Витягнула з кишені ключі й пішла. Знала, що Лука рідко коли впивається, але як уже підкропив собі, то можна було з гармати стріляти — він спав.
Ключниця була з тих, що й Палажка, і як Палажка свою пана, так вона Луку любила. Чекала тільки нагоди, щоб відплатитися йому за те, що з нею зробив. Нагода траплялася нині.
Дворецький був тут ні при чім. Він вряди-годи запрошував Луку до себе, а нині гостив його, сам не знаючи, чому якраз нині. Так підшепнула Палажка. Казала, що пан не приїде й що погано надворі, гак чому б їм не розвеселитися трохи? Дворецький розвеселився і також спав, як новонароджена дитина.
Ключниця до Палажки прибігла.
— Мій спить, як би макового вивару напився. Підкропила собі собака. Не збудиться аж до ранку.
— А що? Маєш? — спитала довірливо Палажка?
— Маю, — відповіла коротко ключниця й дзенькнула під запаскою ключами.
— А якби так Лука збудився?
— Так що! Скажу, що впився, як свиня, і ключі на подвір'ї згубив, а я знайшла. Велика річ!
Маруся голову до подушки притулила й удавала, що спить. Най вони балакають собі в чотири ока.
— Перевізник знає? — спитала Палажка.
— Він наш.
— А воротар?
— Також.
— А парубки?
— Готові.
— Усі?
— Ні. До двох я й не приступала — непевні.
— А може б спробувати?
— Не треба. Кажу тобі, непевні. Ще нароблять крику, розбудять Луку й попсують усе діло. Най буде бій. Так краще. Всі вдаватимуть, що б'ються. Але наша візьме. П’яних пов’яжуть, як баранів. Луку також.
— Але вбивати не треба. Гріх. Бог не поблагословить діла.
— Авжеж, що вбивати не треба. Хоч, правду сказати, Лука заслужив собі на кару. Чи мало він намордував людей?
— Нехай його карає Бог, не ми.
— Нехай.
Пошепки переговорювали з собою, наслухуючи, чи не почують знаку.
— Ти вже зібралася?
— Так. А ти?
— Я також. Не забрала всього, лиш цінніше.
— Авжеж. З тягарем утікати важко.
— Важко. Нехай Фалдовський подавиться нашим добром.
— Для тих, що по нас прийдуть, матиме.
— Якщо не згорить двір.
— Не треба, щоб горів! — зжахнулася Палажка. — Ще в Малині побачать заграву і побіжать.
— Або я кажу, що треба! Та знаєш, як воно буває: є мала іскра, а велика пожежа.
— Мала іскра, а велика пожежа... — повторила Палажка й палець до уст приткнула: — Цить!
Наслухували. Здавалося, що чують удари весел і плюскіт хвиль. Нараз "кукуріку!" й обидві зірвалися на рівні ноги.
— Марусенько, вставай!
Марусі світ закрутився в очах. Кров ударила до голови, серце билося у грудях, наче пташка у жмені, ноги зробилися важкі, мов викуті з криці.
Палажка накинула на неї тхорами підбиту свитку, насунула на голову соболеву шапочку:
— Ходім!
Дівчина хиталася, як п'яна. Переживання останніх днів виснажили її до краю.
— Палажко, я не можу...
Палажка вхопила її за руку й витягнула з хати. За той час ключниця побігла до дімку, в якім мешкав Лука.
Домик потопав у темряві. Повернула двічі ключем, замкнула вхідні двері, а ключ кинула геть.
— Спи, чорте, спи! Бодай ти не збудився!
Побажавши в такий сердечний спосіб свому властивцеві "доброї ночі", прибігла на ганок, де вже на неї Палажка з Марусею чекали.
— Хутчіш! Хутчіш!
І три жіночі постаті пустилися доріжкою до брами. Мали ще перейти яких двадцять кроків, коли нараз нічний сторож Панько заступив їм дорогу (Ах, вони забули про нього!)
— Ви куди?
— А тобі що до того? Пускай!
— Мені не казали нікого вночі випускати.
— Дурний! Я тобі кажу: пусти!
— Не пущу!
— Мусиш!
— Люди, сюди до мене! Хто в Бога вірує, ходи! — кричав Панько.
Дерся, як би з нього шкуру дерли. То не він кричав, лиш страх, той страх, що сидів у його душі від дитини, страх перед панським гнівом і перед лютою карою за несповнену службу.
— Павле, Пилипе, Хомо, сюди!
