Але Григорій гнав такі думки й запевняв себе, що до батька йти треба конче, й що батько, напевне, придумає який-небудь несподіваний, але гарний вихід.
Пішов. Все розігралося, як по нотах.
Батько, вже тільки побачивши сина у вікно, знав по що він прийшов і що буде говорити. Знав і те, що йому, дідові, нічого сказати.
— Здоровенькі були, тату. З празником, — і поцілував дідові руку.
— Здоров, сину. І тебе з празником. А що доброго скажеш?
— А що ж коло мене може бути доброго? Як не було змалку, то не буде й до останку. Сили вже моєї нема.
— Та то так... Трудно, що й говорить.
— Не то що трудно, а я ж кажу, що сили вже моєї нема. Вже здоров’я мого не хватає так жити.
— Наймичку б найняти, — каже дід, але сам прекрасно знає, що Григорієві наймичок наймати ні з чого.
Григорій тільки досадливо махнув рукою. Помовчали.
— Треба женитися. Як не розкидаю, а нічого не поробиш.
— Та воно, мабуть, що так, а тільки хто за тебе піде на стільки діїей?
— Оце ж і я кажу.
Так говорили вони слова, які кожен з них знав наперед. Більше. Кожен в них знав наперед, чим уся ця бесіда скінчиться. І коли Григорій, знаючи це, все ж ішов, то це так, як засуджений на повішення йде до шибениці й надіється — а може ж таки не повісять? Бували ж випадки, що люди врятовувалися прямо з ешафоту.
А по суті друга жінка Гриторієві визначилась вже давно. 1 не тільки принципово, а й персонально. Тут, у Кирилівці, підходящої не було — це всім видно. Хоч би й шукав дядько Григорій, це однаково ні до чого б не привело: в одній хаті його збули би більш-менш гречно, в другій просто дали б гарбуза, в третій ще й висміяли б. Шкода й заходу.
Треба шукати деінде — але де? Може, десь, у невідомім селі, й сидить наша доля, але горенько ж наше, що ми не знаємо, де те село.
Не знає того села й тато. Знає й він тільки одне ім’я...
Воно ще не виговорилося нічиїми устами, бо всі якось вагаються його сказати, але давно вже і дід, і сам Григорій і вся громада назвали те ім’я.
Село виробило для всього свої форми, порушувати яких не дозволяється окремому членові. Парубок то ще може одружитися не з тою, яку намітив колектив, може зрештою зовсім навіть не одружитися — там є вибір. У становищі Григорія вибору нема. Тут визначають залізні закони.
— Що ж, сину... Не інакше, як женитися.
-1 я те ж кажу.
— А кого ж брати, от у чім річ?
— Я не знаю. Мені все одно. Аби не відьму прирожденну.
— Як не прикидаю, а...
— Та й я ж...
Одно ім’я на устах і у батька, і у сина, але, мов у передчутті чого лихого, ні той, ні другий не зважуються теє ім’я сказати.
— А на кого ти думаєш, сину?
— Я не думаю ні на кого, тату... А ви на кого думаєте?
— Та хто й зна... Як не прикидай, а Терещенчихи, мабуть, тобі не минути.
Сталося! Ім’я було вимовлене. Старий гайдамака перший відважився.
А властиво нічого не сталося, бо те ім'я давно вже було сказано сотнями уст громади і Кирилівки й Моринець (та Терещенчиха жила в Моринцях). Небагато ми помилимося, коли скажемо, що як тільки померла Григорієва жінка, то громади і Кирилівки й Моринець вже негласно опреділили, що Григорієві треба буде брати на кого іншого; як Терещенчиху. Знала це й сама Терещенчиха, знали й усі, бо такий закон.
Але нікому не хотілося першому виголошувати той вирок, бо всі знали яке то золото Терещенчиха Оксана. Знав це й Григорій і тому, коли батько назвав це ім’я, майже жахнувся.
— О-ой!.. Та й у неї ж троє дітей!
— А що будеш робити?
Григорій і сам знав, що робити справді більше нічого. Замикалося якесь невмолиме залізне коло над головою дядька Григорія й над головами його дітей.
— Ех, Катерино, Катерино! — з невимовним смутком вимовив Григорій і тим сказав усе.
Оксана не була ні вірною жоною, ні доброю хазяйкою. З покійним Терещенком жила погано. В хаті вічні сварки, гризня — мабуть, від того й зі світу так скоро пішов Терещенко.
Правда, по смерті чоловіка Оксана ніби перелякалася й трохи присмирніла, але того стало ненадовго. Скоро знов появилися приятелі й приятельки, там випивочка, там погуляночка. Діти знов занедбані, хата знов у неладі. Отакий-то скарб доводилося Григорієві брати у хату. Тому ніхто й не хотів першим називати того імені.
Але тепер воно вже було назване. От так, для форми, ще ніби протестував дядько Грицько.
— Та вона ж, кажуть, лиха, як чортиця.
— Ну, на це єсть засіб, — спокійно казав дід Іван і показував нагаєчку на стіні, що висіла тут іще в гайдамацьких дідових часів.
