Насамперед посадили жінок, а з ними Бориса. На другий човен скочив Босаковський, а за ним Уласенко й Помело.
— А я що, від мачухи? — гукнув Фтерапонт і з таким розгоном стрибнув поміж них, що човен мало не набрав води.
— А щоб ти так у пекло скакав, чортів сину! — закляв Босаковський, втираючи рукавом лице, оббризкане водою. — Ти своєю смертю не згинеш, кажу тобі. За кару бери весло й греби, каторжнику якийсь!
Заки вони так перемовлялися, челядь примістилася у третім човні; заскрипіли весла, плеснула вода й товариство увильнуло в імлу. Не бачили й не чули нічого, мов на другий світ перевозилися у тих човнах. Лиш деколи зашелестів сухий очерет і наплохані галки, як чорні духи, перелітали з одного берега ставу на другий. Борис пригорнув Марусю до себе й кутав її у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.
— Змерзла? — питав.
— Також! Ти мене грієш, — і тулилася ще ближче.
— А не хвора? — турбувався козак.
Дівчина мовчала.
— Не хвора? — повторив тривожно.
— Видужаю при тобі. — І нараз: "Ах, яка я щаслива, Борисе, яка я щаслива!" — скрикувала, забуваючи про небезпеку. "Цить!" — і поцілунком затуляв їй уста. "Гадаєш, що я був коли такий щасливий, як нині?". "Але я без тебе пропала б, пропала би навіки, бо вони мене тут, як птаху в жмені, тримали. За поріг вийти не смій, як у гаремі якім".
— Не згадуй! — перебив Борис. — Богові милосердному дякуй, що ми з Босаковським впору довідались про тебе, — от що!
— Дякую і дякувать не перестану, — відповіла Маруся й задумалася. А тоді нараз: — Але чого цей Босаковський такий страшний? Я мало не вмерла, побачивши його. Господи! Як він глипає тими очима.
Борис усміхнувся.
— Хоч страшний він, дитино, та добрий. Ти не знаєш, яка золота душа сидить у тім страшнім тілі.
— Палажка також добра, — щебетала Маруся. — Коли б не вона, то... я, то... я життя собі відібрала б.
— Не кажи! — перебив її Борис. — Слухати страшно.
— А перетерпіти те все?
— Ображали тебе?
— Ні. Догоджували. Але та непевність, Борисе, тая непевність! Я знала, що мене чекало, коли б так був Фалдовський приїхав. Гу-у!
— А яким же ти способом, моя пташечко, тим катюгам у руки попала?
— Гадаєш, що знаю? У сні на хату напали, вхопили мене, на коня і повезли. Очі мені затулили й уста, щоб я не бачила нічого й не кричала. Кажуть, Лука не одну таку жертву на своїй совісті мав. Найкращих дівчат вишукував і поривав.
— Чув я про це. Фтерапонт мені розказував. Носив вовк, понесли й вовка.
Маруся з острахом глянула на Бориса.
— Ти його вбив? — спитала, відсуваючись від нього.
— Не знаю. Шаблею по голові черкнув. Чи розчерепив, не можу певно сказати.
Маруся посоловіла. Мовчки дивилась в імлу.
— Чого задумалася, Марусе? — мов із сну збудив її Борис.
— Страшно, що через мене чоловік погиб.
— А, такий чоловік! — потішив її Борис. — Та й дитина ж ти, дитина! Свого найлютішого ворога жалуєш.
— Бо я християнка, — відповіла, зітхаючи, Маруся.
На другім човні Фтерапонт злегка Босаковського за рукав сіпнув:
— Спите?
— Або що? — кинувся Босаковський.
— Бо я вас хотів спитати, як воно з тим конем буде?
— З яким конем?
Фтерапонт хитро всміхнувся:
— Буцім не знаєте, з яким?
— А таки що не знаю, про котрого ти белендиш, про того, що на нім вчора їздив, чи про того, що я тобі у своїх "майонтках" обіцяв.
— Про того першого, — притакнув Фтерапонт, — бо другого, то я вам дарую.
Босаковський з-під лоба на нього подивився і сплюнув.
— Тю, також припленталась собачка, — пробурмотів до себе.
— Як кажете?
— Кажу, що видно, що ти до академії ходив.
— Три роки.
— А поза академією?
Фтерапонт хотів числити, та Босаковський не дав. — Облиш! І так своєю смертю не згинеш.
— Чому?
— Побачиш, чому, а тепер ось маєш цього дуката, що я тобі обіцяв. Знай, що Босаковський не бреше. Як обіцяє, то дасть.
Фтерапонт хухнув на блискучу монету і впустив її у свою кишеню, як у море.
А тоді знов простягнув руку. "Одного?"
— А невже ж я тобі десять обіцяв?
Фтерапонт почухав потилицю:
— Ні, але один то не до пари, а ви, мабуть, хочете, щоб Борис із Марусею у парі жили.