На його крик заспаний воротар висунувся із своєї нори. Протирав очі.
— А хто тут, га? Чого верещиш? — повернувся до Панька. — Чого людей поночі тривожиш?
— Утікають.
— Хто, де, куди? Що тобі привиділося, сліпцуне?
— А от вони... — і Панько тягнув ключницю за руку. Воротар удавав, що помагає Панькові.
За той час Палажка з Марусею добігли до брами. Палажка кулаками і носиком чобота гримала до неї:
— Ми тут! — кричала. — Ходіть!
— Відчиніть! — відповіли їй голоси з-поза брами.
— Не маємо ключа, скачіть через частокіл.
За брамою нараджувалися хвилину. Аж почувся голос Босаковського.
— Борисе, ставай мені на плечі! Хутчіш! Так... Скачи!
— Заждіть ще, заждіть! — спинила їх Палажка, бо пригадала собі, що коло комірки лежить огнева драбина. Притягнула її скоренько й приставила до паркана.
— Лізьте тут! — гукнула. — Тут є драбина!
За хвилину на паркані появився Борис, за ним Уласенко, а там і другі. Один за одним зіскакували на землю й відбивалися від неї, як м'ячі. В саму пору прийшли, бо від стаєн уже парубки Фалдовського надбігали. Наперед якраз ті два, що їх ключниця у змову не втягнула. На дворі було так темно й імлисто, що нічого побачити не могли. Чули тільки знайомі їм і незнайомі голоси, але що тут сталося, ніяк не могли зрозуміти. Лиш коло Панька й воротаря ліхтар кидав невелике не дуже ясне кружало світла. Ключниця усе ще шарпалася з Паньком. То він її, то вона його перемагала. Сторож був старий, у важких шкапових чоботях, вона жвава і в легких чобітках; він як медвідь, вона — як дика кішка, обоє задихані, облиті потом, останніх сил добували. Але як парубки Панькові на поміч надбіжать, то вона пропаде й може все пропаде з нею, — погадала собі.
— Палажко, поможи! — крикнула. — Поможи!
Палажка вхопила Уласенка за руку й потягнула його в той бік.
Уласенко прибіг, відтрутив воротаря направо, Паньком друлив наліво, увільнив ключницю, а сам проти парубків повернувся.
Противники не бачили себе, тільки чути було свист Уласенкової шаблі. Парубки відбивалися хвилину — один колом, вирваним із плота,
а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.
— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.
Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:
— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!
Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці, щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій боротьбі його скусала й подряпала.
Борис кинувся до Марусі.
— Марусе!..
— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.
— Води! Води! Скоріш!
— Несіть її до хати!
Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.
— Марусе, відізвись! — благав.
Мовчала.
— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.
У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.
Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку. Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.
Палажка пригадала собі, що в суміжній світлиці, у дворецького, є аптечка, і скочила туди.
Дворецький лежав одягнений і хропів, "жидів возив". Палажка скоторгала його: "Вставай, старий!"
— Не хочу. Відчепись!
— Мусиш!..
Здивовано подвився на неї: "Що сталося?"
— Вставай і відчини аптечку. Маруся обімліла.
Витверезився відразу. Дістав якусь пляшчину й потупцяв за Палажкою.
— А це хто? — спитав, побачивши Бориса.
— Марусин суджений, — відповіла Палажка, вириваючи пляшчину з рук дворецького.
— Скільки крапель?
— Десять, — відповів, протираючи oчі.
Палажка відчислила десять крапель і піднесла ложку до Марусиних уст. Маруся підняла повіки: "Борис? Тут? — спитала здивовано, — ах як я довго спала, який гнітючий сон!"
— Це не сон, серце, а правда. Але не бійся, бо я біля тебе. Не дам тебе нікому й ніколи, ти моя! — і припав до неї.
Дворецький повалився на лаву: "Я труп" — застогнав, зрозумівши, що сталося.
— Оживеш, не бійся, оживеш, — потішала його Палажка.
На порозі появився Босаковський. В одній руці шабля, а в другій пістоль, ще курилося з нього.
Задиханий, заболочений, незагоєна рана відновилася, але весь сіяв.
Шаблю полою обтер, пістоль заткнув за пояс і, підкручуючи вус, на три кроки до ліжка Марусі приблизився.
— Називаюся Валентий Босаковський, — промовив голосом, у якім задоволення і гордість зливалися в одно.
(Продовження на наступній сторінці)