— Я? Що ж я? — Щепкін розвів руками, мовляв, що ви хочете від нього, але тут просяяв, згадавши щось. — Ні, чого ж, я був би радий зіграти, скажім, у "Недоростку" Фонвізіна яку завгодно роль, хоч і Митрофанушку... І я зовсім не проти "Мельника", "Збитенщика".
— А що скажеш про п'єсу Загоскіна? — спитав Городенський. — Про його "Пана Богатонова, або Провінціала у столиці"?
— Вірно, і цю п'єсу я б узяв...
— А "Ябеду" забули? — озвалась Пряженківська.
— І "Ябеду" можна. Навіть треба!
— Тим більше, що автор, як я чула, тепер наш, — додала Алексеева. — Адже він жив у Полтавській губернії? Чи я помиляюсь?
— Ні, паніматко, ви не помиляєтесь, — кивнув Котляревський. — Тільки чому ж "жив"? Він живе і зараз. Василь Васильович, коли почує, то приїде на виставу. В Полтаві його сини живуть, вони і дадуть йому знати. Цікаві, до речі, молоді люди.
— Ви нас познайомите? — спитала Алексеева і зарожевіла, кругле обличчя її ніби вогнем зайнялось. Запитання вирвалось у неї мимохіть, вона вже й сама не рада була. Деякі з присутніх іронічно зауоміхались, а Пряженківська здивовано звела густі брови:
— Ти що?
— А що? Нічого.
Сонце в цю хвилину нарешті ввірвалось у залу крізь стрільчасті вікна і залило золотом всю підлогу перед столом директора, і його самого, і всіх, хто сидів неподалік — ту ж Алексееву, Пряженківсвку, Щепкіна, Городенського...
— Вони справді хороші хлопці, — сказав Котляревський цілком серйозно. — 3 ними цікаво познайомитись, та вони самі не забаряться прийти до театру, ось тільки відкриємось. — Він помовчав, чекаючи: може, ще хтось що-небудь додасть і, поскільки говорити охочих не було, продовжував: — П'єси, які тут названо, стануть основою нашої роботи на ближчий час. Я б додав ще, якщо ніхто не буде заперечувати, шеріданівську "Школу лихослів'я" і одну із п'єс Крилова, ми ще побачимо, яку саме... А тепер ще одно. Якою п'єсою відкриємось? Вона мусить бути із готових.
— Чого тут думати? — запропонував Городенський, — треба взяти "Козака-віршотворця". Ми ж грали його недавно.
— Вірно, — кивнув Барсов. — Прогонимо на новій сцені кілька разів — і все.
— Згоден. Тільки одно зауваження. Як вам текст п'єси здається? Він нікого не турбує?
— Жахливий текст, — сказав Щепкін.
— Тоді, може... поправимо?
— А ви зможете?
— Спробую.
— Виправляти текст? — хмикнув Угаров. — А хто казав: текст — це закон для актора? Не ти, Щепкін?
— Тут зовсім інша справа, як не розумієш?
— Звичайно, ти все розумієш, а нам, грішним, нічого невтямки.
— Ви, пане Угаров, по-своєму праві, але ж ми від тексту не відступимо, тільки в окремих місцях підправимо, — сказав Котляревський.
— Ваша справа. Тільки... побачимо.
— Ну от і добре... Тепер можна зробити перерву години на дві, до обіду, а по обіді, я думаю, почнемо репетицію, першу нашу репетицію.
— Так зразу? — спитав Павлов.
— Чого ж тягнути? За кілька днів маємо відкрити театр. Час квапить, панове... А поки що — всі вільні.
Актори один за одним полишали зал. Останньою виходила Пряженківська. Вона вже стояка на порозі, роздумувала щось своє, повинна була ступити за поріг і... вернулась.
— Вибачте, прошу, моє дурне запитання. Я винна, це я добре розумію, такий капосний характер.
Котляревський не чекав такого і здивувався: які думки обсіли цю акуратно зачесану голівку? Що її турбує? Він мимохіть замилувався граціозною поставою актриси, легкою, невимушеною, тільки очі, сірі, бездонні, з зеленкуватим відтінком, були засмучені.
— Навпаки, Тетяно Гнатівно, я вдячний вам, бо дали можливість дізнатись, які чутки ходять про нас.
— Інакше кажучи, я збираю ці чутки? Помилуй боже, що ж це виходить?
— Нічого такого не виходить. До слова прийшлось. І — знаєте що — покінчимо з цим. Скажіть краще, чим ви так засмучені? Що з вами?
— Здалось вам.
— Здалось, то й здалось, вибачте. — Помовчав, пройшовся за столом, підійшов до Пряженківської, додав з доброю усмішкою: — Будемо з вами працювати тепер, отож, чи не краще нам дружити?
Актриса теж усміхнулась, злетіла, як луска, зажура:
— А що? Давайте.
— От і добре. Коли що не так, кажіть мені в очі, не бійтесь — ми ж віднині друзі.
