Короткий наказ — і полк рушив із місця. Прямували туди, де сходило сонце. Перед ними дичина втікала, мовби князь Ігор на лови йшов, не на бій. її було без ліку: лисів,, сайгаків, турів, диких коней. Тур ставав, наставляв широкий лоб із довгими рогами й червоними, мудрими очима гнівно дивився на Ігоревих людей. Хто вони, як сміють непокоїти його? Чого вони шугають у його, в турячому царстві? Не діждавшись відповіді, повертався й повагом відходив.
Молодші з воїв хотіли йти за ним наздогін. Чимало було охотників полювати. Так старшина дозволу не давала: шкода стріл і списів, а ще більше сили. Все це до боїв із половцями потрібне.
Чим далі йшли, тим дошкульніше припікало сонце, тим менше було трави. А та, що була, на очах жовкла й в'янула. Коні, немов розуміючи, яка з цього для них небезпека, витягали довгі шиї, роздували ніздря й жалісно ржали.
Було поза полуднє, як нараз потемніло. Збентежилися Ігореві вої. Коні припинили ходи. Що це таке?
Хоч днина, на небі зорі замиготіли. Та не ті ясні й веселі, що травневими ночами над головами сяють, а якісь тусклі, полинялі.
— Що це? Що це? — почулося кругом.
— Сонячна затьма, — сказав Ігор, заспокоюючи.
— Поганий знак, князю! Вертаймося! Мабуть, Богові наш похід немилий.
— Поганий знак? Для кого?
— Для нас, князю.
— Чом не для половців? Вони теж його бачать. Бог один знає, кому воно лихо віщує. І чого нам знаку Божого боятися? Діло ж наше не богопротивне.
— Кров проливати йдемо.
— Як завернемось, не поллється вона? Не підемо ми, прийдуть вони. Монастирі понищать, ченців повбивають, ріки сліз потечуть і безвинної крові!
Заспокоїлася дружина. Десяцькі й соцькі до своїх відділів поскакали. Та незабаром знову повернулися.
— Князю наш, пане! Люди йти не бажають.
— Не бажають?
— Гріха бояться й кари Господньої.
Князь не відповів нічого. Скинув шолом, дав його отрокові, добув меча й полетів конем уперед. Минув полки і спинився ген аж над берегом Дінця. Тоді повернув конем на місці і промовив:
— Браття і дружино! Хто знаків небесних боїться, хай додому вертається. Хай крутить жорна й корови доїть. Меч на рало перекує, спис у стрісі заткне. В шоломі можна насадити квочку, щоб половців курятами погостити, як прийдуть. Я з дороги завертатись не звик. Піду сам. 1 або шоломом із Дону води нап'юся, або головою над Доном за вас усіх накладу. Бо краще згинути в славі, ніж у соромі жити!
Торкнув коня і скочив у річку.
За ним де не взявся Данило, й син Володимир, і небіж Святослав, і вірний його отрок. Зашумів перед ними Донець, за ними їх вої шуміли.
Йти чи не йти? Князь Ігор їх зневажив... Жорна крутити казав і корови доїти...
— Князь Ігор добре сказав: краще вмерти, ніж у соромі жити. За ним!
— Хай іде сам, коли такий гордий.
— А що скаже край, коли ми без князя вернемося? Такого ще в нас не бувало. За ним!
— Вертаймося!
— Ні! Де князь, там і люди. Ходім!
Шум, гамір, крик, ніби бій почався. Аж нараз:
— Дон нас кличе!
— Дон нас кличе! — загуло з тисяч грудей, і тисячі людей бурею перекотилися через ріку.
♦
Два дні ждав Ігор над річкою Осколом свого брата Всеволода. Всеволод із курянами іншою дорогою йшов. Він теж припізнився, причинюючи Ігореві турботи. Та надтягнув Всеволод, і Ігор заспокоївся. Всеволодів полк був такий, що тільки стій і дивися. Це дійсно були люди, Мов під шоломами повикохувані, кінцем списа повикормлювані. Брати щиро звіталися.
— Добре, що ти вже тут, — казав Ігор. — А то не знаєш, що я над Дінцем пережив... Уяви собі, люди поперестрашувалися сонячної затьми, далі йти не хотіли...
— Моїм вона теж не по нутру була. Та казати не зважилися.
— Бо ти лише своїх маєш, а в мене, дивись, і Володимирові, і Святославові, й чернігівські ковуї. Кожна частина іншого духу принесла. В нас що не город, то світ окремий...
— Якось воно буде. Біда тільки, що сонце ніби на нас завзялося, так пражить. І що далі в степ, то менше трави. Трохи я паші з собою забрав, але надовго її не стане. Коней шкода. Наш Святослав, мабуть, того і плаче...
— Ні. В поході мовчить, слухає, що я кажу.
— А співець?
— Перший за мною в річку кинувся тоді, як дружина йти не хотіла.
— Лицар! Жаль, що наділу не має. Все його насліддя — гусля...
