— Йди-йди, — озвалась Явдоха з печі. Вона любила позорювати, чи то пак подрімати годину-другу на світанку, а-якщо вдавалося, то й сни які-небудь підгледіти. Потяглася, аж кості хруснули. Йди, але запам'ятай: вскочиш у гречку з якоюсь лицедійкою, останню щетину вискублю, і в хату не пущу, так і знай.
Він же, вислухавши свою благовірну, хмикнув, підкрутив вуса, щоб гостріші були, і нічого не відповів, знав норов сожительниці: побурчить спочатку, а потім сама ж і возрадується, не раз вже було так. Тому на всі її докори і погрози — вигнати, в хату не пустити — лише посміхався. А сьогодні чомусь не втримався і уколов:
— Давно б час збутися тебе, старої та колючої, привести молодшу. Ось, може, бог поможе... у вертепі.
— Гляди, поможе! З ними, молодими, такі, як ти, старі шкарбани ноги набік відкидають швидко.
— Так то старі, а я чим не козак, ти ось придивися краще.
— Та бачу, — зітхнула Явдоха і замовкла, її Мефодій і справді був ще доволі міцним, лишилась зі служби стара звичка триматись рівно, не сутулитись, лише з-під кашкета біліли скроні, а вуса — як навмисне — і досі не втратили чорного полиску, тільки кінці їх ледь жовтіли, щоправда, скоріше від тютюну, ніж від старості. Явдоха ще раз зітхнула:
— Пішло наше, а було ж...
— У тебе, може, і було що, а моє... в солдатській казармі лишилось. Але ми ще ого-го!
— Горе ти моє, іди вже, а то не застанеш кого слід і місце проґавиш... А потім, коли повернешся, підемо до Ганни, щось там не теє... Сватається знову писарчук до Марусі, а вона — сам знаєш — дуріє.
— Знову він?
— Та він... А вона ж того чекає, полюбовника, тільки де там дочекатись — мать, завіявся світ за очі.
— А може, й дочекається. Ти ж говорила, вони любилися.
— Мало чого було колись, та де ділось.
— А я думаю, хто чекає, той діждеться.
— Одна чекала, та вік свій і продівувала.
— Це, бабо, діло тонке, не знаю.
Він похрестився на ікону в кутку, потім крякнув, дістав з-під лати чисто обструганий ціпок і переступив поріг; Явдоха, висунувшись із-за комина, похрестила його на дорогу.
На вулиці було тихо, ніде жодної живої душі. Мазурівка спала ще. Ранній світанок розсипав над нею дивні барви: де бірюзову, а де синю, в іншому місці — світло-сіру, а в Полтавці, що пересікала Монастирську вулицю, розвела рожеву. Вузький місток через річку прогнувся під мазаними чобітьми, жалібно пискнули дошки під закаблуками, Мефодій подумав, що не завадило б підправити місток, покласти ще один ряд дощок. Добре було б, та кому про те болить? Пан Зелінський — міський нині голова — мабуть, і не знає про місток, пішки не ходить по місту, а все більше розкочує у кареті, де вже йому додивитися до якихось містків; людей, які б ткнули його носом в оце місце, теж нема, бояться чиновники говорити, якби потім служби не позбутися — все може міський голова, не раз про те говорили люди, і Мефодій — не глухий — чув розмови...
Собака в провулку гавкнув услід кілька разів, а тонкий колодязний журавель шугонув над самою головою — мало не зачепило цеберкою, вона гойднулась туди і сюди, і він мимохіть прискорив крок: пронеси, господи!.. Коли підходив до Німецької слободи, сонце вже викотилось із-за дальньої степової могили, прослало золоту дорогу до міської околиці. Тут і загледів досить велику, якщо порівняти з хатами, споруду, що виходила на величеньку площу, по той бік площі — за рядом тополь — виднілося ще одно приміщення — трохи менше, ніж перше, проте теж не маленьке — довге, приземкувате.
Причин ходити в Німецьку слободу у Мефодія ніколи не було, і по суті він прийшов сюди вперше за останні кілька літ, власне, не пам'ятав, коли був тут востаннє; тепер, спинившись перед парадним входом міського театру, перед двома лойовими ліхтарями на стовбах, дивувався високим дубовим дверям, і стрілчастим, синім і червоним склом заскленим, вікнам, і тим самим ліхтарям незвичайної якоїсь фігурної роботи. Добре надивившись на все це, дістав з кишені кисета, запустив дві пучки і, видобувши звідти добру понюшку тютюну, запхнув її в зарослий шорстким волосом ніс. З задоволенням чхнув, і зразу ж полегшало в грудях, вдихнув побільше повітря і зібрався, було, знову чхнути, та не встиг: хтось вголос побажав йому доброго здоров'я.
