«Каяла» Богдан Лепкий

Читати онлайн повість Богдана Лепкого «Каяла»

A- A+ A A1 A2 A3

— А я знаю, — боронилася Євфросина, — чому брат мойого чоловіка сьогодні пити не хоче.

— Чому?

— Бо до великоважної розмови після вечері готовляться князі. Не вгадала?

— Біда з жінками, — засміявся Буй-Тур. — Усе чисто знають.

— А чого не знають, те прочувають, — доказав Ігор, любовно споглядаючи на свою княгиню.

— Це правда. Я не одне як не розумом своїм розумію, то серцем чую. А тепер мені серце каже...

— Що каже?

— Мене жде... розлука.

Від цього слова княгині всім стало якось моторошно, розмова застрягла. Від порога до порога пробігла миша і щезла. Перший перервав мовчанку Буй-Тур Всеволод. Заспокоївши свій голод, відсунув від себе срібну тарілку й чарку догори дном перевернув.

— Що ж? Суду Божого нікому не минути. Так уже Бог дав, щоб ми, чоловіки, на війну ходили, а жінки наші щоб нас дожидали і тужили. Та зате яка радість, коли ми вернемося до вас із щасливого походу!

— Зі щасливого походу... — зітхнула Ярославна. — Та чи всі походи щасливі? 1 коли тим походам кінець? Як далеко пам'яттю в минуле забіжу, все лише наради, змови, бунти, походи, війни. Так було за моїх дівочих років у Галичі, так і тепер. Лише що перше за батька і братів боялася, потім за дружину, а тепер за дружину й за сина. Бо ви сина мені не залишите...

— Я піду, мамо! — сказав Володимир.

— Так мені моє серце й казало, що залишите ви мене самою в опустошілому Новгороді або в Путивлі, ще й не загосподарьованому гаразд. І буду я очі свої за вами видивляти й думками широкі степи перебігати, вас шукаючи й ніде не находячи. І буду я в сонця ясного питати, де ви, і вітру буйного благати, щоб приніс вас до мене. Я зозулею куватиму вранці, на досвітку, по невиспаній ночі. Така вже моя доля...

Голос у неї заламався. Зворушена, встала й хотіла йти. Та Ігор спинив її:

— Куди ж бо ти?

— Не місце жінці на раді мужів.

— Чому ж? Ти ж моє подружжя вірне, дружина законна, не яка невільниця, рабиня. Посидь і послухай. Може, й на серці полегшає, як нас почуєш.

— Ні, не полегшає. Бо серця мойого ви не заспокоїте. А воно в мене зло віщує. А проте... радьте!

І сіла на своє місце.

Князі переглянулись. Трохи згодом Буй-Тур почав:

— Дорога мойому серцю Ярославна вгадала. Прибув я до вас із небожем нашим Святославом, щоб із братом Ігорем і його сином Володимиром змовитися й піти на половців. Хто такі половці, я не буду вам казати. Всі ми добре знаємо, який це небезпечний, який це докучливий ворог. Немає року, щоб вони не пустошили земель наших, не палили сіл наших, не грабували міст та людей у полон не забирали. Гляньте на Поросся та на Переяславщину, які вони тепер. Сумно й жах дивитися на ті землі. І немає їм стриму. Правда, ходили наші князі на половців. Ходив Святослав київський, і Рюрик Ростиславич, і Ростислав Рюрикович, і Володимир Глібович — тепер на нас, на сіверських князів черга. Ті й добра всякого запопали, і слави добули, а ми що? Невже ж наш Ігор гірший від великого князя Святослава? Святослав у гординю вдався, що внуку свою Офимію Глібівну за грецького цісаревича віддав. А ще як половців приборкає до решти, тоді до нього й не приступай. Може, ще верховодити над нами захоче, землі розділювати поміж князів збереться, феодалами своїми нас поробить... Хто може знати, що йому по голові снується. Він тепер великий князь київський, наслідник Володимира, Ярослава, Мономаха. Як Мономах нищив колись половців і їх хана Отрока аж за Кавказ загнав, так і Святослав із половцями8 воює, і хто знає, куди Кончака і Гзу загнати хоче.

— Хай заганяє! — усміхнувся добряче Ігор. — Нам від того тільки користь буде.

— Що мені користь, коли я славу втрачу! — гарячився Всеволод. — Славним буду, то й багатства добуду, а без слави й найбільші багатства, що без сонця день!

Відвернув чарку й казав собі налити старого меду.

— За славу п'ю, за славу нашого роду! За славу Святославичів, хоробрих і сміливих князів, що їх Господь поставив на сторожі нашої великої землі. Щоб свого гнізда не осоромили, щоб людей своїх на поталу поганцям не дали, щоб нащадки наші імена предків своїх голосно й гордо вимовляли, бо вони гідні того. Хай живе і славиться Олегове гніздо!10

— Хай живе і славиться Олегове гніздо хоробре! — повторили князі й вихилили свої чаші. Навіть княгиня пригубилася до своєї та ясніше якось поглянула на сина. Бо ж він птиця не іншого гнізда, і він нащадок славного Олега Святославича. А по мамі він внук не менше славного Ярослава Осьмомисла, що високо сидить на свойому золотокованому галицькому престолі. Як же ж би й йому не добути слави! Він же — князь, не ратай, не міщанин, що мірами й вагами промишляє. Глянула на Буй-Тура, на його плечі, як ті ворота, на груди, як ті гори, на його очі, що живим вогнем палали, і в її материнському серці виросло бажання, щоб і її син став такий, як його дядько Буй-Тур!

