Іван Петрович знав Савича понад три місяці, а здалось, лише сьогодні роздивився: такий собі чоловік, простим прикидається, солдат відставлений, а послухати його не завадило б тому самому Угарову, і Городенському, та й Пряженківській не було б зайвим... Досі ж поправки, що зроблено ним до "Козака", Угаров не вивчив, "кумедніше по-старому, люди сміються", — стоїть на своєму, а того не бачить, що від однієї вистави до другої в залі лишається все менше і менше глядачів.
Савич терпляче чекав на відповідь, і директор відповів. Змушений був визнати, що Цима правий, він, директор, теж такої думки, але що поробиш, коли нема свіжих п'єс, доводиться ставити старі. Ось і сьогодні піде стара річ — "Збитенщик" Якова Княжніна, а полтавці її, мабуть, знають ще по виставах у домашньому театрі Лобанова-Ростовського, в яких і він, Котляревський, разом з Катериною Нальотовою, молодою вдовою секретаря магістрату, брав участь, і, здається, не без успіху, навіть щось у Харкові писали, в "Українському віснику" добрим словом згадали.
— Коли побачите пана Циму, вітайте, розумний він чоловік, нічого не скажеш.
— І я кажу, голова у нього на плечах є, не макітра яка-небудь. І ще чув я, пане майор, що "Корчму" вже не показуватимуть. Дехто з лицедіїв буцім за те, щоб ставити, мовляв, люди ходять.
— А ви ж як? Ставити? Чи не треба?
— Як вам сказати, — Савич пошкріб у бороді, торкнувся жовтою пучкою правого, потім лівого вуса. Старий вагався, говорити чи ні, і махнув рукою, як відрубав щось: — Коли по правді, то я теж зняв би... Посміятись, бачте, зовсім не гріх, та тут заковика: з кого сміємось? Не в міському голові справа, а в тому бідакові, що по сцені ходить. Ось з того злидня і сміємось. І виходить: на кого бог, на того і люди. А це ж, сказать би вам, пане майор, не по совісті.
Іван Петрович уважно слухав, і коли Савич замовк, міцно, від душі потиснув йому руку:
— Наш дім, бачу, вам не чужий. Спасибі!
— Авжеж, а як же інакше?
Вже на порозі Котляревський спинився, згадав про племінницю Савича:
— А Маруся ж як? Заміж не вийшла?
— Поки що ні, — зітхнув старий. — Жаль бідолашну, з усіх боків тиснуть, а вона ж Василя чекає, і ніхто їй не потрібен. Нема таких ниньки дівчат, золота душа прямо.
— Прийду, Савичу, може, післязавтра... Це, ж неділя буде? От і прийду, тільки ж не сам, мабуть.
— З ким завгодно, пане майор... Я скажу Явдосі і Ганні передам.
15
Ранком наступного дня Котляревський був у приймальні правителя краю. Новиков вважав: втручання князя у справу Щепкіна необхідне, бо, крім нього, ніхто не умовить пихату графиню Ганну Волкенштейн дати вольну цілій сім'ї, навіть і за чималі гроші, їй поки що вигідно тримати Михайла на оброці, щось одержує від нього — і ніяких витрат.
З цим наміром — просити князя Рєпніна про допомогу — і прийшов Іван Петрович одним з перших у приймальню. Як на гріх, візит виявився невдалим. До Рєпніних, як розповів Муравйов-Апостол, напередодні приїхали гості, і князь ще вдосвіта з кимось із гостей відбув на полювання і досі не повернувся. Ніхто не знав, коли він повернеться, міг проїздити там і годину, і півдня, а може, й більше. Матвій Іванович, ад'ютант, поспівчував Котляревському, проте, запевнив: тільки-но з'явиться їх сіятельство у канцелярії — він неодмінно повідомить, кур'єра пошле.
Довелось повертатись у театр поки що ні з чим, і першим, як на те, йому зустрівся Щепкін. Актор нічого не питав, стомлений, якийсь постарілий, не міг зрушити з місця, підпирав плечима одвірок, чекав на слово директора.
— Що з вами? Не можна ж так, голубе, — виговорював акторові Котляревський, було йому по-людськи жаль молоду людину. — Поки що я не зустрівся з князем, на полюванні він, а повернеться, — піду знов.
— А як він поставиться?
— Маю надію на краще... Не тільки ж я один про вас говоритиму, є ще люди... А поки що ми у себе зробимо так: оголосимо про новий спектакль, і весь збір піде на ваш викуп... Зіграєте Загоскінського Богатонова?
Замість відповіді Щепкін упав навколішки, схопив руку Котляревського і потягнувся до неї. Іван Петрович злякано відсахнувся:
— Та ви що? Як не соромно! За кого ж мене маєте?..
Встаньте зараз же! І кличте всіх. Почнемо репетицію.
— Вже сьогодні? — схлипнув Щепкін, підводячись на ноги і витираючи очі.
