«Каяла» Богдан Лепкий

Читати онлайн повість Богдана Лепкого «Каяла»

A- A+ A A1 A2 A3

Володимир із гордощами поглянув на батька й на матір, що очей не зводили з нього. А Буй-Тур щораз більше гарячився.

— Я гадаю, — казав він, повертаючись до князя Святослава Ольговича, — я гадаю, що й небіж наш сам у Похід не рушить.

— Так. Як піду, то й дружину поведу. Де я, там і дружина моя. Але...

— Що "але"? — спитало нараз кілька голосів.

— Я не ховаюся з тим, — кінчав Святослав, — що до Цього походу я не дуже рвуся.

— Чому? — спитав Всеволод.

— А тому, що ми хочемо робити його на свою руку. Дядько Всеволод каже, що великий князь Святослав київський своїми походами на половців славу собі добув, що він у гордощі вдався, що хтозна, чи не схоче старшувати над нами, тим-то треба б і нам іти, бо коли ми переможемо ворога й добудемо славу, то затьмаримо перемоги Святослава. А це мені не по нутру. Я собі так гадаю, що великий князь київський перший поміж нами і що не годиться підкопувати його значення, яке він собі такими тяжкими зусиллями добуває. Нам слід його слухати й йому помагати, щоб держава наша стала знову така сильна й могутня, як була за Володимира й за Ярослава.

— Так ти хотів би? — спитав Буй-Тур.

— Я хотів би, щоб Святослав київський знав про наш похід.

— Пощо? Він же з нами не піде, сам же недавно ходив.

— Піде чи не піде, це його справа, а порадитися не завадить. Коли й сам не піде, то декому зі своїх людей дозволить. Чим нас більше, тим краще. А то як кожний на свою руку почне зі степом битись і миритись, то степ нас переможе і проковтне. Степ — великий. Одинцем ми потонемо в ньому, як ті човни на розбурханому морі. Ось чому мене не тягне до цього походу.

— Тому? — спитав Буй-Тур із відтінком глуму в голосі. — А мені бачиться, що ти на нашого чернігівського брата задивився!

— Дядьку! — скрикнув Святослав і зірвався з місця.

До Святослава підбігла княгиня, взяла за руку і глянула в очі поглядом, що лагодить гнів, як олива схвильовану воду.

— Дорогий Святославе! — казала. — Твоє слово най-святіша правда. І тут у вас, і там у нас, над Дністром, добра немає, бо згоди немає. Недобре голові без рук, але й рукам без голови погано. А голови в нас немає. Ослабла влада київського князя, і всі ми слабші стали. Та сам ти лиха не направиш. І тепер не в цьому справа. Ти знаєш дядьків. Коли на що рішилися, то вже від того не відступлять. Вони на половців підуть. І тепер уже завертатися важко. Всі люди про їх задум знають. Коли б його понехали, то вороги сказали б, що налякались...

— Правда! — сказав заспокоюючись Святослав. — Що ж? Піду й я.

Ігор утішився.

— От і небіж! — сказав він. — Куди дядьки, туди й він. Так і слід. Усі ми одного гнізда птиці. Полетимо далеко, аж над Дон. Дон нас кличе! Кличе, щоб землі рідної боронити і прадідної слави.

— Дон нас кличе! — гукнули за Ігорем князі. Це було їх гасло в боротьбі зі степовиками. Не знав цього галицький гість, Данило15. Він мовчав і весь час тільки дивився і слухав. Про нього немов і забули. Аж тепер наче пригадав собі його Ігор.

— Ти, Даниле, як вернешся до Галича, то розкажеш славному Ярославові, як ми сваримося і як нас годить княгиня.

— Нема що розказувати, князю. І в нас не краще. Як широка й далека наша земля, скрізь незгода, скрізь сварки. Марнуються сили Дажбожого внука, пустіє край. Ні то поля обсіяти, ні статками обзавестись, бо миру немає. Ще одна війна не скінчилася, як уже друга починається. Біда сама не йде, а другу веде за собою. Галицькі бояри найкращому з князів життя затроїли. Нездужає великий наш князь Ярослав. Страшно! І нема нам кому до серця промовити, на прірву вказати, до якої ми наосліп кидаємось. Кожний лише про себе дбає. 1 "це моє" і "то моє", каже. А де ж тоді "наше", спільне, у світі найдорожче? Де колишня держава Володимира?

Питання це каменем у повітрі застрягло. Тихо стало. Княгиня очі руками прикрила, князі голови посхиляли. Перший Ігор почав:

— Невеселе слово сказав ти нам, брате. Всі ми це чуємо, але з ним ховаємось. А ти нам сказав. На те ти співець, щоб правду казати.

— Але правди люди не люблять. Особливо, коли її не в пору сказати. І твоє слово не в пору сказане, брате. Перед нами діло, не слово, — сказав Буй-Тур.

— Ви гадаєте, що я слова ділом закріпити не вмію, що рука моя лише до гуслі добра? — перебив Данило.

— Цього ми не гадаємо, а все ж, ти з нами не йди.

— Не йди! — докинув і собі Ігор. — Краще запишися тут. Треба, щоб хто Новгороду й Путивля боронив. Певнішого за тебе немає. Ти ж свій чоловік. Брат у первих моєї дружини. І вона безпечна буде, й я не буду журится нею.

