У гімназії, де Іван Петрович вважався простим служителем, та ще й не першого ступеня, вчителі Бутков і Рождественський після пам'ятного вечора беззастережно віднесли Котляревського до кращого вітії міста (вони не відали, що "простий служитель" вже й справді обраний вітією місцевої масонської ложі), їх підтримали Єфремов, Вельцин і, звичайно ж, давній приятель і шанувальник доглядача — вчитель малювання і креслення Сплітстессер. Навіть законоучитель підтакнув: авжеж, це так, давно відомо. Отець Георгій мимохіть згадав, як той-таки доглядач, можна тепер вважати, виручив його, старого дурня, з біди, а то ж, за малим богом, потрапив би гімназійний законоучитель на старості літ у таку халепу, що, чого доброго, лишився б і сану, і служби. Ганьба, та й годі! Згадавши розмову з доглядачем, отець Георгій відчув, як несподівано упрів: еге ж, нічого не минає марно, щось та обов'язково залишиться на згадку. Промовчав лише латиніст, з давньої своєї неприязні до пана майора, а можливо, і заздрячи йому, не міг погодитись з колегами, але й заперечувати не зважився, удав надто заклопотанного і, похнюпившись, покинув учительську. Сам директор гімназії, де годилось і, можливо, де й не слід було, говорив, що гімназії в свій час страшенно поталанило: добре, що запросили на посаду доглядача пана майора, він не тільки вихователь, але й режисер, і це доведено його роботою і в дитячому, а зараз і в міському театрі. Забув пан Огнєв, подібно отцю Георгію, випустив з пам'яті, як свого часу, ще в десятому році, категорично відмовив у посаді тому ж Котляревському, і, коли б сам правитель краю не втрутився, хтозна, чи й служив би той в нинішньому пансіоні. Дивна річ пам'ять: деякі здатні небажане, вже непотрібне їм, забувати, а згадувати (якщо згадувати) щось приємне, яке б тішило серце. Це ж саме трапилось і з паном Огнєвим.
Не могли не пишатися діти Пансіону своїм доглядачем. Старші вихованці одержали дозвіл піти на відкриття, і тепер їм до нестями заздрили молодші, яких поки що до театру не пускали, обіцяли пізніше, як підростуть трошки, однак, декому з них доглядач обіцяв термін чекання вкоротити: після екзаменів, якщо складуть їх добре.
У нещодавно відкритій у Полтаві масонській ложі "Любов до істини" її майстер — начальник генерал-губернаторської канцелярії, далекий родич відомого просвітителя, журналіста і видавця — Михайло Новиков на одному із засідань запропонував Івану Петровичу, що перед тим був обраний вітією ложі, зробити спеціальне повідомлення про театр. Братчиків цікавило все: і які нині вистави готуються, і чи братимуть акторів з інших театрів, як навчаються акторській майстерності лицедії і хто їх вчить, і, нарешті, чи лишиться трупа в місті до кінця року, а чи виїде кудись на гастролі.
Котляревський, не поспішаючи, докладно відповів на всі запитання. Назвав нові вистави, сказав, що трупа поповнилась у перший же місяць ще трьома артистами, які приїхали з Курська, а щодо навчання, то, звичайно ж, актори вчаться і на репетиціях, і, так би мовити, у вільний, тобто особистий, час, він сам трохи в цьому допомагає їм, звичайно, чим може. А щодо можливих гастролей, то про це ще не думали, проте їхати, мабуть, доведеться, бо Полтава, як не кажи, місто невелике, весь рік на одній сцені актори і в Москві не сидять.
Присутній на засіданні син славнозвісного автора "Ябеди" Олексій Капніст і чиновник Приказу громадського догляду Стеблін-Камінський висловилися в тому розумінні, що слід би, крім п'єс, що. їх сьогодні названо, пошукати і п'єси місцеві, писані, інакше кажучи, українською мовою, це було б природньо, бо театр відкрито не де-небудь, а в самому серці України, сиріч, Полтаві.
— Чого мовчиш, пане директор? — спитав Стеблін-Камінський.
— Думаю, друже, думаю... Це не проста річ — п'єса місцева. Де ж ти її візьмеш? Нема поки що таких п'єс, наскільки мені відомо.
— А ти пошукай.
— Легко сказати.
Пан Лук'янович, теж член ложі, попросивши дозволу і собі слово мовити, сказав, що він — хай це буде відомо всім братчикам — чув, ніби полтавці — козаки, ремісники цехів шевського, бондарного і ковальського, а також прикажчики, канцеляристи, одне слово, всі городяни — ремствують, і не без підстав: сором слухати, як розмовляють герої п'єси Шаховського "Козак-віршотворець", автор оної скоріше поглумився з мови, якою розмовляє весь край наш, в тому числі і полтавці.
— Чи не тому, — запитував Лук'янович, голос його гримів, аж вікна в кімнаті дому Капніста, де відбувалось засідання, подзвонювали, — чи не тому, пане Котляревський, повторний спектакль отой йшов уже у напівпорожньому залі? Ось бачите, правда. А це тому, що полтавці дали лицедійству свою справжню оцінку: не пішли дивитись — та й годі!