Озирнувся: площу пересікав незнайомий пан — у фризовій шинелі, трикутному капелюсі з чорним султаном. Офіцер!? А так — офіцер, хоча і без погон, а зразу видно військового — по рівній поставі, твердому кроці. За звичкою, підтягнувся, клацнув закаблуками і кинув руку під. козирок — єдине, що підтверджувало його солдатське минуле.
— Дякую, вашбродь!
— Солдат?
— Солдат... у відставці.
— Не набридло ногу тягнути?
Мефодію здалось дивним: офіцер, а питає, чи не набридла служба, однак тон, погляд незнайомого приваблювали; у старого відлягло від серця, і він сказав:
— Звик, вашбродь, а коли по правді, то... — і затнувся, не договорив. Офіцер несподівано посміхнувся:
— Коли по правді — набридло? Так? Зрозуміло. Одначе, що привело солдата в таку годину до театру? Не спиться?
— Так точно... А прийшов у справі. До головного, до самого, хотів постукатись, та, мабуть, ранувато, доведеться чекати... В службу хотів проситись.
— В яку службу?
— В сторожі щоб, куди ж мені ще?... Або печі топити, та що завгодно, ми, служиві, звиклі до всього.
— Мабуть, хтось порадив прийти?
— Є у мене друзяка давній, Капітоничем дражнять. Може, чули, у пансіоні, у самого Котляревського служить? Він мені і порадив.
— Знаю. Добрий приятель у вас. Йому можна вірити. А щодо сторожа, то, справді, такий потрібен. Можна сказати, навіть дуже, в цьому Капітонич не помилився.
— Так можна, вашбродь, звернутись до головного? Ви його знаєте?
— А ви вже звернулись... Як вас величати?
— Мефодій Семижон, колишній солдат десятого драгунського полку.
— Отак. Виходить, ми — драгуни, хоч і колишні? Я теж з драгунів. Ну що ж, можна вважати: віднині ви на службі.
— Невже? — Мефодій витріщився на офіцера. — Так ви оце і є той самий — головний?
— Той самий... Та не бійтеся, все гаразд. От підемо, і я покажу вам вертеп наш... А заодно і про себе розкажете, де живете та з ким.
— Боже правий, та я з дорогою душею... — На радощах, що він уже прийнятий, Мефодій розговорився. — А моя Явдоха, сказать, сожительниця, та і сестра її, Ганна, вговоряли: не візьмуть, не ходи, старий вже. А ми ще козаки, ого-го! Тільки одна небога моя, Маруся, та вірила, що візьмуть. Сердешне дівча, скажу вам, пане, нема такої на всій Мазурівці. Роботяща, привітна, слухняна, хоч, може, і не така вже писана красуня, та що з тими красунями робити, хай їм всячина, їм на умі гулянки та всіляке інше, а от такі, як Маруся наша, — пошукати, та не знайдеш, тільки нещаслива, скажу вам. Немає судженого, сказати б, він є, а коли отак подивитись, то і немає... Вона ж чекає і всім відмовляє, а сватались і хороші люди... От і зараз. Та простіть, пане, розговорився, воно вам ні до чого про те знати.
— Що ви! Розказуйте, я вас слухаю. — Котляревський вів старого солдата від кімнати до кімнати, показував, де дрова лежать, де печі, які потрібно топити, де каганці, свічки, підсвічники.
— А скажіть, швейцаром ви б не хотіли бути?
— Ким? — Мефодій пошкріб у потилиці. — Я б усім був, а от швейцаром... Простіть, пане, але ж я православний, а не якийсь там швед, чи то пак, швейцарець.
Котляревський весело поглянув на Мефодія і нічого не відповів, повів далі, а потім вже на виході сказав:
— У другу віру я вас не кличу, це така служба: бути головним ввечері, коли люди приходитимуть до вертепу стояти на дверях, пропускати одних, а інших, може, й ні.
— Он що... То це ми з превеликим задоволенням, пане.
— Зовіть мене просто Іваном Петровичем.
— Так ви... Котляревський?
— Він самий. Хіба ж цього не казав Капітонич?
— Цього-то він і не сказав, а ще приятель...
— Ви простіть йому, Мефодію... а по батькові ж як вас величати?
— Ми — Савичі... Та це начебто і ні до чого...
— У кожного з нас батьки були, які нас у світ пустили, як же не згадати їх?
Мефодій, дивуючись все більше і більше, раз по раз поглядав на вродливе обличчя директора театру і не міг надивитись — так було приємно бачити цю людину, такою нараз довірою і вдячністю він пройнявся до неї, що несподівано виструнчився, наскільки дозволяли роки, і сказав:
— Вірте слову, вашбродь, не підведу, поки ноги носять. — І низько, мало не до землі, вклонився.
— А це вже зовсім зайве, Савичу, для чого кланятись?.. Давайте домовимося — більше цього не робіть.
— Я ж від щирого серця.
— І все ж не слід... А тепер ближче до діла. Години через три приходьте, поговоримо і про все домовимось.
— Спасибі!
— І вам, що прийшли, спасибі!..
(Продовження на наступній сторінці)