Зал гримів, його розривало від реготу. Хтось вже кричав, щоб його випустили з ряду, у нього в животі кольки і він не може далі терпіти, інший сповз під крісло і постогнував там, не в силі сміятись.
Першими, однак, вискочили з театру Зелінські — сам голова, за ним — дружина, потім — і молоді. Услід їм котився і котився регіт, підхльостував, гнав, підштовхував.
Зелінський, не тямлячи себе від обурення і люті, відіслав сім'ю додому, а сам лишився в театрі, подався за куліси, никав із кутка в куток, питаючи акторів, де сидить Барсов, він хоче його негайно бачити. Того ніде не було, і Зелінському показали двері директора.
— Він тут, заходьте, — сказав Мефодій, який нагодився на ту хвилину за куліси.
Зелінський кинувся у вказані двері, штовхнув їх і, важко сопучи, в розхристаному сюртуці, з вислими бакенбардами і осовілим поглядом, спинився на порозі.
— Що ж це робиться, пане... е-е, майор? З-за столу назустріч Зелінському підвівся Іван Петрович, здивовано видивився на несподіваного гостя:
— Пройдіть, будь-ласка, і сідайте. Коли гість сів, Іван Петрович спитав:
— Що ж трапилось, добродію?
— Ви ще питаєте!.. Це ж чортзна-що!.. Ваш Щепкін...
— Зрозуміло. Я, пане Зелінський, заборонив йому копіювати кого б то не було, а якщо він це зробив...
— Зробив!.. — Верескнув Зелінський. — Привселюдно! І кого ж скопіював? Міського голову... Бачте, я трохи накульгую на цю ось ногу, то з того сміятись? А головне ж — мені обіцяли. Я заплатив. Я почав Театральну мостити. Я меблі обіцяв вам і свічок трохи. А вони ось так віддячили.
Котляревський, нічого не розуміючи, дивився на пониклі плечі негоціанта, на його побляклі щоки, дзьобатий ніс. Хто і що обіцяв? Які меблі? Які свічки? І до того ж — гроші?!
— Не розумієте? — Зелінський іронічно посміхнувся, прискалив ліве око. — Авжеж, тепер — не розумієте... А он Алексеев кинув Щепкіну гаманець — вгодив, бач, йому лицедій. Мабуть, купив хлопця. — Побачивши, однак, що директор ніяк і на це не реагує, негоціант продовжував: — Я тисячу карбованців виписав вашому Барсову, ще не віддав, але віддам — не бійтесь, я слово своє поки що тримаю. Крісел десятків три завезу — тих, що вам не вистачає. Свічок пудів два додайте. І ось — на тобі! Щоб вороги мої потішались! За віщо така ганьба на мою голову?..
— А за те, мосьпане, — озвався Барсов, якого, мабуть, хтось з акторів покликав і який тепер нечутно ввійшов у кімнату і став на порозі, — що повели себе надто дивно.
Чи не ви показали кулака Щепкіну ще й додали вголос, на весь зал, що його вже куплено? Та й актори у вас у кулаці?
— Ну то й що?.. То жарт, не більше, — скинувся Зелінський. — Але ж ви обіцяли...
— Нічого я не обіцяв. Ось директор, з ним і говоріть, а я актор. — Барсов зібрався вже йти, та Іван Петрович жестом запросив його лишитись.
— Скажіть, які гроші ви взяли?
— Ще не взяв... Коли ж запропонують, візьму... Ми ж тоді не гратимем "Корчми", а це — збиток.
— Так... — Котляревський якусь хвилину мовчав, роздумуючи, потім звернувся до Зелінського: — Я вибачаюсь, коли вас образили, хоча ви теж поводились не зовсім ґречно... Але забудемо про це. Ніяких грошей, крісел і свічок театр не візьме.
Барсов аж кинувся, хотів втрутитись у розмову, однак промовчав, лише здивовано дивився на директора, а той спокійно продовжував:
— Не візьмемо.
— Та чому ж? Я з дорогою душею.
— Ні.
— Виходить, і далі йтиме цей пасквіль? А мені вже й зараз не можна з'являтись у місті, кожен служник, п'яничка тикає: ось він пішов — той, якого в театрах показують. Всі гріхи і невдачі мені приписують. Якщо ви й далі...
— Далі не буде. Більше ця п'єса не йтиме на нашій сцені.
— Іване Петровичу, це ж збиток, — зважився зауважити Барсов. — Ми маємо на цьому спектаклі повні збори.
— І все ж доведеться зняти. Сьогодні вона йде востаннє... Прощайте, пане Зелінський!.. Вас, певне, чекають удома, а у нас ще робота не кінчилась, маю зустрітись з акторами після спектаклю.
Зелінський підвівся, повільно застебнув сюртук. Він був, як і кожен негоціант, насамперед, людиною діла і життя розумів по-своєму: нічого'даремно не дається, за все мусиш платити, театр — вірно сказав Барсов — матиме збитки, якщо зніме "Корчму" з вистав, тому він готовий був відшкодувати хоч частину цих збитків, а дивак-директор не хоче брати грошей, причому не малих. Ну, що ж — тим краще.