Данило мовчав. Та знати було, що йому така мова немила.

— Так тоді, — сказав і піднявся з місця Буй-Тур, — так тоді, спасибі вам за хліб і за сіль та за слово добре. Міркую, що до чого добалакалися, того й триматися будемо. Слова свойого не зрушимо, бо княже слово святе. 1 хреста цілувати нам не треба. А тепер на спочинок пора. Поклич, Ігоре, покладника, хай нам ложа постелить. Добраніч, княгине!

— Добраніч, князю!

Князі на другий день від'їхали. Поїхав і Володимир Ігоревич до Путивля, щоб готуватися до походу.

В Новгороді закипіла робота. В кузнях зранку до ночі стукали молоти, ковалі кували або перековували списи, мечники направляли й гострили вищерблені мечі, лимарі латали й скріплювали попруги й сагайдаки, шевці шили й відновлювали чоботи, кріпкі й високі, аж поза коліна. Не було ремісника, щоб не мав тепер роботи. Вся ця праця йшла то на замковому подвір'ї, то у своїх власних майстернях. Круг замку народу, як на торзі. Весь майдан, аж до самої Десни, вкритий возами, кіньми, худобою. Тут і "лучші люди", й міщани, і "гражани". Хто привіз просо й сочевицю на пшоно й сочево, бо в поході їжі для людей треба, хто з вівсом для коней приїхав, хто з сушеною рибою. Все це можна тепер добре продати.

Поміж возами походжають і княжі тивуни, й купці, і промисловці, крам оглядають, торгуються, купують, а городські старці здалека приглядаються й заздалегідь зарібки обчислюють, бо вони найбільше гроша мають, і все то добро через їх руки перейти мусить, заки до княжих комор дістанеться. Навіть бідні "закупи"16 з нагоди користають. Що хто зміг, те і привіз у город, щоб проміняти на щоденну потріб. І вони жити хочуть, а життя їх нелегке, бо ж спору пайку збору мусять віддати власникам землі, на якій сидять зі своїми жінками й дітьми, власної ж у них немає.

Самому князеві ніколи дома сидіти. Земських бояр провідую, нараджується з ними, до походу намовляє. А вони до воєнної справи не дуже скорі. На землі засиділись. Та що їм із неї, коли край не буде забезпечений перед ворожими нападами? Хто старий і в стремено вскочити не може, хай синів чи зятів на своє місце ставить. А як хто не має, хай людей своїх посилає.

Похід діло коштовне. Самих стріл кілько піде! А кілько грошей на дорожчу зброю витратити треба та на коней! Тим-то князь мусить данину зібрати від тих, що не спішаться самі її платити. Тепер уже не випросяться, похід — годі!

Княгиня в Новгороді сама. Вона вже примирилася з гадкою, що чоловік і син її покидають. Вона для них одяг готує. Великий шкіряний міх повний уже сорочок, свит та кирей. Та княгині все ще здається, що всього того добра замало.

— Сестро, — каже до неї Данило, — спочинь трохи. Вони ж не на роки вибираються. І цього вже забагато.

— Не на роки, кажеш. Хіба ж це відомо? Легко з хати вийти, та не все легко вернутись.

— Кинь чорні думки, сестро. Тобі ж не новина Ігоря в похід виряджати.

— Правда, але ж ніколи ще не було мені так важко розлучатися. Серце недобре віщує, брате.

— Хіба голові втямки, що серце віщує? А вони в нас — як чоловік і жінка. Не раз перечаться одне з одним, а жити вкупі хочуть і мусять. Це Боже діло, сестро. 1 як у хаті недобре, коли жінка візьме верх над чоловіком, так і людині не гаразд, коли серце голову переможе. Не потурай серцю, сестро. Дивись, як тепер гарно на світі. Дерева з дня на день заленішають, земля руниться. Я сьогодні в вашому саду перші квіти бачив. Так і чуєш, що Великдень надходить, весна зиму перемагає. З весною тримай, сестро. Погадай собі, як тепер у нас, у Галичі, гарно.

На згадку про Галич княгиня стрепенулась. Відклала набік роботу й голову рукою підперла.

— Нема днини, щоб я про Галич не думала. Як гарно в нашому Галичі, брате. Та ще навесну! Як розспіваються в лугах солов'ї, як на небо зорі висиплються, місяць бані наших церков озолотить і срібною ряскою на широкий Дністер сипне... Ні, немає, здається, нічого кращого на світі над наш Галич розкішний! Який там пишний княжий терем. Хіба ще в Царгороді17 кращий від нього...

— 1 Київ гарний був, заки його безбожний північний наш сусід18 п'ятнадцять років тому не знищив.

— Цить! Не згадуй мені цього. Воно мене болить, як незгойна рана.

Данило зніяковів.

— Прости, будь ласка. Я не хотів тебе вразити!.. Княгиня пронизливо подивилась на брата. Чи не хотів

він цими словами ще чого сказати? Та, щоб увірвати всі думки, вона попрохала гостя що-небудь їй заспівати.

— Ще тоді, як ти хлопчиком був, — казала вона, — любила я слухати твого співу. Ніхто так гарно не співав.

-А Боян19?

(Продовження на наступній сторінці)