— А чого ж відкладати?
Щепкін бігцем подався до квартир, біг через площу, на грудці якійсь спіткнувся і мало носом не дістав землі, легкий вітерець куйовдив йому волосся, метляв полами розхристаного сюртука, а він біг і біг, поки не сховався в під'їзді колишнього поштамту.
Першою з'явилась Пряженківська. Рум'яна, свіжа, вбігг ла до залу і зразу ж повідомила:
— Щепкін ожив. Це ви його збадьорили, нане майор?
— Можливо. Та чи надовго?
— Невже ж нічим не можна йому допомогти? — Очі Пряженківської, сірі з зеленим полиском, незважаючи ні на що, сяяли, коса, як сніп пшениці, випурхнула з-під легкої хустки, лягла на білу мережану блузку, повна тепла і духмяних пахощів. Відійшов, присів у крісла.
— Поки що поставимо "Богатонова", а збір — на викуп. Ви не проти?
— З радістю.
— Коли б усі так.
— Так і буде. У нас всі його люблять, навіть Угаров. — Пряженківська помовчала. — А ви... не забули, що завтра неділя?
— Не забув... Нас запрошують на вареники... А заразом з дівчиною зустрінемось. Заміж силою віддають, а вона — ні.
— А він що — негарний?
— Цього не знаю.
— Все одно, підемо.
За півгодини всі актори зібрались, посідали хто де, не було лише Нальотової. Вона жила у себе вдома, будиночок її стояв поблизу Сінної площі, а проте посилати по неї нікому не спало на думку, всі ж знали, сьогодні вона зайнята у вечірній виставі і, отже, прийде десь близько п'ятої, як приходили всі ті, хто о шостій мав бути на сцені.
— Панове, — по якійсь хвилі, коли всі вже всілися, звернувся до акторів Котляревський, — маємо готувати до вистави "Богатонова", вистава пройде по передплаті, гроші ці внесемо як викуп із кріпосної залежності пана Щепкіна. Ніхто не заперечуватиме?
— Хіба ж можна? Це ж наш святий обов'язок, — першим озвався Угаров. — Та чи вистачить того збору?
— Це поки що буде першим внеском... Ну що ж, сьогодні розподілимо ролі, зробимо і першу репетицію. Богатонова гратиме Михайло Семенович. Згода?
— Буде справжній Богатонов, — кивнув Городенський.
— Звичайно ж, він, — згодився і Барсов. — Його ж вистава.
— Тепер далі...
До залу ввійшов Мефодій. Вклонився:
— Вибачте, пане майор, там прийшли до вас. Від їх сіятельства, каже.
Котляревський підвівся, посунув аркуші п'єси до Барсова:
— Продовжуйте, а я... може, й відлучусь. У записці, що приніс кур'єр, було всього кілька слів, написаних Муравйовим-Апостолом: "Іване Петровичу, їх сіятельство вже повернувся і просив вас негайно прибути на прийом..." Дивно: не він, директор театру, просить про візит, а його запрошують, та ще й "негайно". Проте роздумувати ніколи. Доручивши продовжувати розподіл ролей і першу репетицію Барсову, який і раніше, коли виникала потреба, робив це, він одразу й пішов: коли кличуть — треба поспішати... Актори мовчки проводжали його; німим поглядом, повним надії і водночас відчаю, услід дивився і Михайло Щепкін...
Князь тільки-но повернувся з полювання і сердився, можна було думати, що поїздка була невдалою, та справа, мабуть, була не в цьому. У приймальні Муравйов-Апостол, як завжди, підтягнутий, блискучий, затримав Котляревського на кілька хвилин і попередив: будьте насторожі, князь не в собі, їхав зранку у доброму настрої, а повернувся — ніби підмінили.
— А як полювання?
— Він не полював, кінь загубив підкову — їх сіятельство і повернувся. Це вдруге таке трапляється, не інакше — в прикмети вірить.
— А з ким він їздив? Не один же?
— Втрьох. Гість був з ним — його рідний брат — Волконський, і ваш помічник — Імберх. Ви ж знаєте, Олексій Йосипович — непоганий мисливець, та головне — місця знає для полювання відмінні. От і беруть його з собою...
— Спасибі, — подякував Котляревський ад'ютантові і пішов у напіввідчинені двері кабінету.
Князь був не один. Недалеко від його столу у великому кріслі сидів молодий генерал. Подумалось, що це, мабуть, і є брат правителя. Доповівши, як належало, придивився до гостя. Той теж з явним зацікавленням поглядав на Котляревського. Погляд молодого генерала і саме обличчя — сухорляве, тонке, — лишали приємне враження, і це останнє трохи заспокоїло, проте ненадовго, бо вже наступної хвилини Котляревський зрозумів — ледве заговорив князь, — для чого його так нагальне викликали.
— Виходить, мосьпане, вас можна умовити або, подейкують, і купити?
(Продовження на наступній сторінці)