— Так, бо всі ваші квартирні господині відмовили нам, а жити десь треба.
Всі мовчки ввійшли до поштової станції, збились біля входу, в кінці довгого і досить широкого коридора побачили велику кімнату. Угаров, який опинився попереду всіх, раптом потяг носом повітря. Обличчя його, досі хмуре і сіре, освітила дитинна усмішка:
— Братці, та це ж — богом клянусь — борщем пахне!
— І справді!
— Боже мій! — схлипнув Угаров.
— Борщ, та ще й з грибами, — додав Котляревський. На дверях кімнати з'явилась пансіонна куховарка Настя, рукава по лікоть закочені, мережаний білий фартушок. Як привітна господиня, широко розчинила двері.
— Просимо, дорогі гості, до вечері, пригощайтесь чим бог послав.
— Пане директор, всі мої дурні слова забудьте і вірте: більше ніколи не буду до вас у претензії, — урочисто і дещо роблено виголосив Угаров і низько вклонився: — Я готовий прийняти трапезу, що приготувала ця чарівна жінка.
Актори, збившись на вході, ніяково посміхались, готові ж були на все, але, щоб отак їх зустрічали та щоб сам директор прийшов, та ще й глупої ночі — ні, цього з ними досі не було.
Пряженківська, стоячи осторонь від гурту, мовчки дивилась на директора і подумала раптом: а він не старий ще, яким здався їй колись літнього вечора в напівтемному коридорі пересувного театру, і, незважаючи на віспини, обличчя його — якщо пильніше глянути — незвичайне: тонке, натхненне і добре, доброта світиться у кожній щонайменшій зморшці його чола, смаглявих щік. І ще подумалось: тут, у Полтаві, їй житиметься, мабуть, непогано, у всякому разі, не гірше, ніж у Харкові. Мимохіть усміхнулась своїм думкам і відчула, як тепліше їй стало під в'язаною шаллю, ступила кілька кроків далі, щоб ніхто не помітив її недоречної усмішки.
— Поживемо рік-два, пане Угаров, тоді й побачимо, як кажуть у нас в Полтаві, — відповів жартома Котляревський. — Але у нас кажуть ще й таке: "солов'я байками не годують..." Отож, підемо спочатку до кімнат, я розведу вас, а потім, прибравшись трохи, — і до вечері, яка чекає вас у спільній залі... Отож, прошу ласкаво!
— З вами хоч на край світу.
— Це далекувато, поки що — у сусідні кімнати... Сміливіше! З цієї хвилини ви у себе вдома, панове...
10
Кожен на його місці, мабуть, пішов би швидше додому, а він не міг: у такий час — нехай вже і світає — все одно не засне. Його тягло на простір, на люди, а поскільки о такій порі навряд щоб кого можна було зустріти, він ходив один, просто бродив тихими вулицями і завулками рідного міста. Хотілось осягнути все, що сталось, і, насамперед, подумати, як має повестися з лицедіями, які вже тут, у місті, і вважаються акторами Полтавського театру.
Звичайно, їх приїзд — явище незвичайне, навіть — подія, значення якої, можливо, буде оцінене пізніше. Він був певен: пройдуть десятиліття, а цей день не забудеться, у всякому разі, він, Котляревський, його друзі запам'ятають його на все життя.
Завтра, ба ні, вже сьогодні почнеться щось нове, зовсім відмінне від того, що було раніше. Головною його турботою лишався, як і раніше, дитячий пансіон, але тепер до цієї турботи прилучалась ще одна — театр.
Незрівнянно легко прийняти мандрівну трупу, після швидкоплинних гастролей вона б одразу від'їхала, і слід її щез би зразу ж за міською околицею. Віднині ж під його опікою значно більше — театр, про який раніше в Полтаві не знали, навіть уяви не мали, що це означає, і він, Іван Котляревський, за цей театр відповідає і перед земляками, і перед усім світом. Тривожний стан, сумніви не полишали вже кілька місяців — з тієї хвилини, коли Рєпнін, запросивши його до себе, сказав: "Віднині, добродію, ви директор театру, так вирішено, і обидві мої Варвари за вас..." А сьогодні — з приїздом трупи — всі ці сумніви, тривоги подвоїлись, потроїлись, їх стало більше у десять разів. Він бачив живих людей, не схожих один на одного, абсолютно різних за уподобаннями і смаками, вони чекали від нього, директора, і допомоги, і поради, і всього, що чекають люди, які довірили долю свою іншому. Вони надіялись, що мрії їхні збудуться саме тут, у Полтаві, тому-то вони так безоглядно зірвались з насидженого місця з усім своїм скромним домашнім скарбом. Що ж він скаже їм сьогодні, об одинадцятій годині ранку, коли всі зберуться для першої бесіди?..
Котляревський пройшов Сінну площу, не зустрівши жодної душі, тільки десь, проскавчавши, з'явився і щез бродячий пес. Вийшов на Круглу площу — і вона була тиха і порожня, якщо не рахувати околодочного, що тупцював на розі генерал-губернаторського палацу. Довгу тінь відкидала колона Слави, золочений орел на її вершині приготувався злетіти в нічне небо, і все ніяк не міг підвести, ширше розправити свої обважнілі крила.
