— Ото ж то й є. Тому ваше село мусить нам заставників дати. Якщо без пригоди минемо ваші межі, тоді й відпустимо їх, а як ні, то...
І не докінчив.
— Що ж ви на це?
Мовчали.
— Що ж ви на це? — повторив Босаковський голосніше.
— Або ми знаємо що? Треба б поспитатися у цілої громади.
— То ви такі посли? — розсердився Босаковський. — То з такими мандатами ви до мене прийшли, пси би вам писки лизали!
Знову мовчанка і то довга.
Босаковському терпцю не ставало.
— Знаєте, люди, що?
— Що, пане?
— Хай вас чорт візьме разом із вашими розумами дурними і з бебехами усіми! Ідіть собі геть і не нарікайте на мене. Зроблю, що сам захочу.
Селяни буцім зраділи.
— От так би, паноньку, й давно, по-людському, на розум, як чоловік до людей, а не по-панськи.
Босаковський усміхнувся, хоч і лихий був на хитрих селян, що дурнів удавали.
— Слухайте ж тоді мене, панове посли.
— Слухаємо покірно.
— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.
— Себто — ми дурні?
— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов'язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.
Селяни здивувалися.
— Маєте? А хто ж це такий?
— Хто? Тая жінка, що біля воза сидить.
— Жінка? — іскривилися. — Що ж це за цяця така?
— Полковника Нечая дружина, — різко відповів Босаковський.
Селяни, як обпарені, зірвалися.
— Олена?
— Еге ж.
— Покійного гетьмана молодша донька?
— Вона?
— А чому ж ви нам цього зразу не сказали, пане? Господи, покійного Хмеля донька! На простім возі, в убожестві? Чого ж це так?
— Дякуючи таким дурним головам, як ваші. Родина великого гетьмана в небезпеці, а ви, замість постояти за неї, як розбишаки засідаєте з ломаками при дорогах і спокійним людям ні проїзду, ні проходу не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на нас напали були та вбили або покалічили полковницю?
— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.
— А чия?
— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!
— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.
— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!
14
Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.
Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути. Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.
Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.
— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!
— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.
— Та яка тут халепа, добродію!
— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.
— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?
— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів Босаковський, — маєте таких?
— Знайдуться.
— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.
— І такі є.
— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!
— І відважні знайдуться.
— Та щоб вірні були.
— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?
Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.
— Тож вип'ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.
— Вип'ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.
— Та ще, — докінчив Босаковський, — щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.
— Прощаємо зі щирої душі, — відповіли. — Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.
Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.
— Хай вони пригублять — звернувся у бік Нечаїхи. — Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!
— Не буде, — притакнув, зітхаючи другий.
— Ой, не буде! — доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.
Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.
Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.
Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.
Товариство сиділо, мов заворожене.
Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.
Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.
— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?
— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?
— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.
— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.
— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.
Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.
Аж нараз найстарший з них гукнув:
— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.
— Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.
— Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!
І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.
— І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.
І, звертаючись до Босаковського, додали:
— Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!
15
Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.
Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.
Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.
В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.
Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.
На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.
(Продовження на наступній сторінці)