— Нічого не залишається. Але годі про це. — Іван Петрович був зовнішньо спокійний, не хвилювався, проте ледве помітний рум'янець з'явився на обличчі, і це видавало справжній його стан. Він затягся кілька разів люлькою, випустив димок угору, щоб вітерець не погнав його в бік гостя, і сказав: — Про що ж це ми говорили?
— Про що б не говорили, а театром закінчимо.
— І то правда. Що болить... Але я про "Енеїду" говорив. Скажу вам, Михаиле Миколайовичу, залишилось небагато: ще раз переглянути, дещо виправити. А потім... чи не видати її повністю, усі шість частин? Адже побачили світ тільки чотири частини.
— Давно пора... А пам'ятаєте нашу розмову місяців три тому? Надіслали що-небудь в "Соревнователь"?
— Послав. Гнєдичу Миколі Івановичу п'яту частину поеми. І — ні слуху ні духу. Може, загубилася в дорозі?
— Не може бути. А що нема відповіді, так це зрозуміло; журнал не вміщує нічого без попереднього обговорення на засіданні "Вченої республіки". А там — судді суворі.
— Що ви називаєте "Вченою республікою"?
— Товариство любителів російської словесності. Хіба не чули?
— Цієї назви чути не доводилось... Вплутали мене в пропащу справу. У цьому Товаристві, як я чув, — Глінка, Жуковський, Крилов. Окраса російської літератури.
Новиков помовчав і раптом, переводячи розмову на інше, спитав:
— Мене все-таки цікавить "Енеїда". Скажіть, Іване Петровичу, — якщо не секрет, звичайно, — де матеріал берете? У поемі все так яскраво, так правдиво описано, немов вихоплено із самого життя.
Котляревський відповів не зразу. Розумний друг його, мабуть, забув, як Котляревський звертався до нього, правителя канцелярії при генерал-губернаторі, з проханням допомогти простолюдинам — дворовим і так званим оброковим селянам, над якими вершили суд і розправу пани поміщики. Скільки було таких скарг? Що не день, то нова біда. Але тільки до деяких вдалося привернути увагу його світлості князя. Чи це не матеріал? На жаль, матеріал, та ще і який!
А де він, Котляревський, бачив своїх героїв? Зрозуміло, не в кабінеті сидячи, не з веранди дивлячись на заворсклянські пейзажі. Чимало їздив по світах, випив чару гіркого до самого дна — довіку цього не забути. А скільки років в армії лямку тягнув?! І там люди, і все такі ж, як ми з тобою, Михайле Миколайовичу... Потім пішов у відставку. Раптом якось? Може, й так. Але не міг більше залишатися в армії, не міг. Не варто про все розповідати, та й не час нині. А якщо коротко: несила було терпіти муштру наруги, які чинили над простим людом, одягнутим у шинелі, пани офіцери, тобто ті ж пани поміщики. А ще ж гірка доля задунайських козаків хвилювала. Мав з Прозорівським неприємну розмову. Скільки недругів нажив через це. Тепер ось і пише, кожному воздає по заслугах; може, хоч своїм писанням стане в пригоді людям, покаже світові його власні пороки, розворушить свідомість замучених, затурканих земляків своїх.
Котляревський нічого, однак, про це не сказав, хоч Новиков і добра людина, ба навіть якоюсь мірою однодумець, в одній ложі з ним масонській, що "Любов'ю до істини" названа. За звичкою, готовий був перевести розмову на жарт — мовляв, він, Котляревський, і сам володіє людськими душами, а тому кому ж краще знати панів поміщиків, як не йому? З самого себе портрета ніби пише. Але Іван Петрович не встиг і цього сказати.
Увійшла економка. Схвильована, руки зчепила перед собою, в очах — сльози.
Іван Петрович стурбовано підвівся: що сталося?
Мотя вклонилась низько:
— Змилуйтесь, пане майор! Не гнівайтесь, що без дозволу людину впустила до хати... Земляк мій, до вас прийшов. Гине.
— Ну Що ти, Мотю! — Іван Петрович кинув погляд на гостя: чи не заперечує він, щоб запросити цього чоловіка сюди, до кімнати?
Новиков, помітивши погляд, поспішно кивнув:
— Та будь ласка! Тільки де ж він?
— У сінях... Я зараз покличу.
Іван Петрович зайшов до вітальні. Новиков теж підвівся, але порога не переступив, двері залишались відчинені і йому й так було все чути. Він бачив, хто увійшов.
За зовнішніми ознаками, це був дворовий мужик. У постолах, у полотняних штанях і в такій же сорочці, що виднілася з-під сірої свитки. Широкоплечий, але худий, аж чорний. Ледь переступивши поріг, схилив коліна, ткнувся в підлогу чолом, як перед вівтарем, не міг вимовити слова, тільки побожно дивився на Котляревського німими, повним ми сліз очима.
Іван Петрович підхопив його під руку:
— Бог з тобою, братику, встань! Мужик похитав головою:
— Не можна. Я так...