Прискорив крок, повернув ліворуч — вниз на Монастирську вулицю. Вона втягла, неначе у вир, тихий і теплий. Ніде ні вогника, і коли б вітер не шарудів у темному гіллі, могло б здатися, що й дерева, і хатки, і штахетник — все вийшло із казки, все воно несправжнє, створене чиєюсь буйною фантазією.
Дерев'яний тротуар потріскався, в деяких місцях почорнілі дошки прогинались до самої землі, треба було йти обережно, щоб не потрапити у вибоїну, а він не дивився під ноги і, ризикуючи кожної миті спіткнутись, впасти, йшов і йшов далі.
Знову повернув ліворуч — і опинився в Німецькій слобідці, де жили німці — колоністи, що давно оселились у Полтаві. Ще кількасот кроків — і він біля театру, а напроти, через площу навкіс, ніби вийшов з досвітку і спи. нився біля краю площі колишній головпоштамт, нині — квартири полтавських акторів...
І раптом згадалась Пряженківська. Він завів її до кімнати з невеличким будуаром, в якому напередодні велів поставити диван, крісло, столик, і спитав — данина ввічливості, не більше, — як вона, тобто кімната, здалась їй, чи не буде затісно? Пряженківська відповіла стримано: вона вдячна і, помовчавши, торкаючись довгими тонкими пальцями м'якого тюлю занавісок, додала: нічого подібного, коли признатись, не чекала зустріти в Полтаві, яка їй, пробачте на слові, здавалась раніше звичайним селом. І усміхнулась. Загадкова м'яка усмішка освітила обличчя актриси — втомлене, з глибокими тінями під очима. В мить якусь здалось: в тих же очах, великих, зеленкуватих, мигнула і лукавинка, і тієї ж миті щезла, і знову тіні лягли під ними. Йому хотілось заперечити — де вона бачила сільські звичаї? — і промовчав, стало жаль цю по суті одиноку і незвичайну жінку. Потім йому захотілось спитати: чому ...чому вона досі одинока, адже при бажанні могла б влаштувати життя? Була б уважнішою до людей, то не була б і одинокою. І осмикнув себе знову: не вистачало, щоб і вона в свою чергу спитала потім майже те саме: чому він сам одинокий, вона-то, може, ще й встигне, а він у таких літах, і ось маєш — немає поруч людини, з якою б міг поділити свої радощі й болі, сумніви і невдачі, все життя? Спитала б і, напевне, в душі посміялась: старий, а туди ж, заграє, шукав би рівню... Треба було, однак, поспішати в інші кімнати, влаштувати Барсових, Городенського, Щепкіна, Алексееву, ніколи було говорити... І він пішов, нічого більше не спитавши...
Однак чи не час справді додому? Мати досі, мабуть, не лягала, чекає з вечерею, кілька разів наказувала Одарці, служниці, гріти, і. взагалі всі, хто у повному розумі, давно спочивають, а ось він — Друзі посміються, коли довідаються, — весь день і майже ніч на ногах, не присів досі, не може знайти собі місця. Додому! Додому!
11
Ще напередодні Мефодій Семижон прибрався: старанно походив качалкою по старій свитці, дістав із скрині свого солдатського картуза і почистив козирок до блиску, потім двічі змастив дьогтем, купленим два дні тому у лавці Зелінського, юхтові і, хоч далеко не нові, проте ще надійні чоботи, перевірив, чи на місці підкови в них, чи не час прибити заново, щоб, чого доброго, не загубились.
Вдосвіта, як тільки проспівали треті півні і на всій Мазурівці над хатами попливли білі волохаті димки, Мефодій прокинувся. Він не довго і возився, адже все приготував звечора. Вдягся і взувся, підкрутив вуса, поглянув на себе збоку і лишився задоволений: чом не козак, чорти його ба! Спасибі, тричі спасибі Капітоничу, приятелю давньому, що надоумив, вказав, куди піти: тепер він, Мефодій Семижон, теж буде при ділі, і не де-небудь, а в найголовнішому міському вертепі. Мефодій був чомусь певен, що його візьмуть, не відмовлять, звичайно, не лицедієм, хай йому грець, а сторожем яким-небудь, і то діло. Не вірила тільки Явдоха-жона, або, як він називав її по старій пам'яті, сожительниця, та ще от і сестра її — Ганна, що жила по сусідству, теж не вірила: не візьмуть, і все, чого дарма ходити.
Побачивши Мефодієві збори, Явдоха не втерпіла і висловилась у тому розумінні, що краще б "запліснявілому шкарбанові" вдома сидіти, ніж оце зрання собак дражнити на Мазурівці, приспічило йому, бач, у службу, мало за вік свій наслужився панам та підпанкам, сяк-так жили на його пенсіон і далі б тягнули, чи багато їм, старим, треба? Вона ж, Явдоха, ще й городик тримає, навіть дещо і продає з городини, отож всеньке літо свіжа копійка водиться, а .його потягло, прости господи, у вертеп, а там же не токмо мужеське сословіє, є, мабуть, і жіночої статі лицедійки.
(Продовження на наступній сторінці)