Котляревський відчув, як кров жаркою хвилею кинулась йому в обличчя; коли б це був не Рєпнін, він знав би, як відповісти на таку образу, але це був правитель краю, і, як добре знав Котляревський, невиправдано гарячкуватий, отож, комусь одному треба триматись, стриманим бути. Спокійно, дивлячись прямо перед собою, не уникаючи пронизливого погляду Рєпніна, відповів: — Не розумію, про що мова, ваше сіятельство.
— Ах, ви не розумієте? Доведеться пояснити... Скажіть, з якої причини знята "Корчма"?
Ось воно що! Тільки вчора була про це мова, а сьогодні все відомо. Донос? А що ж інше? Але — хто? Крім Імберха, з князем ніхто з служителів театру не зустрічався, отже — він, його помічник. Але задля чого?. Невже просто так — заради єдиного бажання вислужитись? Цього він раніше не знав за Олексієм Йосиповичем; здавався пристойним чоловічком, від доручень не відмовлявся, і хоч не завжди виконував їх, але дещо намагався зробити і для театру. А тут — на тобі! Нічого собі бог дав помічника! Не показуючи і виду, що знає про автора доносу, відповів:
— Не знаю, хто, ваше сіятельство, обманув вас, але мені прикро, просто жаль, що вірите кожній плітці.
— Так це плітка? — спалахнув правитель і повільно став бліднути.
— А що ж ви гадаєте? Звичайна базарна плітка. Мушу доповісти. Названа вами п'єса потрапила до нас випадково, взяли її актори, коли я прихворів трохи, знав я її мало, а побачивши, переконався, що така річ честі театрові не робить, тому і розпорядився, даним мені правом, зняти її. Більше вона у нас не йтиме.
— Така вона слабка? Але ж — дозволена?
— Дозволяють у нас іноді й помилково.. В п'єсі, як би вам точніше сказати, ваше сіятельствог присутній мотив зверхності однієї великої нації над іншою, малою, а це ж непристойно для порядних людей, тим більше, що нам, Російській імперії, ніхто з боку малих народів не загрожує. Глядача примушують сміятись з людини бідної, знедоленої. — Котляревський відчув, що повторює чиїсь слова, і згадав: це ж Савич, він так говорив! Додав уже навмисне: — Такої думки і глядачі, від багатьох чув.
Рєпнін довго дивився на спокійне, хоча і зблідле трохи, обличчя директора театру, і особливо зацікавлено — молодий генерал. Нарешті Рєпнін, якось надто нервово поправивши шорсткий стоячий комір, мундира і косячись на брата, спитав:
— А... а тепер скажіть, на яку суму пан міський голова передав театрові чек? Скільки обіцяв крісел і свічок завезти? Мовчите? Чи забули?.. Ось, мабуть, чому ви зняли п'єсу. — Рєпнін, не даючи Котляревському можливості відповісти, продовжував, але вже голосніше, з металевими нотами в голосі. — . Звольте, мосьпане, поновити її, нехай пан Зелінський не думає, що він все може, навіть і театр купити. Так і передайте. А гроші... гроші поверніть, — закінчив князь вже тихіше, відкашлюючись.
Котляревський терпляче чекав, коли князь замовкне, і тоді, коли він врешті замовк, не поспішав відповідати. Стояв перед довгим столом Рєпніна (їх сіятельство забули запросити візитера сісти), не подаючи виду, як був ображений. Князь ковтнув кілька разів зі склянки якогось напою, гидливо одсунув склянку і сплюнув в хусточку.
— Ви будете говорити?
— Але ж мені тут не дають рота розкрити, — раптом усміхнувся Котляревський. — І, крім того, пробачте на слові, ваше сіятельство, але ноги мої не дерев'яні, а, як мені здається, я тут не самий молодий, тому-то не мав би нічого проти, коли б мені дозволили сісти.
Генерал, який досі мовчав, докірливо кивнув братові, у того ж кілька разів нервово сіпнулись щоки, але він переміг себе і буркнув:
— Сідайте, ось сюди, — указав на крісло ліворуч від столу.
— Дякую, — Котляревський присів на крайок крісла. Ноги його були ще досить міцні, поки що він не жалівся, але чому, подумалось, повинен стояти, хоч би і перед правителем, чи він завинив у чому? Відчуваючи внутрішнє задоволення від того, що змусив їх сіятельство визнати свою нетактовність, та ще і в присутності брата, спитав:
— Дозволите слово мовити, ваше сіятельство?
— Слухаю.
— Ніяких чеків театр не одержував, крісел і свічок теж. А пропозиція така була, але театр її не прийняв. Проте п'єсу ми зняли, точніше, це зробив я, користуючись правом директора. Останній, як я розумію, ваше сіятельство, мусить відповідати не лише за приміщення, щоб, скажімо, не текла стеля та щоб печі гріли... Ось вся правда. А тепер нехай той, хто учинив донос, прийде сюди і доведе щось інше. Між іншим, це все легко перевірити, є люди, є свідки, чек оплачується, і кожен банківський чиновник зможе підтвердити те чи інше.
Рєпнін мовчки крутив у руці давно погаслу люльку, прозоро-жовтий бурштиновий чубук її відливав тьмяним золотом, князь скоса позирав на якийсь папірець на столі, ледь нахилявся, щоб прочитати.
