— Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! — казали до Бориса. — Вип'ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.
— Я і життя не пожалував би для неї, — відповів засумований Борис, стискаючи руків'я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.
Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.
Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.
Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.
— Малин! — шепнув Фтерапонт, торкаючи Босаковського ліктем.
Босаковський з-під лоба подивився на нього.
— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.
— Я більше не буду.
— Пам'ятай! А далеко ще до цього Малина?
— Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут промишляє.
— Зо дві години кажеш. Гм... — і Босаковський задумався. — Слухай, хлопче!
— Слухаю, пане.
— А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?
— А чому б ні? Конем, чи пішки прикажете?
— А вже ж що конем, бо конем скоріше вернешся. Тільки, щоби й ти сам де не заворушився і коня щоб не прошалаптив, бо знай, що я тебе з-під землі добув би, а тоді шкура не твоя. Затям собі, брате. А за те, як ти мені справишся добре, то ласка моя не мине тебе.
Фтерапонт обхопив Босаковського за коліна:
— Спасибі вам!
— Та ще й те мушу тобі сказати, що коло мене ти можеш у люди вийти, а без мене залишишся таким гультіпакою, як тепер.
— Розумію.
— Бо як скінчиться теперішнє чорт його зна що, і як я до своїх "майонтків" вернусь, то й тебе зі собою заберу. Стаєнним тебе зроблю, а може й надставником над гайдуками, ще не знаю чим. Що не було б, немала це честь у моїх "майонтках" службу робити, о, не мала! — і довірливо парубка по рамені поклепав. — Їдь же мені, мій хлопче, а як справишся добре, то не пожалуєш того, Фтерапонте... Фтерапонт — дуже мені подобається це ім'я. Незвичайне.
— Смішне.
— Ну, їдь же, їдь! Та хай тебе святий Антоній провадить.
— Печерський?
— Ні. Із Падви.
— А чому саме він?
— Бо він, кажуть, злодіями править та гультіпаками такими, як ти.
— А я про нього й не чував. У Мінеях такого нема.
— У Мінеях ні, та в моїй замковій каплиці є одна така старосвітська книга... але ти мене не заговорюй, ноги на плечі й махай!
Фтерапонт торкнув коня.
— Вернися ще, вернись! — гукнув за ним Босаковський.
Парубок спинив коня і крутив ним, як веретеном, на місці.
— Та бо з тебе і їздець не згірший, — дивувався Босаковський.
— Доводилось коні на пасовисько водить із нічліжанами.
— Ой, хлопче, нічліжани так їздити не вміють, добру ти школу пройшов, не бреши, небоже. Але до речі. Хотів я тобі сказати, щоб ти на цього коня не лакомився. Як вернешся і як справишся гаразд, він твій. А тепер поспішай.
Фтерапонт рвонув з місця і почвалав полями.
Босаковський вернувся до валки й, порадившись із Помелом, підшукали затишне місце і розтаборилися на нічліг. Він із полковницею, як звичайно, посередині, а ціла ватага довкруги. (Босаковський величав усіх охочекомонними, тому що добровільно до походу пристали).
Хто з них сідло собі під голову поклав, хто бурку, а хто й так горілиць простягнувся, і за хвилину так сильно хропіли, що аж останки пожовклого листя на деревах тремтіли.
Лиш вартові з крісом на плечі мовчки застигли. Так, кажуть, журавель на одній нозі стоїть, а в другій камінь тримає. Як задрімає і камінь випустить, то камінь об землю стукне і збудить його.
Але Босаковський не вірив вартовим. Слушно вважаючи себе провідником того дивного походу й почуваючи велику відповідальність на собі, він хоч як був утомлений і сонний, ні на хвилинку не стулював повік. Думав і слухав. За найменшим шорохом гіллі, за кожним шелестом сухого листя, зривався і хапався за шаблю або за заряджену рушницю. Та, на щастя, людської ходи не чув. Лиш звірі пересувались оподалік і дика птиця бентежила гнітучу мертву тишу болотистого лісу.
