: Ну б’є ж прямо без милості... І що воно за школа така, що такого й не чувано й не видано...
— Ну, ну... То матерям завжди так здається, ніби школа так уже й хто й зна що. Ідіть, ідіть собі... Я розпитаю, я скажу — йдіть.
При нагоді питав Богорського, в чому там річ, а той, смиренно зітхнувши, сказав:
— Що ж... То матерям завжди так здається, ніби школа так уже прямо хто й зна й що...
— Во-во-во-во! І я ж їм так само казав. Але все ж ти там... полегше якось...
— Я й без того легко — хіба я не розумію? Прикажете — й зовсім не буду займати. Тільки ви самі ж розумієте — чи можна ж з оцією мужвою що-небудь зробити без биття? Це ж не те, що, скажім, ваш Ясь... дитина образованих родителів... що їй досить одно слово сказати — і вона розуміє. А то ж дич!.. Узяти пеньок викорчувати у лісі й принести до школи.
— Да, це правда, але все ж... Нехай не лізуть більше до мене із своїми глупими жалобами.
Богорський обіцяв, а приходячи до школи, виміщав то все на учнях. Бив так, що один по одному стали відставати учні від школи.
— Та нехай вона провалиться! Хай вона згорить, тая школа, коли в ній мою дитину так катуватимуть. Рідний батько ніколи так не бив, а то зайда якийсь знущатиметься. Не ходи, Семене, й квит.
І Семен не йшов. І один Семен, і другий. Школа запустіла. Зосталися найтерплячіші або ті, кому дома було ще гірше. Зостався й Тарас у тім числі.
ХУП
Смерть матері пусткою зробила рідну хату. Всякий інший хлопець, не пішовши до школи, зостанеться дома. Ніби з серцем, а суне йому мати шматок пирога: "На! І коли ти наїсишся?" Але це тільки форма, груба форма. А пиріг теплий і тепла рука його сунула.
Тарасові ніхто не суне пирога в руки. Батька ніколи немає вдома, а хоч і прийде, то батьки звичайно пирогів не роздають. Та просто й напекти тих пирогів нікому — і Тарас волів іти до шкоди.
З биттям він ще міг би примиритися — якби було во ім’я чого. Та, власне, в тім біда була, що школа перестала бути принадною. За часів Совгиря Тарас першим прибігав до школи й останнім з неї виходив. Кожен день чув, що йде вперед і в читанню, і в письмі — і от тепер нічого з того.
Для Бошрського не існувало індивідуальностей. Для нього мукою було навіть розділення на дві групи, а не те що виділяти там когось позагрупово — і Тарас мусів повторяти пройдене. Йому було нудно.
Коли він заїкнувся було, що він усе це знає — дістав нагаєм по плечах. Це вже й була відповідь. Другий раз Тарас того не повторяв — і школа втратила для нього не тільки привабливість, а й смисл.
Раз трапилося, що він прийшов до школи дуже рано. За часів Совгиря, особливо останніми часами, таке траплялося частенько: Тарас приходив рано, помагав Совгиреві у немудрім його господарстві, а при тім велися бесіди. Ради них і приходив Тарас зарані.
По інерції прийшов і тепер. Двері до покою дяка, звичайно, замкнені, тепер були одчинені. Тарас заглянув.
Богорський спав на ліжку, звісивши голову вниз і важко хропів.
Тарас увійшов до хати й з цікавістю розглядався. Зовсім не так, як у Совгиря. У того було по-простецькому, а тут були якісь претензії.
На стінах порозвішувані картини, здебільшого жіночі фігури, часом одягнені, часом ні. На стіні коло ліжка килимок, а на ньому теж картинки, тільки вже в
рямцях. На столі мережаний глечик, а в ньому якісь засохлі квіти. Коло глечика купка мідних грошей. Очевидно, вийнято жменею й покладено.
Блискавкою проноситься в голові Тараса думка, що він бачив у корчмі сірий папір... Серце забилося... В наступну мить Тарас взяв п’ятака, що лежав зверху, й навшпиньки вийшов.
І — дивна річ! — не почував ані найменших докорів сумління. Спокійно пішов до корчми, купив паперу. Дома взяв голку й зробив собі зошит. Оринка спитала:
— А до школи не йдеш, Тарасику?
— Ні, — односкладово відповів і шив далі.
Потім пішов у Желехів садок. День видався напрочуд теплий. Аж дивно було такої пізньої осені.
У бур’янах домостив собі із сухого бадилля сідало й сів малювати.
Чув якесь невимовне блаженство. От він сам, ніхто не заглядає, не мішає. Над головою небо, паперу багато — і олівець мов сам ходить по сторінках.
Тарас кожну сторінку обводить візерунками. То орнамент із листочків, хрестиків, косих лінійок та кружечків, то якісь деревця, ніби ялинки, а то невидані якісь звірі з роззявленими пащами й роздвоєним язиком, як ото жало * у змій малюють.
Потім почав у ті рямця вписувати вірші. Писав чомусь не скорописсю, а як у друкованій книжці.