— Можливо. Допускаю, — сказав князь. — Але... п'єсу ви все-таки не знімайте. Нехай пан Зелінський не думає, що він все може.
— Справа не в Зелінському, ваше сіятельство, а в тому, про що я мав честь доповідати. П'єса повинна бути знята або... звільніть від обов'язків моїх... Нехай ліпше буду глядачем, ніж червонітиму перед публікою, і не тільки полтавською.
— А хто ще, крім полтавців, у нас буває?
— Театр має ось-ось виїхати на гастролі. Спочатку в Ромен, на Ільїнську ярмарку, а потім у Чернігів, там мають відбутись дворянські зібрання, і знову ж — осіння ярмарка. Надіюсь, ви дозволите гастролі?.. Це необхідно такому театру, як наш: місто ж невелике, глядачів не так і багато.
— Нехай їдуть.
— Відремонтуються тільки екіпажі — і в дорогу. Князь, зрозумівши, що його ошукано, явно був не в дусі, сердився і почував себе не зовсім впевнено, але й визнавати свою поразку не хотів.
— Покажіть все-таки п'єсу, а щодо вашого директорства, то у нас, мосьпане, і гадки не було вас звільняти.
— У вас, можливо, не було, а в мене є... коли комусь щось не подобається по службі, то винуватці подають у відставку. Всім буде легше. — Котляревський стояв на своєму. Рєпнін, який уже трохи прохолов, здивовано дивився на майора: такий, здавалось, м'який, шанобливий, а тут — твердий, незрушний. Що ж робити? Як вийти з цього досить-таки делікатного становища? Поступитись майорові? Ні, князівське достоїнство йому не дозволяло, і Рєпнін, завжди трохи гарячкуватий, готовий був сказати своє останнє слово, але тут присутній на розмові генерал Волконський, покашлюючи, торкнувшись маленьких чорних вусів вказівним пальцем, легко підвівся:
— Пробач мені великодушно, брате, але дозволь сказати і мені слово.
Котляревський зацікавлено озирнувся на генерала. Сергій Григорович Волконський — рідний брат Рєпніна, прізвище своє одержав від батька, Рєпнін — від матері. Обидва прізвища у Російській імперії на той час були знамениті, і, можливо, сім'ї не хотілось їх втрачати, дід Рєпніна по матері — у свій час відомий воєначальник — носив високе звання фельдмаршала. Сергій нині служив десь на півдні України і, як не раз говорили Новиков і Муравйов-Апостол, користувався славою високопорядної людини; підлеглі, і не лише офіцери, але й нижні чини до солдатів включно, глибоко шанували свого молодого командира.
— Дозволиш?
Рєпнін кивнув. Генерал підійшов до столу. Чимось він був схожий на свого старшого брата, але й відрізнявся — був стрункіший, мав по-юначому розвернуті плечі, відкрите обличчя.
— Але ж, брате, зрозумій, пан Котляревський правий... Я теж бачив цю п'єсу і, скажу тобі, не в захопленні. Це скоріше пасквіль на ні в чому не повинних людей, вина яких лише в тому, що вони не нашої віри. Справді, така вистава не робить честі нікому, тим більше молодому театрові. Признатись, я здивувався, коли почув, що вона йде у Полтаві, у твоєму театрі, і тому, як би там не було, я особисто її не схвалюю... Ми ж вище дикунських почуттів зверхності. Ми — сильні, то чи маємо право сміятись над слабкими, меншими від нас? А щодо пана Зелінського, то, думаю, коли б він справді віддав нещасний свій чек, то сам би і роздзвонив по місту. Він, бач, подарував театрові такі гроші. Але щось нічого не чути, у всякому разі, таких чуток поки що нема, ти сам знаєш. У тебе, брате, нема підстав не довіряти панові майору. Всім відомо, майор — людина честі і обов'язку. Він же піїт на Україні, що дано йому від бога... Отож, пане майор, вибачте моєму братові його характер. Він не має на вас ніякого серця. Чи не так?
Рєпнін тільки махнув рукою: так, він поважав Сергія, і слово його чимало, мабуть, важило.
А Котляревський мимохіть підвівся і стояв, поки генерал говорив, захоплений його ґречністю, манерою вести бесіду спокійно, з усмішкою. Коли той закінчив, він розвів руками:
— Я й не думав, ваше сіятельство, що мене в чомусь підозрюють... А все ж, коли поступають якісь відомості, то їх треба перевірити.
— Поступають, — Рєпнін зробив паузу. — Я його, сучого сина, провчу! Хай знає.
— Це ви про кого, ваше сіятельство? Проте, про кого б мова не була, але, на мій погляд, не слід нічого такого робити. Людина старалась і... помилилась. Тепер розкаюється.
— Нехай, — розсміявся Рєпнін, погладжуючи — явний знак доброго настрою — пухнасті сивуваті вуса. — Я йому допоможу розкаятись... Але ж сідайте. Ноги у вас, мабуть, крутять, як і мої?
— Трапляється, коли постою... на репетиціях.
Волконський відійшов від столу, а Рєпнін кинув йому навздогін:
(Продовження на наступній сторінці)