Лук'янович говорив щиру правду: всі три наступні спектаклі "Козака" не дали й половини очікуваного збору, зате "Мельник" Аблесимова йшов при повному аншлазі п'ять днів підряд, непогані збори приніс театрові і "Лукавін" Писаревського, а "Ябеда" йшла десять днів підряд, йде навіть і "Корчма", простий собі водевіль. Новиков, почувши про "Корчму", сказав, що, як на його думку, водевіль цей не робить честі театрові, він би зняв його. Як завжди, Новиков був правий: водевіль сіренький, але що поробиш, коли театрові потрібні повні збори. Актори ж, виявляється, знали його раніше, дійових осіб у ньому — один-два та і все, от і взяли, скориставшись тим, що він, директор, застудившись, просидів вдома майже тиждень. Барсов приходив, провідав і, ніби між іншим, сказав, що Щепкін і Угаров наполягають на "Корчмі" — там і готуватись, мовляв, не треба. Погодився, а тепер ось переконався: водевіль справді не робить честі театрові. І взагалі, давно б слід театрам від нього відмовитися, в ньому нічого від правди життя, а людей висміює тільки тому, що вони іншого, не християнського віросповідання.
А тим часом голова боліла іншим: де взяти п'єсу, писану місцевою мовою, це мало б значення і для завтрашнього дня театру. Поле нашої літератури широке, проте не густо поки що розоране, не засіяне, терпляче чекає воно свого ратая і хто зна, коли діждеться.
Новиков, спостерігши, як задумався вітія, закриваючи вже засідання, посміявся:
— Ви, друже мій, Іване Петровичу, не чекали б з моря погоди, ніхто вам такої п'єси не принесе... — І вже серйозно: — Може б, самі спробували?.. Адже в юності, чули ж —ми, такі гріхи за вами водились: писали і самі ставили написане... Спробуйте! Хіба ж одні боги горшки обпалюють? Чи не так, панове? — Звернувся до всіх; братчики погодилися з думкою майстра: це було б чудово, нехай шановний пан вітія на вус собі намотає все, що почув сьогодні.
Розходились опівночі. Котляревський пішов разом з Стебліним-Камінським, і той всю дорогу під різними приводами повертався до думки про п'єсу: потрібна вона, дуже потрібна, і це зробити зможе тільки він, режисер і директор театру, поет і вітія.
На прощання Павло довго тис руку:
— Пригадай, Іване, наші походи в села, чи забув, як писав і ставив там, ну, нехай не п'єси, але ж це були цілі сцени, чи не так?
— То все в юності. Тоді ми сміливі були.
— А тепер? Постарів? Не вірю! Ти ще козак, Іване!.. І сміливості тобі вистачить...
У домах місцевої знаті говорили своє. Жінки навперебій згадували і переказували одна одній, в якому вбранні приїхала на вечір велика Варвара. А в якій гарній сукні із золотистого шовку з'явилась її дочка, мала Варвара, і як їй личить у ній. Новою зіркою у петлиці сяяв на всю залу пан Тутолмін, а пані губернаторшу, Клеопатру Семенівну, сиріч, Кльопу, аж розпирало від гордощів за свого чоловіка.
А от полковник Савельєв — око государеве в Полтаві — того вечора був сам на себе не схожий. Дотепник і жартівник не гірше самого Котляревського, за весь вечір і слова не зронив, в антрактах у самотині прогулювався біля своєї ложі і лише коли запросили до залу, сказав губернаторові, Кльопа теж чула: "Не мала баба клопоту та... завела собі вертеп. Отак і з нами..." Тутолмін розуміюче кивнув, але розмови не підтримав, його вже кликала дружина: ось-ось мали розпочати заключний акт.
В тих же домах говорили і про акторів. Згадували, хто і як грав. Більшості сподобались Угаров і Щепкін, іншим — Барсов і Пряженківська — Маруся. Проте, краще інших показав себе Щепкін. Це той лицедій, який торік влітку, коли приїздила харківська трупа, потішав ярмаркову публіку своїми кониками, У Полтаві він нині більше місяця і здається: на цілих півголови виріс. А що витворяє у "Корчмі", бачили? Обрегочешся, дивлячись, як він зображує в образі корчмаря — кого б ви думали? Так, так, міського голову — пана Зелінського. Кажуть, подивився він, як грають, і позеленів, цілком виправдав своє прізвище. А все йому за те, що досі не замостив Театральної вулиці; на тому тижні, після дощу, там був справжній потоп — ні проїхати, ні пройти. Тепер, мабуть, пан Зелінський добре подумає, як йому бути, і, можливо, перестане дерти носа. Підіть, подивіться — не пожалкуєте, радили сусіди один одному... А все отой Щепкін! І де встиг практику набути? Невже у нашому театрі? Говорили різне, та мало хто знав, кому справді Щепкін мусив завдячувати своїми творчими метаморфозами.
(Продовження на наступній сторінці)