне, досі небачене. Ніхто не хотів виходити, навіть Рєпніни не квапились. Генерал Волконський щось говорив вельможному братові, і той кивав головою, а потім обидва почали сміятись. Волконський знаками показував, що хоче говорити з автором, але автор зійти зі сцени не міг, йому перегороджували шлях четверо молодих цехових майстрів, один з них син Цими. У майстрів був явний намір підняти автора на плечі і нести через весь зал, для цього вони і прийшли на сцену. Цима вже схопив Котляревського за руки, інші потяглися до ніг.
— Що ви робите, хлопці? — запросився Іван Петрович, — Киньте мене зараз же. Незручно.
— Дуже зручно, пане Котляревський, — запевняв молодий Цима, здоровий, як і батько, з чорними вусами і таки Ми ж чорними, під густими бровами, очима.
І вони таки підняли його на свої плечі, кілька разі! Підкинули догори, м'яко впіймали.
— Вибачайте, пане Котляревський, спасибі вам, — говорив Цима.
— Батькові вклонись.
— Вклонюсь і скажу, що недаремно ми завісу робилі Он як згодилась. Та наша робота ніщо, коли порівнянні з вашою! Ось таке подарувати Полтаві!
Якась дама, ще не стара, середніх літ, так розхвилювалась, що забула, де знаходиться, їй стало парко, і вона розстебнула кілька верхніх ґудзиків у блузці. Сусіда зробив їй зауваження: незручно, мовляв, вона ж не вдома, і не треба забувати, що у блузці ґудзики є.
— Які ґудзики? — відмахнулась вона. — Ідіть під три чорти зі своїми дурними ґудзиками!..
Хтось просив, щоб спектакль повторили ще раз, ну, хоч би одну-дві сцени... Глядачі не заспокоювались, і по всьому видно, що ніхто не мав наміру сьогодні взагалі йти додому. Красивий молодий негоціант, зодягнутий у фрак з діамантовою голкою на краватці, щосили кричав, що він запрошує всіх акторів і автора на бенкет до Панайоті, нехай йдуть всі, хто хоче, бо сьогодні свято. Почувши запрошення молодого купця, те ж саме почали вимагати від акторів і деякі інші негоціанти: чим вони гірші, вони теж можуть влаштувати бенкет, та, може, й кращий!
Опускати завісу не дозволяли. Як тільки Імберх починав це робити, в залі зчинявся справжній лемент. Акторів теж не відпускали, і вони, не перестаючи, вклонялись і все ж поволі відходили у глиб сцени. Пряженківська, стомлена, щаслива, тільки усміхалась, тулила до розпашілих щік великий букет пістрявих рож. На очах Щепкіна стояли сльози. Він схлипував, крізь сльози усміхався і знову заливався сльозами. В нижніх ложах сиділа його сім'я: батько, мати, брат, жінка, дивлячись на їхні заплакані лиця, він ніяк не міг заспокоїтись.
— Панове, — почав був говорити Котляревський. Блідий від хвилювання, з сяючими очима, він став на краю сцени, і в залі поволі спав гомін. — Панове, дорогі мої земляки, полтавці! Від імені всіх лицедіїв нашого театру дозвольте висловити вам душевне спасибі за те, що ви так близько до серця сприйняли нашу роботу. А про себе скажу: я щасливий тому, що судилось бути автором першої п'єси, писаної рідною мовою. З святом вас!..
— І вас, пане майор! — кричали цехові.
— Спасибі! Здорові будьте!
— Пишіть ще! Пишіть більше! — чулось у різних кінцях зали...
Мало хто підозрював, що день цей ніколи не забудеться, він стане знаменним в історії цілого народу, новою сторінкою в цій історії; від цього дня почнеться тріумфальний похід простої дівчини з Полтави — Наталки — по сценах всього світу, вона покорятиме сотні, тисячі сердець своєю скромністю, волею до щастя, вірністю у коханні. Завдяки цій дівчині, завдяки п'єсі, в якій вона народилась, і театр у Полтаві стане знаменитим — першим театром України.
Прощаючись з директором театру, Рєпнін висловив глибоке задоволення, а обидві Варвари — захоплення виставою. Волконський привітав з заслуженим успіхом і додав:
— Не сумніваюсь, пане майор, ваша п'єса стане окрасою вітчизняного театру, і насамперед, українського. Це крок перший і, надіюсь, не останній, за ним відкриється великий шлях слави і розквіту культури цілого народу. Сердечно радий вашому дебюту.
А Щепкін, одержавши в цей вечір відпускну із рук самого князя, став на коліна перед Котляревським і, стискаючи руки перед собою, мовив:
— Я вільний! Князь... віддав мені бумагу...
— Поздоровляю вас, голубе, і ваших рідних! Але досить стояти на колінах. Вставайте зараз же...
— Ах коли б ви знали, який я щасливий, і все це — ви, ви, пане майор!..
— Не тільки, у вас багато друзів, але і я теж трохи приклав рук до цієї справи... І радий... Ну що ж — подвійне у нас свято, виходить...
Котляревського до самого дому не відпускали, проводжали і друзі, і цехові майстри, і військові, і чиновники, і просто охочі побути з ним цього вечора якомога довше. Йшли гамірною ватагою через все місто. Цима всю дорогу нічого не говорив, тільки тримався за полу шинелі пана Директора. Серед проводжаючих промайнуло знайоме обличчя колишнього приятеля по семінарії, нині помічника столоначальника губернської канцелярії Міклашевського, купкою тримались вчителі гімназії Єфремов, Сплітстессер, Рождественський. Вже біля собору несподівано підійшов дяк Никодим — старий, сивий, аж білий, він знову служив у соборі.
(Продовження на наступній сторінці)