Чемно попрощавшись, Зелінський рушив до виходу, досить помітно накульгуючи на ліву ногу. Коли двері за ним зачинились, Котляревський звернувся до Барсова. Той чекав розносу, стояв під стіною блідий, краплі поту виступили на високому чолі й характерному, з ямкою посередині, підборідді. Навдивовижу Котляревський був спокійний, сказав, проте, твердо:
— Домовимось, пане Барсов, раз і назавжди: нічого подібного до "Корчми" без мого відома ви ніколи не поставите, бо для чого ж я тут директор? Чи не так? А крім того, ніколи не буде і розмов, які ви мали з паном Зелінським, це театрові не додає слави. Зрозумійте мене вірно: ми тільки на ноги спинаємось, і нам слід про честь думати, як то кажуть, замолоду.
— Як вам завгодно... але я хотів для театру.
— Для театру потрібно більше працювати... Про це ми ще поговоримо, а зараз мушу бачити Щепкіна. Йому лист прийшов. Не хотів передавати перед виставою. Пришліть його, будь ласка, та поки що йому ні слова...
Незабаром спектакль закінчився, і Щепкін, в парику, не стерши гриму, не ввійшов, а влетів у кабінет директора, і, ледве ступивши на поріг, опустив голову:
— Не стерпів... Винний. Але це востаннє. Повірте.
— Востаннє, бо... п'єсу знімаємо.
— І все я? Ой, я нещасний! Клянуся: більше довіку так не гратиму. Біс попутав. Не міг, однак. Простіть... — Щепкін побожно перехрестився.
— Нова Ганнібалова клятва? Легко ж ви даєте клятви, добродію... Та — досить. Вірю, що все у вас буде добре, а гра — ще кращою... А поки що — сідайте, спочиньте. І ось — лист вам... з дому. Принесли перед виставою.
Щепкін тремтячими руками розірвав конверт і зразу ж побачив, що почерк не батьківський, виходить, писали з панського дому, а що звідти писатимуть кріпакові? Крім неприємностей, нічого втішного. Передчуття не обмануло. Ледве пробіг перші три рядки, як лице його зблідло, на очах з'явилися сльози. Дочитав лист вже весь у сльозах.
— Що з вами? Заспокойтесь. — Іван Петрович сів поруч, поклав руку на плече акторові. — Щось трапилось?
— Трапилось... Трапилось, — крізь сльози повторював Щепкін. — Я загину, я знаю, мені кінець! Ось читайте, — простягнув листа директорові.
Котляревський перечитав лист і все зрозумів: брат графині Волкенштейн — володарки усієї сім'ї Щепкіних — писав, щоб "Миша збирався їхати додому", досить "йому дурницями бавитись", вдома його чекає робота, у господарстві землемір потрібен, а він, Миша Щепкін, якраз вміє це робити набагато краще від інших. Отже, нехай квапиться. Ні про що інше в листі не було.
Довго мовчки сиділи актор і директор: Щепкін — опустивши голову, час від часу витираючи почервонілі очі, а директор, зіпершись на стіл ліктем, креслив щось перед собою, на Щепкіна і не дивився. Нарешті підвівся з-за столу, склав листа і сховав до кишені.
— Довіряєте?.. Завтра ранком буду у князя. Щось та буде. А ви поки що заспокойтесь, нікуди з Полтави — хіба що на гастролі — не поїдете, в усякому разі — поки що... Ну, ідіть, відпочивайте. День у вас був сьогодні нелегкий: на сцені сміялись, тут сльози ллєте... Все минеться — і буде добре, треба надіятись.
Провів актора до дверей, потис на прощання руку і слухав, як той ішов коридором, а Мефодій, випустивши його із залу, причинив двері. Тепер і самому час збиратись. Візит до князя він зробить зранку, повинен би допомогти і Новиков. Може, зайти до нього зараз, поки не пізно? Це ж по дорозі — на Дворянській. Мабуть, доведеться, не завадить. Поспіхом вдягся, вийшов із кабінету. По залу з щипцями ходив Мефодій, гасив свічки в шандалах.
— На добраніч, Мефодію!..
— На добраніч, пане майор!
Не важко було помітити: старий мав щось сказати, вже й ступив був назустріч, та, певно, передумав, побачивши, як поспішає директор, Іван Петрович, однак, не міг, не озирнувшись, не спитавши, що за притичина хвилює старого, причинити за собою двері й піти.
— Що у вас, Савичу?
— Нехай пізніше.
— А все-таки?
— Не знаю, як і сказать, одначе, коли так, скажу. Пана Циму бачив, вчорашнім днем зустрілися з ним біля соляної лавки. Розговорилися, він і каже: не сподобалось йому, бач, лицедійство про козака, що вірші списував.
— Що ж саме не сподобалось?
— Та все, а найпаче балачки, щось ні по-нашому, ні по-московськи. Я йому і сяк, і так, а він своє... І це не один Цима помітив, боюсь, зала наша буде порожньою, коли знову поставимо оте лицемірство.
(Продовження на наступній сторінці)