— Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.
Фтерапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.
Босаковський протягнув до Фтерапонта свою долоню:
— Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?
— Усе гаразд.
— То добре.
— Не дуже.
— Чому?
— Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.
— А лісничівка ця що?
— Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.
— Розумію. А залога яка?
— Невеличка. Декілька людей.
— Певних?
— Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.
— Багато?
— Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.
— Дістане.
— Наперед.
— Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.
— Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.
— А звідкіля ти мав гроші? — здивувався Босаковський.
— Мав і виложив за вас. Думаю — віддасте?
— Авжеж... А люди ті які?
— Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою... й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.
— Коли?
— Завтрашньої ночі, бо нині зполудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.
— То ти й про це провідав?
— Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.
— Мені його не треба.
— Але мені!
— Ти до іншого разу підождеш.
— Не інакше.
— А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?
— Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.
— А Маруся?
— Чекати нас буде. Двері нам відчинить.
— Думаєте, легко піде?
— Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.
— Правда твоя.
Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.
Босаковський витягнув із "преісподніх" пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Фтерапонтові подав. Цей скривився.
— Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так... А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу — не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода...
— Або возивода.
— Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.
— З котрого?
— З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе... — і Босаковський завернув очима. — Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, — докінчив.
— Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.
— Гадаєш?
— Знаю.
— Що?
— Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.
— Рідна.
— Найрідніша.
— Як бачу, тебе дійсно по голові не били.
— Ні.
— Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.
— Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? — відповів, здвигаючи раменами Фтерапонт. — Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.
— А люди там які?
— Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.
Босаковський надумувався хвилину. А тоді:
— Нехай буде. Послухаю тебе.
І валка переїхала у слобідку.
18
Мисливський замочок, на якім приміщено Марусю Богатьківну, щоб її заховати від людей і зробити послушною для пана Фалдовського, стояв на невеличкому острові серед великого ставу. Став цей то розливався широким плесом, то губився у трощі й шуварах, щоб за ними знов блиснути срібним дзеркалом води. У його хвилях плюскалася сила-силенна всякої риби, а у трощі та в комишах виводилися гурми водної птиці. Рибалки цілими возами вивозили звідтіля рибу, а хлопці назбирували цілі коші качачих яєць. Одно й друге продавалося у місті за безцінь.
Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.
Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.
Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова5, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в "аптичці" горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як "вельможний пан" люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.
Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?
Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.
За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. "Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне",— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.
— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.
— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.
Палажка мовчала.
— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.
А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?
— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!
Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно "тут", а не відаємо, як "там". Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.
Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.
Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.
Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров'ю.
— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.
— Терпіння — так, але як із соромом жити?
— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.
Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: "Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!"
(Продовження на наступній сторінці)