— Гаразд. — Пряженківська грайливо повела очима. — Тоді, коли дозволите, скажу вам: не віриться мені, що ми все оте, що сьогодні записали, поставимо. А якби вдалося — була б щаслива.
— Певно, будете... добре завантажені, бо доведеться грати.
— В усіх п'єсах? .Було б забагато для однієї. Хоч би в деяких, і то було б добре.
— Я це і мав на увазі, гратимете в тих п'єсах, де зможете показати себе, свої здібності, свій талант якнайкраще. Вірите?
Пряженківська не могла відвести очей від обличчя директора — тонкого, блідого від хвилювання, і сама не знать чого захвилювалась:
— Вірю... І знаєте що, Іване Петровичу, ось я і Катя Алексеева — моя старша подруга, — ми зовсім не знаємо вашого міста...
Котляревський дивився і слухав. Вона ж, притискуючи до грудей маленькі руки, опанувавши собою, говорила з милою грайливою усмішкою:
— Ви нам покажете місто?.. Кажуть, ніхто краще вас його не знає.
— Хто ж це вам сказав?
— Не має значення, але сказали... Ну то ж як?
— Гаразд. Ось завтра неділя. Зранку і підемо.
— То я скажу Каті, добре?
— Скажіть.
— Спасибі! — Поспіхом, ледь вклонившись, пішла із зали. А він задумливо дивився їй услід, ловив ледь чутний шерхіт шовкової сукні, стукіт легких черевиків.
13
Звичайно ж, не хотів і гадки не мав, а вийшло так, що він не господар слова. Такого, здається, ніколи ще не було, тим більше, що слово дав жінці, та ще такій чарівній, як Пряженківська. В думках уже вів її — звичайно ж, і подругу, Катерину Алексееву — на приворсклянські луки, вже прибрані першим весняним цвітом, понад рікою, горбами, долинками вони б вийшли в Монастирський ліс, що вже одягся в зелене вбрання і, тихий та величний, дивується світом. Можливо, постукались би і в монастирську браму — там зовсім близько, — цікаво ж дивитись на ранкову Полтаву з Монастирської гори, помилуватись розписами в монастирській церкві. А звідти чернечими стежками перебрели б на поле Полтавської битви. Він би показав, де і які полки стояли, звідки з'явився Меншиков на підмогу Петру, з якого місця побігли шведи і їх король, звідки йшли козаки на чолі з Палієм. Потім можна б і додому піти — там рукою подати до квартир, а коли б схотіли, то навідались би у гостині ряди, на Сампсоніївську площу. Після такої мандрівки дівчатам закортіло б чогось попити — зайшли б і до нього додому, посиділи б за склянкою чаю, з матір'ю б їх познайомив, вони б, певне, сподобались матері.
Та все вийшло не так, як гадалось, довелось вибачитись і твердо пообіцяти іншим разом — може, таки в найближчу неділю — піти на прогулянку.
Вислухавши дещо плутане пояснення Івана Петровича, Тетяна — спасибі їй — не образилась, не стала в позу незаслужено скривдженої, а — добра душа — вибачливо посміялась:
— Не давайте дарма обіцянок, бо ще щось трапиться. А скорше... знов злякаєтесь.
— Кого це я мав лякатись?
— Нас з Алексєєвою, двох жінок тобто, — блиснула білозубою усмішкою Пряженківська.
— Он як... Проте на вашому місці і я б, може, подумав так.
— Отож, міркуйте, пане директор, а мені — вибачайте — на репетицію час.
— Біжіть...
Напередодні, в суботу, директора театру несподівано запросив до себе Рєпнін. Не встиг на поріг ступити, не скинув одягу, як постукався княжий кур'єр. Мотря внесла записку. В ній було всього кілька слів, начертаних рукою — це він зразу спостеріг — Новикова: "їх сіятельство запрошують Вас, пане майор, на аудієнцію не пізніше сьомої вечора цього дня. Коли з якоїсь причини прибути не зможете, то повідомте про це через кур'єра, що подав записку". Яка, до біса, причина, коли сам правитель краю кличе? Довелось кидати варене й печене і бігти на прийом: ось-ось мала бути сьома година, запізнюватись, коли мав стати перед очі начальства, не мав звичаю. Та головне не в цьому — хай йому грець з тією точністю, — що мав сказати князь? Для чого так нагальне викликає, та ще додому, а не в канцелярію? Так просто — ні сіло ні пало — він до себе не запрошує. Невже з приводу приміщення поштамту мова йтиме? Ще, чого доброго, їх сіятельство передумав і накаже звільнити квартири, викинути акторів на вулицю? Та ні — Новиков мусив би попередити. Тоді — що?.. Хвилюючись, намагаючись не показувати свого стану, постукався в парадні двері княжого палацу; його зразу ж провели на другий поверх — у домашній кабінет господаря.
(Продовження на наступній сторінці)