— А проте, престолу не добивається, у Тмуторокань не біжить, ворогів на рідний край не наводить.
— Бо любить його.
— І його майбутнім журиться.
— Журиться за всіх нас... Але, — перервав нараз князь Всеволод, — але нам у похід пора.
— Ні, брате, — спротивився Ігор, — твої коні потомились, люди теж. До ночі підіждемо. Холодком краще.
Всеволод згодився, а як звечоріло, полки рушили з місця. Від широкого Дону холодний вітер віяв. Спершу легкий, а там щораз дошкульніший. Ніби русичів до Дону не пускав. Десь узялися і хмари. Насувалися темні, зловісні, грізні. У хмарах блискавки миготіли. Ні зір, ні місяця, тьма-тьменна, що чоловік чоловіка не бачив. Десь перекликалися сичі, по яругах голодні вовки вили. Лисині брехали, як ті собаки, лише якось коротше, відривчасто, ніби собак удавали. Ти б сказав, що весь звіриний світ зі сну прокинувся й подавав собі радісну вістку, що завтра бенкет буде. Поживи матимуть усі донесхочу.
— З великої хмари малий дощ! — нарікали борці. Всякий за дощем серед довгої посухи стужився. А тут покропило трохи, і хмари посунули туди, на Київ. Але й від
того дощику, що перепав, відсвіжилося повітря, легше грудям дихалося.
Провадили старі люди. Вони вже до меча не здатні, та зате степ, мов своє власне поле знають. І куди йти, й де на спочинок ставати. Не раз туди молодими ногами ходили, тепер інших ведуть. Хоч як темно, не бійтесь, не зблудять!
Степ оповився переддосвітньою млою, зимною і гнітючою. Мла, як море. Не йдіть, бо потонете в ньому!
Насилу ранок крізь темінь продирався. Хотілося побачити небо синє, ясне, тричі ясне сонце. Непривітна ніч довго-довго тяглася.
Доходили до річки Солониці32, як нараз побачили кількох комонників, що як вітер проти них летіли. Це передова сторожа, що її Ігор за річку послав був, щоб язика дістати. Половців бачили? Бачили. Багато їх? Багато. Хтось їм, мабуть, сказав, що русичі наступають, бо з усіх усюдів позліталися, мов ті галки, й не купою йдуть, а справно, як до бою. Треба завернутися, не дамо їм ради, їх куди більше, ніж нас. За ними їх вежі, а ми в чужому краю. Завертаймось, поки ще не пізно. Як сонце зійде, вони будуть тут!
Зійшлися князі на раду, декого зі своїх дружин покликали. Що їм робити? Чи не завернутися з дороги? Всі познаки промовляють за те: і спека, і сонячна затьма, і безводдя.
— Не губімо себе й людей наших!
— А як загубимо честь? — промовив Ігор.
— Честь ізнову добудем, а життя ніхто не верне.
— Ні, браття, без честі я й днини одної не проживу. А яка нечесть піти на ворога й утекти перед ним! Що сказали б люди? Як ви глянули б у очі своїх власних дітей ? Що їм ви сказали б? Що половців налякалися, з дороги завернули? Ні! Краще вмерти, ніж у неславі жити! Мертві сорому не чують.
І — пішли.
В п'ятницю рано піднялася мла, і дажбог ясним оком глянув на світ. Побачив рудий степ, спалену траву й потріскану землю. Небо було чисте, темно-синє, таке, як буває в гаряче літо під полуднє. Тільки далеко, за каламутною річкою, гень аж на обрії, бовваніли хмари. Не підсувалися вгору й не розпливалися в повітрі, а стояли на одному місці.
— Половці!.. — шумом поплило від одної сотні до другої, аж докотилося до останнього відділу Ігоревого війська.
— Половці! — передавав один одному, вдивляючися в ті хмари, що чорним муром замкнули безмежний степовий краєвид.
1 чим більше вони вдивлялися в той мур, тим більше він до них наближався. Мур ніби йшов. Непомітно, спроквола, та невпинно.
— Багато їх!
— Як дерев у лісі!
— Як сарани!
— Не дамо ради.
— Чого ж ішли? Не краще було завернутися з дороги?
— Князь Ігор неслави побоявся.
— А як нас половці поб'ють, буде нам слава?
Такі розмови, мов той шелест очеретом, котилися лавами Ігоревого війська. І як вітер хитає очерет, так захитався воєнний дух війська.
Почув це Ігор. Торкнув коня, скочив перед передні лави війська, скинув шолом і промовив:
— Бій іще не почався. Хто не хоче битись, хай іде геть, щоб інших страхом не заражував. Я нікого не спиняю!
Окличники підхоплювали княжі слова й передавали їх від полку до полку, від сотні до сотні. Та з лав не виходив ні один чоловік, ні піший, ні кінний.
Легкий усміх майнув по княжім обличчю.
— Так, — сказав він. — Маємо того, кого шукали. А тепер потягнімо33.
І знов окличники з княжими словами подалися від лави до лави: "А потягнімо!"
(Продовження на наступній сторінці)