16
Жовтнева глуха ніч стояла над помертвілою землею. Ані одної зорі, ні одного світильця у природі й у душі.
Темно, темно кругом.
І чимраз темніше й чимраз безнадійніше. Куди не розбіжишся — стіна, до чого не вдаришся — мур.
А ти веселого вдавай, жартуй, смійся, хоча тебе жаль за горло стискає.
Смійся, Босаковський, своїм гірким, притаєним сміхом над глупотою людською, над злобою марною й над собою самим. Смійся у самоті, щоб сміху того ніхто не почув і не побачив. Таку личину ти вбрав, носи її! Аж до смерті носи! Бо коли б скинув і показав своє справжнє обличчя, ніхто не повірив би тобі. Збожеволів наш Босаковський, сказали б навіть твої найближчі... Найближчі — а де ж вони? Дури себе й других дури, іншого способу нема. Безжурного вдавай. Увесь світ удає, весь світ один великий театр. Ті перебираються за ангелів, тамті за мучеників, ще інші за лицарів. Є такі, що й у чортів люблять прикидатися, але в тих чортиків дурненьких, що то їх навіть наш землячок на решето бере, а не справжніх чортяк. О, до них охотників нема! Бо кому нині хочеться виявляти себе таким, як він є?
Удавай, Босаковський, удавай!
Коні зітхали, Помело щось крізь сон балакав, вартові перекликалися стиха, щоб полковниці не збудити.
Босаковський комір від драної бурки поставив і у своє минуле мандрував. Аж у дитячі літа.
Бачив себе у шляхотськім дворі як найстаршого серед чисельної рідні. Душ одинадцять, з того сім дівчат. Треба ж для них якесь віно придбати, бо хто нині голу дівчину візьме, хоч би й таку гарну, як сама Венера білораменна?
І чотирьом хлопцям треба якогось лаха на хребет і шаблі якоїсь до боку й коня, бо шляхтичі вони, та ще й не будь-які! По мамі з сенаторського коліна. Не було місця для Валька в батьківській хаті, хай собі йде! Він найстарший, хай собі раду дає!
І Валько пішов. На двір одного вельможі попав, бо був високого зросту й силу мав, як молодий Самсон.
Та що ж? Гнучкої шиї Бог йому не дав. Валько душею кривити не вмів. Правду в очі різав, а люди правди не люблять. Не злюбили і його, а він не любив їх. Нікого. Жінки насміхалися з Валька, а він сміявся з усіх і кусав, як та оса. Навіть свого пана не пощадив. За те й вилетів від нього. Добре, що живим і лиш покаліченим трохи. На тілі, бо душу виніс цілу, таку, як її сотворив Бог.
Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ. Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.
Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить (одиноке добро, якого дослужився).
Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських, виступав проти "рудої собаки" Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залишалось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив. Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердний ізроду, не висунувся вперед.
Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф, не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.
А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.
Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до гетьманського двору наблизився. У покоях бував.
Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду, сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе навіть словечком не писнув.
Зате до гетьманських дітей прив'язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-Степаниди.
А вона також "смішного Валька" полюбила. Смішного!
Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. "А чого в тебе такий вус, як повісмо?" — питала.
Але не сміялася ніколи. Казав би ти, ця дитина сміятися не вміє.
А потім гетьманові доні підхопилися, повіддавалися. Старша за Данила Виговського, молодша за Івана Нечая пішла, а "смішний Валько" також із Суботова пішов. З новою раною. Але тим разом не на тілі, а на душі. Сміхом її гоїв.
І гоїть, і вигоює донині, і загоїти не може...
17
Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.
"Мабуть, вертається Фтерапонт", — погадав собі і пішов йому назустріч.
— Хто йде? — спитав.
— Фтерапонт Безрідний.
(Продовження на наступній сторінці)