— А коли ж ви в той похід?.. — спитала несміло.

— За тижнів три, — рішуче відповів Буй-Тур Всеволод.

— Так скоро! — мало що не скрикнула княгиня. їй хотілося хоч на місяць-два відкласти сумну хвилину розлуки.

— Але ж Бога побійтесь! — сказала. — У балках ще сніг лежить, по дорогах болото, трави нема. Як вам іти? Чим коні погодуєте?

— Не журися, княгине, — заспокоював її Буй-Тур. — Теплі дощі перепадають, вітри осушують болото. Хай тільки дажбог, хай тільки сонце, — поправився, — гляне на нас своїм ясним оком, трава виросте...

— Але хто поле обсіє, коли ви людей у похід заберете? Діди чи діти?

— Жінки, — усміхнувся Буй-Тур.

— Але чим свої ниви оборуть, коли ви коні позабираєте під верх і до возів?

— Знов коні! — сказав Буй-Тур. — Шкода тобі їх, княгине, щоб ішли на війну, а не подумаєш, що коли ми не відженемо половців до їх веж11, то вони не лише ниви наші потолочать, не лише коні й живину всяку позагарбують, а й людей в полон позабирають. Молодь візьмуть, а старих повбивають. Скажи сама, що краще?

Княгиня мовчала й дивилася на свого чоловіка, як на Бога.

Ігор чув на собі її погляд, хоч не дивився на неї. Він її розумів. Вона жінка й мати. Хотіла б хоч на якийсь час відкласти розлуку з дружиною й сином. Бо невже ж є така дружина, яка любить, що того не хотіла б? Але годі. Похід на половців — неминучий. Для Ігоря це така сама конечність, як і для Буй-Typa, Буй-Тур свою жінку Глібівну так само, може, любить, як Ігор Євфросину, а в похід іде. Обидва підуть. Мусять. їх кличе Дон, манить слава, тривожить журба за майбутнє. Вони ж не як той чернігівський князь Ярослав Всеволодович12, що лише своє власне добро має на оці, а де б за інших стати, то його нема.

Такі думки птахами бистрокрилими літали по голові Ігоря, а проте йому жалко було доброї й вірної дружини. Присунувся до неї ближче і сказав:

— Серце моє! — сказав він. — Не молодики ми палко-голові, а мужі досвідні, на радах і в боях бувалі. Коли рішаємося на діло, то після зрілої надуми це робимо, t брат мій Всеволод, хоч який лицар і хоч як любить бої, а проте й йому життя миле, і він про свою дружину і про людей своїх дбає. Не вів би їх на поталу хижій степовій птиці. З чим-будь і як-будь на половців не підемо. Перемагав їх Святослав київський, чому ж би нам їх не перемогти? Кажеш, серце недобре віщує. А я тобі скажу, мине якийсь час, і ми знову сядемо тут до цього стола, як сидимо сьогодні, здорові і вдоволені собою. Може, великої добичі й не привеземо, але зате з найціннішим скарбом приїдемо, зі свідомістю сповненого обов'язку.

— Дав би Бог! — відповіла заспокоєна трохи княгиня.

— їв додатку, — доповів, усміхаючись Буй-Тур, — може, тобі твій син невісточку з походу приведе. Між половчанками гарні дівчата бувають... А нами не турбуйся. Ігорева дружина численна і немаловартна. А я таких вам курян приведу, що тільки стій і дивися. Бо ж куряни — лід трубами виплекані, під шоломами виколисані, кінцем списа викормлені. Всі дороги їм відомі, не чужі для них яруги, натягнені у них луки, сагайдаки все відкриті. Сірими вовками полетять вони по полі, щоб добути для себе честі, а для князя свойого слави.

Іскри сипнули з князевих очей — так кохався він у своїх вояках, сміливих і хоробрих, як він, курянах.

— А чернігівці? — спитав Ігор.

— Наш чернігівський брат — сам собі рад. Хіба ти не знаєш Ярослава Всеволодовича? Як навесну вибиратися в похід, він каже, щоб заждати до літа. А як улітку, весни радить чекати. Але я вже і з ним добалакався. Він дозволить нам із своїх добровольця брати. Піде Ольстин Олексич, підуть Могути, Татрани, Ревуги та ще деякі чернігівські роди. А це хоробрі вояки, без щитів, із самими захалявниками кидаються на ворога, від самого їх вереску ворог утікає.

— Не треба тобі хвалити ні своїх дружинників, — завважив Ігор, — ні чернігівських ковуїв . їх хоробрість усім добре відома. Але чи не замало сил буде. Ворогів тьма-тьменна, як та сарана плодяться у своїх вежах.

— Вага не в числі, а в якості, — відповів Буй-Тур. — А провід ти візьмеш на себе.

— Чому я, чом не ти?

— Бо я лише лицар, а ти лицар і вождь. Тут двох гадок нема й не може бути. А щодо числа воїв, то не забувай, Що й син твій путивельців приведе. Нечисленна його дружина, але певна і справна.

(Продовження на наступній сторінці)