«Каяла» Богдан Лепкий

Читати онлайн повість Богдана Лепкого «Каяла»

A- A+ A A1 A2 A3

— Боян, кажуть, співець був над співцями. Та нам уже не судилося його чути. А твоїх пісень я слухала не раз і не наслухалась. Заспівай, брате.

Данило почав строїти гуслю. Пальцями по струнах перебігав, а думками літав кудись далеко. Ніби пісня перед ним утікала, а він за нею гонив.

— Ні, не вмію я так співати, як співав колись Боян. Це був Велесів20 внук. Він, кажуть, десять пальців на струни, як десять соколів на стадо лебедів, пускав, а як котрий із соколів білу лебідь ухопив, то вона й співати починала. Яка шкода, що я того співу не чув! Ти знаєш, як люблю я свій край, яка дорога мені його колишня слава та як болить мене його теперішня недоля. Хотів би я оспівати й колишню славу, й горе теперішнє. Та нелегка це справа. Ходжу скрізь, де ще залишилися сліди колишнього, і прислухуюся до пісень дідів старих, останній відгомін минулого вухом і серцем ловлю. Може, може, колись і заспіваю таку пісню, що довго-довго по світі лунатиме. Але що тобі тепер заспівати, я не знаю. Хіба... цить... хіба... — і підняв очі вгору. Злебеділи струни, затремтіли уста, і полилися звуки.

Данило співав про боротьбу галицького князя Ярослава з Іваном Берладником21, славив розум володаря, що, ворогів перемітиш, на свій золотокований престол ступив, полками сталевими гори угорські підпер, королеві путь заставив, ворота зачинив на Дунаю і ключі від київських воріт у своїх руках тримає. Слава його у далекі землі летить. Із свого батьківського престолу він у далеких землях салтанів стріляє. А в себе, у краю, він добрий і милосердний, мудрий на раді, справедливий у суді, князь Осьмомисл... А галицьких бояри мов цього не бачать... — почав було співець, та не докінчив гадки. Долонею струни накрив і звуки в гуслю ввігнав.

— Ти коли склав цю пісню? — спитала княгиня.

— Я не складав. Сама склалася.

— Гарна пісня.

— Та не така, яку я хотів би для тебе заспівати. І я заспіваю... Я піду з ними. Хай не думають, що я тільки співець, що моя рука лише до гуслі здатна. ї хай не міркують собі, що моя пісня скоморошкою на княжих дворах буде, бо її співець свого власного княжого двора не має. Хай не гадають, що вона їх розважати буде, ласки їх шукаючи. Всякому з них щиру правду я скажу. Кому солодку, а кому гірку. На Яку хто собі заробив. Правду казати треба. Піду я з князем Ігорем у похід...

Княгиня жалісно подивилася на нього.

— У бою мечі ламаються, шоломи гнуться, тріщать копія харалужні, шкода гуслі твоєї, брате, Бій її не пощадить.

— Нічого. А я таки піду. Може, серед дзенькоту мечів про наші коромоли забуду, про сварку повсякчасну, про наклепи, обмови. Може, в бою, як у купелі кривавій, я очищуся й великої й нової пісні гідний стану. А в тій пісні й ти будеш жити, сестро. Віки минуть, інші часи настануть, люди не такі, як тепер, а голос твій лунатиме водно. Тільки ім'я співцеве піде в забуття. Так і треба...

Княгиня очей з нього не зводила. Хотіла щось казати, але ті її слова на устах завмирали.

— Іди... — промовила насилу Ярославна.

*

Не палкий був князь Ігор. Як справжній полководець, він зберігав холодний ум, знав, що від його наказів залежить смерть і життя його воїнів... Та хто його бачив тоді, як він збирав свої сили, то міг був собі погадати, що це не Розважливий, досвідний вождь, а молодий лицар, який Рветься на поле слави. Скрізь його повно. Зранку до ночі По стайнях та кузнях ходить, до великих шоп забігає, де На численних жорнах збіжжя на муку та крупи мелють, то знову на майдан поспішає, де десятські2 свої відділи вправляютъ, хвалить, картає, показує, як мечем і списом орудувати, як з лука стріляти, як конем на ворога напирати. А втомлений, до княжого терему вертається, щоб після вечері сотських скликати й нараджуватися з ними до пізньої ночі. А досвіта ще й на світ не благословляється, а князь Ігор знову на ногах. 1 так день за днем.

Казав би хто, що разом із тим, як розвивалася й буйнішала земля з весною, і наш князь набирався молодецького духа. Княгиня насилу стримувала його. Хотів іще перед світлим Воскресениям Христовим виступати в похід.

— Як же ж це! — казала вона. — Таке велике свято, а ти хочеш іти? Замість говіти — кров людську проливати? Бога не боїшся!?

— А чого ж мені боятись? Не на християн же йду, а на невірних, — відповів князь. — Боронити йду церков і монастирів наших. Мало вони їх пограбували й понищили? А не піду, ще більш поруйнують.

— Але що люди скажуть?

— Вони не ченці. Та ще, як сама знаєш, поміж ними є чимало й таких, що нових свят не святкують, старих богів у серцях носять.

— Та справа князів добрий приклад давати.

— Приклад хоробрості я їм даю. Я ж меч, не хрест при боці ношу.