Першу сторінку записав, у пам’ять Совгиря, Сковородинською псальмою: Всякому городу нрав і права,
Всяка імієть свій ум голова,
Всякому серцю своя єсть любов,
Всякому горлу свой єсть вкус таков.
Совгирь любив співати цю псальму. Заспівав і Тарас... Уявився йому "старчик Сковорода, як він сидить у полі під самітним деревом і грає на сопілці... Жайворонки дзвенять над головою, коники цвірінчать, синенькі волошечки з жита виглядають, мов цікаво їм подивитись — а хто ж то так добре грає?"
І Тарас аж наче відчуває той настрій душевного спокою й гармонії з своїм богом, із природою. Не йому, малому, було зрозуміти старого філософа, а от щось відчував.
На другій сторінці почав писати колядку;
Гей! Вечір добрий, пане господарю від тебе!..
Гей! Одчинь, одчинь двір-ворітечка до себе!
Гей! Як одчиниш — добре, учиниш,
Біг тебе зове на порадоньку.
І зразу стала перед очима гучна парубоцька громада. В нових свитках, в густо змазаних дьогтем чоботях, волосся щедро намащене. Збилися в купу високих шапок і гудуть під вікном.
З вікна падає жовте світло, освітлюючи молоді обличчя. Звізда крутиться, а десь, не дуже й далеко, чути дівочий регіт, що веселить, бадьорить, життя додає.
Довго сидів так, раюючи. Вже скінчився короткий осінній день, почало сутеніти, але йти не хотілось. Замережилася й записалася майже уся книжечка, і Тарас постановляє — ще колись украсти п’ятака у Богорського, ще зробити зошит і посписувати туди і пісні, і вірші, і про запорожців — усе-усе! А потім
іще зошит — і так багато. Позшивати їх потім докупи і вийде така книга, як у Совгиря. Тільки там стидного багато, а він не буде стидного вписувати...
Але нічого з тих планів не вийшло. На Богорського напав приступ шалу. Він так почав катувати дітей, що й останні розбіглися із школи. Тарас іще держався, але після однієї особливо жорстокої екзекуції покинув і він школу, забравши свій каламар із крейдою й таблицю.
XVIII
Дома було погано. Хазяйство видимо підупадало. То хоч Микита помагав, а оце почали й його ганяти на панщину, отже вся вагота домашності впала на вутлі плечі Оринки.
Бідне дівча збивалося з ніг, а ладу не прибавлялося. Тітки й сусідки помагали спочатку, а потім одна по одній перестали: безодньої бочки не наповниш.
— Це таке, що Грицькові, ма’ть, треба женитися, — говорилося десь на колодках, коли там у неділю сиділа купка людей, а Григорій проходив мимо, чорний, в робочій одежі, стомлений і збезсилений.
— Та ма’ть не минеться. Диви, як його лихо іздзобало.
— Та воно женитися-то й не штука, але як?
— А як люди женяться?
— Так то ж люди, а то удівці.
— Дівка вже ж не піде, само собою.
— Та й удова не всяка піде.
— Дітну яку напитає, не інакше.
— Та в нашім селі, дивись, і нема для нього пари.
— Та так що, ма’ть, і нема.
— Десь напитає.
— У Моринцях.
— Та то така...
Імені не називалося, але всім було ясно про кого йде річ.
— Тільки то ж і баба — м-м-м-м!.. І не доведи Матір Божа!
— Дітям не мед буде.
— Ох і не солодкий!..
І все це дядько Григорій чує. Не вухами, бо він уже далеко, а всім своїм єством. І знає, що сила речей пхає його до женячки. Знає навіть на кого ото натякають дядьки — все це він знає так само, як і вони, бо він і вони — одно.
Але вся істота Гриторієва протестує. Тут і те, що Григорій любив свою Катерину й поставити зараз же когось на її місце прямо не міг. Тут і персональна відраза, бо особа, на яку натякалося, була і фізично і морально брудною. Тут і ще багато причин, які повздержували Григорія від остаточних кроків.
Але життя невмолиме. Панщина виїдала всяку можливість змагатися з нуждою. Пошлють Григорія під хуру — і їздить два тижні, три тижні, місяць. А дома всі нехай хоч повиздихають.
Діти ходять чорні, нужа позаплоджувалася, нечесані, немиті... і стає ясним, що нехай хоч яка буде мачуха, а все ж принаймні хоч обхарчить трохи, хоч борщу зварить, хоч з лайкою, а суне кусок хліба. Великим праведником у Господа треба бути, щоби в мачусі натрапити на другу матір дітям, отже на те вповати
нічого. Але гірше, як зараз, не буде.
І все ж Григорій іще боровся. Властиво не боровся, бо боротися тут була несила, а просто відтягав. То старався не думати, то відкладав, а то згадав, що ще ж із батьком не радився. І так зрадів цьому аргументові, що аж наче повеселішав.
Правда, якийсь внутрішній ворожий голос насміливо казав: і пощо тобі отої кумедії? І що там тобі може батько сказати? Все те, що він тобі скаже, все те ти й сам добре знаєш. Не трать, куме, сили — спускайся на дно.
(Продовження на наступній сторінці)