— Я з Катериною прожив скільки літ, а ні разу пальцем на неї не кивнув.
— То таке було твоє щастя. А тепер буде по-інакшому. Привчайся.
Грицько махнув рукою.
— Як уже на нагайку вповати...
— А що ж як приходиться? Знаєш, як трапиться, бува, кобила норовиста? Поки вб’єш — доти й в’їдеш.
Ото й було усієї поради дідової. З тим і пішов дядько Григорій додому.
Моцувався довго з думками і з самим собою, але як погляне-погляне на чорну хату, як подивиться на бідну Ориночку, що мов скіпочка, сердешна стало — ну прямо несила дивитися. І одної сумної неділі одягся дядько Григорій у що
було кращенького й пішов до Моринець до церкви.
Коли йшов вулицею, йому було наче аж стидно. Як ото дівчина йде до парубка й їй здається, що всі це знають, всі це бачать, сміються, показують пальцями — отак було зараз Грицькові.
Прийшов у Моринці. Став недалеко від дверей у проході. Йому видно було, хто йде мимо.
От пройшла Оксана. Вона була, мабуть, більш-менш ровесницею Григорієві, але коли той видавався старішим своїх літ, Оксана навпаки — показувалася молодшою. Пов’язувалася не по-удовиному, темненько, а так, "щоб узяли".
Трохи не достоявши кінця служби, Григорій вийшов із церкви. Купив бубликів і почав роздавати їх старцям на паперті за впокій душі раби божої Катерини.
До хати Оксаниної постановив не йти, бо це означало б, що питання вже вирішене. А от так, на базарі, ніби мимохідь.
Вийшла й Оксана. З нею тітка її. Оксана побачила Грицька й зблідла трохи. Вдавала, ніби не бачить і озивалася до тітки.
— Тіточко! Ходімте, я вам чарку горілки куплю в корчмі.
— От спасибі тобі, дочко! Але якщо йти, то підем скоренько, бо потім і не дотовпишся. Дуже багато народу сьогодні. Та ще й чужинців сюди наперло. Мать у Кирилівці попи поболіли чи що, бо глянь — кирилівські люди до нас у церкву понапихалися.
Тітка говорила прибільшено голосно, щоб усі чули. Мовляв, ми не набиваємося ні до кого, а що ж коли люди трапляються...
Григорій підійшов, поздоровкався. Оксана потупилася й відповідає несміло. А тітка ще голосніше:
— А-а-а!.. А я, кажу — десь, кажу, попи, кажу, позахворіли у Кирилівці, що кирилівські люди до нас поприходили, га-та-га! Ну, що ж там чувати?
— Та що... Клопіт.
— Хіба хліба немає? Хліб же є?
— Та хліб то є — та хто ж його спече, як господині нема? І діти... Все найми, все найми: і до прання, і до города, і до порядку... Хочу женитися...
— Го-го! А хто ж піде на четверо дітей? — гукала тітка.
— Та воно не яких і дітей, як старшого скоро женити.
А Оксана повторяла ніби про себе "четверо дітей... четверо дітей...
Смикала тітку.
Тьотю... Та ходімте вже...
— Та ну підожди. Ну що ж, Грицю — женіться. Може, знайдеться яка дурна, що піде на четверо дітей.
— Тьотю, ходімте... А то не дотиснемося. Дивіться — вже всі люди пішли, — і йшла вперед.
Дядько Григорій прискорив трохи кроку і йшов поряд.
— Слухайте, Оксано... я вам хочу щось ісказати...
— А що ж ви мені скажете?
Вона не зменшувала кроку. Це теж, був свого роду маневр. Дивіться, мовляв, аж бігав за мною!
-Та я хотів спитати, чи ви пішли б за мене?
Оксана теж хвилювалася й смикала тітку за рукав.
— Та йдіть скоріше, тьотю...
— Та чого ти мене смикаєш? Ти краще скажи чоловікові чи так, чи сяк, то, може ж, могорич який буде.
— А що ж я маю казати?.. А що ж я маю казати? — розгубливо повторяла Оксана. А потім звернулася до Грицька.
— Що ви собі думаєте? На стільки дітей? Хіба я таки вже найпоганіша в світі? Чи я собі хліба не зароблю? Чи я стара, чи каліка, хай Бог милує?.. Навіщо мені в таку петлю лізти?..
— Що ж діти?.. Діти, як діти... Всячесько ж і я ваших тройко беру — їх теж треба до ума довести. А у мене тепер, слава Богу, хліб є, прядива ціла скриня після покійниці зосталася, сала трохи...
— Та коли ж страх на чужі діти йти. Поки малі, то ходи коло них, а підростуть, то ще й морду, гляди, наб’ють. Тьотю...
— А що "тьотю"? Як собі хочеш. Хочеш іди, хочеш не йди. Аби потім не нарікала на мене, що я тебе намовила. Як собі хочеш... Маєш уже літа, маєш свій розум — радься сама у себе.
Оксана зупинилася й задумливо казала:
(Продовження на наступній сторінці)