— Хрест малий, та сила його велика.

— Так ченці кажуть. Я й їм не перечу, але ж хрестом я не воюю.

— Боюсь, щоб колись не каявся, що на Великдень на бій пішов.

— Щоб більшого гріха не мати... — сказав князь і зітхнув.

Він пригадав собі, як-то він колись город Глібів, той, що коло Переяслава, "на щит брав"23, як дітей від батьків відривав, жінок від чоловіків... Скільки сліз тоді з невинних очей полилося, скільки важких прокльонів на його голову впало! Живі мертвим завидували, а мертві Богові дякували, що не дав їм такої страхітної хвилини дожити. Сам він не знає, чого тоді так жорстоко обійшовся з безталанним Глібовим городом. Але крик убиваних глібівців, їх несамовиті зойки ще й тепер не раз серед нічної тишини чує. їх прокльони давлять його гірш каменя, жорстоко давлять. Вже й на Боже давав, і сповідався, та гріха цього з душі позбутися не може. Каяття боїться. Так тоді, може, й ліпше жінки послухати, перед святами не йти, щоб до старих гріхів нового не придати.

— Хай буде, як ти собі бажаєш, — сказав, пригортаючи до грудей дружину. — Відсвяткуємо Великдень, а по святах у дорогу. Дон нас кличе! — 1 задумався. — Боюся тільки, щоб запізно не відгукнулися на це гасло...

— Запізно? Ще ж наша молодь веснянок не відспівала. Взимі ніхто в степ не пускається, сухою тирсою коней не нагодуєш.

— Але ж коли сонце траву спалить, то теж не буде чим годувати. А воно, ти дивись, як гріє.

Сонце дійсно припікало, як у літі. Трава буяла. Дерева зеленіли.

— Таких спек, — журився князь, — такою ранньою весною я ще відколи живу не тямлю. Та ти заспокойся! Сказав, то й після свят піду. Можеш челяді сказати, щоб паску готовили.

Княгиня заспокоїлася. А Ігор на всі сторони світу биричів і отроків порозсилав, щоб бояри збиралися, бо зараз після Великодня виступають у похід. Кому до Новгорода близько, хай у Новгород приходить, а ті, що дальше, можуть до князя по дорозі приставати.

*

Свята були не такі, як звичайно. Не радувався народ, а сумував, що князь знов людей на війну кличе. Жінки нарікали, що їх чоловіки підуть. "Ой, уже нам лад24 наших ані мислями змислити, ані думкою здумати, ні очима нашими оглядати", — мов за вмерлими, причитували й голосили. "Кажете, що срібла й золота нам із війни принесете; а ми не діти, щоб сріблом побренькувати й золотом 4gt;атись: ви нам від срібла й золота дорожчі. Де такі багатства, щоб нам ваші голови буйні стали, де радості, щоб нас ізвеселили, де слова, щоб нас уговорили?"

Молодий співець Данило бував у церкві, ходив по майдані, сам наче до всього байдужий, а тим часом кожне слово вухом хапав і в пам'яті ховав. Відчував кривду, що простому народові діялася. Брала його досада, що князі, чи вельможі, своїми крамолами кривду цю ще дошкульнішою робили. Вогнем і мечем граються, а не бачать, які чорні хмари з усіх сторін на землю нашу насувають. Тут треба б князям як один муж стати, треба б народ підняти, щоб степову сарану гень далеко, за Урал, відперти. А вони? Кожний зокрема слухає, притакує, зітхає, до вини признається, в груди себе б'є, а як зберуться докупи, до очей один одному скаче, за меч хапає. Відважні вони, хоробрі, це правда. Але ж нікому з цього користі немає, вони своєї власної користі шукають, про загальне добро їм байдуже...

"Та чи буде користь з теперішнього походу?" — питався себе Данило, вбираючи дротяну сорочку на шкіряний каптан. "Та чи буде, чи ні, — Дон нас кличе!" — сказав собі так, як сіверські князі казали. "Дон нас кличе!" — повторив собі й пішов попрощатися з княгинею.

Крізь відхилені двері побачив, як вона в своїй молильні навколішках стояла. Перед нею ікона, перед іконою лампада горить, відблиски червоні на біле обличчя княгині кидає. Підіждав, аж скінчить молитву. Тоді ввійшов.

— Ідеш? — спитала.

— Йду, Ярославно. Усміхнулася усміхом теплої осені.

— По пісню йдеш, правда?

— Може, й по неї.

— Хай Бог буде з тобою, — і поцілувала брата в не ошоломлене ще чоло.

— Ігоря бачив?

— Він при полку, на майдані.

— Ходім!

Пустилися на майдан, але по дорозі стрінули Ігоря. Дітський25 ніс за ним гостроверхий лискучий шолом. Князь теж у шкіряному каптані, теж мав зверх нього дротяну сорочку. Очі його горіли.

— Я вже піших порушив, кінні теж стоять наготові. Княгиня жалісно подивилася на чоловіка, але жаль у собі здушила.

— Добре, що спеки такої нема, як минулими днями, — сказала.

— Правда. Погода, мов у Бога вимолена.

— Дитята йде? — спитала.

— Нехай би спробував не піти.,. — сказав Ігор.

— А Двоєслов?

(Продовження на наступній сторінці)