— Встань, голубе!.. Та ну-бо... Мотю, допоможи! Удвох з Мотею Іван Петрович підвів мужика з підлоги, і той, хитаючись, прихилився до одвірка. Його попросили сісти — ось сюди, на стілець, але він відмовився і крізь сльози мовив:
— Лаврін я. Плахотниченко... Пана Калістратовича кріпак. Люди порадили до вас прийти. Не знаю вже, куди й податися. Хоч з мосту та в воду.
— Що ж скоїлося, братику? Що за біда?
— Пан замордував. Дихати нічим. Ось тут зашморг. Давить... Дочка моя, Олеся, сподобалась сусідові нашого пана — Кушніренку, так пан тепер продає Олесю, а вона м побралася з Тимошем, хлопцем-сиротою. Роботящий такий, сердешний. Пан як дізнався про це, так гірше звірюки став, хлопця в солдати віддає, а мене, батька, що слово посмів мовити вголос, просити осмілився, — в батоги. Ось як пошмагали...
Лаврін скинув свитку, насилу стяг сорочку. Перед очима Котляревського й Моті постала страшна картина: жодного живого місця не було на чоловікові, червоні й сині смуги сплелися в густу сітку. Котляревський відчув, що задихається, і схопився за груди. Мотя, з жахом відсахнулась. А Лаврін, опустивши сорочку прохрипів;
— Пропав я, зовсім пропав, паночку... Розчулений, вкрай стривожений, Котляревський кинувся до Лавріна:
— Не журися, голубе!.. Не журись! Я. поговорю з твоїм паном і він змилується?
— Не говоріть, прошу вас. Ще гірше стане.
— А що ж робити?
— Не знаю... Вже як задумав, то так буде. Не один сірома у Ворсклі упокій знайшов од його душогубства, розповідати про це — то дня й ночі не стане…
— Жахливо! Неймовірно! — Котляревський тремтів від обурення: — Невже на них права не знайдеться? Не може такого бути!
— Ех, паночку, хто ж бідному кріпакові допоможе? Хто насмілиться? — зітхнув Лаврін і опустив голову на груди. Тяжко зітхнула й Мотя, яка стояла позаду Лавріна. Котляревський стиснув руки перед собою, не міг заспокоїтись.
— Знайдеться право... Неодмінно! Лаврін підвів голову. Котляревський повернувся. Новиков? Адже він лишався на веранді? А виявляється, був тут і все чув. Його не впізнати. Очі гоч хворобливо-блискучим вогнем, червоні плями виступили на шиї и підборідді, обличчя бліде й прозоре. Котляревський ніколи не бачив таким свого друга — завжди врівноваженого, що, здавалося, не здатен і говорити голосно, Новиков підійшов до Лавріна:
— Він за все відповість. За кожну сльозу. Слово честі дворянина! — сказав і простяг руку.
Лаврін боявся торкнутися білої тонкої руки своєю широкою розбитою долонею, борною від щоденної тяжкої праці. А Новиков не відходив; шануючи просту, вкрай збентежену людину, він узяв Лавріна за руку і міцно потиснув.
У Лавріна мимохіть підігнулися коліна:
— Дай боже вам здоров'я! Новиков підтримав його:
— Я не ікона. Нащо ж на коліна?
Лаврін тільки зітхнув і, ще раз уклонившись зібрався йти, але Котляревський, згадавши щось, зупинив його, попрохав підождати хвилинку і, підійшови до столу нашвидку написав на аркуші паперу кілька слів.
— Знайдеш лікарню, спитай Андрія Опанасовича. Це старий наш лікар. Віддай цидулку йому в руки. Він полікує тебе, добродію. А додому поки що не ходи.
Лаврін злякано перехрестився:
— Бог з вами! Пан мій усю сім'ю замордує. Я вже як-небудь так. Загоїться. Баба Секлета травами полікує — воно й присохне.
— Тільки в лікарню. Перед паном твоїм я одвіт матиму. Мотя, витираючи фартухом почервонілі очі, вивела Лавріна в сіни.
Новиков і Котляревський стояли біля вікна, їм було видно, як через двір стежкою йде похитуючись Лаврін, в одній руці біліє папір, у другій — шапка.
У хаті було тихо, але ось гуркнув дверний засув — увійшла Мотя. Прочовгали коридором кроки.
По якійсь хвилині Котляревський, не повертаючись і не дивлячись на свого друга, тихо мовив:.
— Ви, Михайле Миколайовичу, питали, де я матеріал беру для "Енеїди"? Відповім. На жаль, його більше аніж .досить дає саме життя. Ось і сьогодні, зволите бачити, нова історія, хоч яка ж вона нова — це ж наша повсякденність, наші будні. Що робиться на білому світі!
— Ваша правда, — сказав Новиков.
— Що ж робити? Ви знаєте?
— Такі питання не так просто вирішуються, мосьпане. Але є люди... — Новиков пильно дивився на Котляревського. — Є люди, які давно вже думають над тим, як змінити теперішній лад, щоб народи зітхнули вільніше.
— І хто ж вони — ці люди?
Новиков відповів не зразу. Котляревський терпляче ждав.
— Деяких ви знаєте. Служать. Один із них при князі. У нас, у Полтаві.
— Ви маєте на увазі Муравйова-Апостола?
(Продовження на наступній сторінці)