Босаковський покрутив головою. "Люди добрі! Багато я всякого народу бачив у світі, скільки лиш тієї наволочі у своїх "майонтках" маю, але такого пройдисвіта, такого пиворіза, такого мантія, як оцей Фтерапонт, Їй-Богу, не доводилося стрічати".
— Гі-гі-гі! — засміявся, мов жеребець заіржав, Фтерапонт. — Гі-гі-гі!
— На маєш другого, на! Але скажи ти мені, звідкіля такі жевжики беруться у світі?
— Батька й мами питайте, — відповів сумно й неповинно зітхаючи Фтерапонт. Але нараз стрепенувся цілий, повернувсь поза себе й насторожив вуха. — Чуєте?
— Що?
— Гукає хтось. О, о, як дереться. Перевізника кличе.
Крізь імлу справді залітав грімкий сердитий голос, буцім бугай у комишах гукав.
— Човен, чорте, давай! Хутчіш, дияволе, хапайсь!.. Гей!
— Стій! — гукнув Босаковський на своїх людей, і човни загойдалися на плесі. Вони були на яких сто ударів веслом від берега. — Причалюйте, не там, де звичайно, лиш там, де ми коней залишили. (Він боявся, щоб ворог коней не займив, бо тоді погано пришилося б).
— Коли ж бо там болото, — відізвавсь перевідник, що знав берег великого ставу, як своє власне обійстя. — Загрузнемо, а жінки то хіба потопляться у болоті.
— Нічого! — відповів Босаковський. — Жінок перенесемо на руках, гони! — І гребці повернули човнами вправо.
— Борисе! Що це? — шепнула тривожно Маруся.
— Нічого, серце. Хтось до замочка йде. Човна гукав.
— Може це Фалдовський?
— А хай і десятьох таких, як він. Поки я з тобою, не лякайся.
Човни в комиші увильнули. Вужами пересувалися крізь них і заривалися носами в болото.
— Ще трохи, ще! — кликав Босаковський. Гребці поперли веслами й зупинились. — Дальше годі!
Борис ухопив Марусю на руки й вискочив із нею на берег. Обіймила його за шию.
Простелив бурку, посадив її і вернувся по Палажку. Але Палажка не згірше козака перелетіла птахом із човна понад грязюку на твердий берег.
За хвилину цілу товариство сиділо, притаївши дух у собі й чекало на Фтерапонта, що пішов був по коні. Серця билися тривожно. Навіть Босаковському ставало ніяково на душі. Коли би так самі хлопи, то нічого було б, але тут і жінота з ними. Велику відповідальність брав на себе.
А Фалдовський не гукав на перевізника, а ревів, як ранений тур.
І не з одного місця його голос лунав. Знати бігав уздовж берега, ніби ним чорт гонив. І не сам він кликав. Кілька голосів нараз гриміло, аж відгомін нісся далеко лісами, аж дерева шуміли: "Човен подавай, чорте, човен!"
Маруся тулилася до Бориса. Борис шаблю стискав. "Чого боїшся? Цить!"
Перевізник хотів човни відштовхнути від берега, але Босаковський не дав. У нього була гадка, що коли б так Фалдовський наскочив на них, поки Фтерапонт з кіньми поспіє і коли б виявилося, що в нього стільки людей, що не можна їм буде ради дати, тоді на човни й на замочок вертай. А там поборемося!
Але й до того не дійшло. Задудоніла земля, і табунець коней виринув із густої, як молоко, імли.
Перевізник відштовхнув човни, й Босаковський гукнув:
— На коні!
Борис скочив на свого, Фтерапонт підсадив Марусю. Борис посадив її поперед себе й торкнув коня. Кінь рвонув з місця.
За ним летіло товариство. Навіть перевізник, навіть старий дворецький.
Цей чомусь близько Босаковського тримався. Мабуть, у його розум і хоробрість найбільше вірив. Хоч старий, але коня кріпко тримався. А все ж таки постогнував своє тривожне: "Я труп".
— Хіба упир, бо трупи так на конях не їздять, — відповів йому Босаковський.
— Труп, якщо нас Фалдовський наздогонить.
— Невже ж це він гукав?
— Питаєте? Я його голос знаю. Ніхто так сердито не кричить.
— Але ж бо Фалдовський до Києва поїхав.
— Мав їхати, та, мабуть, розгадався. А може вже й вернувся, Бог його зна!
— Не Бог, а чорт.
— Хай буде чорт. Та він мене на табаку змеле.
— Якщо я з ним того перше не зроблю. В мене такі пани, як твій Фалдовський, у грубах палять. Ще кращі.
— Що мені з того!
— Не крякай, старий, та не страш жінок. Ще котра з коня упаде.
— Не бійся. Вони їздять, як які амазонки. Мало то з Фалдовським назганялися по лісах і дібровах, поки йому не набридли.
— Чорти б на нім їздили, — закляв Босаковський і озирнувся. Задиханий Фтерапонт під'їхав на спіненім коні: "Пане мій!"
— А чого тобі?
— Женуть за нами!
— Так що?
— Не втечемо.
(Продовження на наступній сторінці)