Совгирь уже зовсім розм’як. Реготав без толку, а потім почав молоти всяку рифмовану єрунду.
— Як їхав я з Тули, єгда сідали на сідло кури. І прийшло мені на ум заїхати в Капернаум. Там прийняв на себе труд — ганяти чужих коней на пруд. А як раз із пруда йшов — на путі кудись зайшов. Пропив коня, що був весь в міня, пропив віз із хомутом, черезсіделень з кнутом, дугу з віжками, вузду з махрами, чулки з сапогами, мішки з пирогами, трубку з чубуком, кисет з табаком, мать ти моя родная!
Потім верзякав якісь вірші про Єву, яка
Яблучко строщила І за один плод Увесь народ У пекло втащила. 1
Настали для Совгиря дні печалі. Заняття в школі якось самі собою припинилися, хоч хлопці регулярно з’являлися в призначену годину. Час минав у взаємних бесідах. Показалося, що учні навіть люблять Совгиря — і це його хоч трохи потішало. В діточих очах він бачив щире співчуття, і коли б воно мало силу, Совгирь певне зостався б у Кирилівці.
Настрій у Совгиря був елегійний, й тому він часто читав або декламував перед учнями всякого роду вірші. Здебільшого то були жалібні скарги на погану долю, гоніння людей і таке інше.
Годі вам шуміти Зелениїлуги!
Годі, серце, мліти З незносної туги.
Як цвіти прекрасні Скоро одцвітають,
Так нас молоді літа Скоро покидають.
Пройшли літа скоро.
Як бистриї ріки —А я живу при нещасті Через усі віки.
Віють вітри у степу,
Запрету не мають,
Ідуть мислі вдень і вночі Спокою не дають.
По селу рознеслася чутка, що піп виїдає Совгиря з Кирилівки.
Само собою, всі були на стороні дяка, але... якось платонічно. Ініціативи й активності не проявляв ніхто.
-1 чого він так залихосрачився на тебе? Діло ти своє ведеш справно, не п’яниця, не баламут. Як подивишся по інших церквах на дяків, так — Боже ти мой!.. Чого там тільки нема!.. І бійка, і лайка, і таке, що не приведи, Господи. У нас же все тихо, мирно. Громада тебе любить, школу ти провадиш, що лучче й нікуди — якого ж йому, прости Господи, чорта ще треба?
Совгирь сумно вислухує тоє, а сам думає із гіркістю: а чого ж ви, люди добрі, не зберетеся так один з другим та не підете до того ж самого отця Григорія та не скажете йому отакого, як мені оце говорите? Може ж, би тоді не пішов піп проти волі усієї громади. А як оце ви поза хахульками бурмочете, так від того нікому користі немає.
І рішив Совгирь спробувати сам. Гірко було йому йти, не маючи найменшої надії на успіх, але пішов.
Як і слід було чекати, отець Григорій стрів Совгиря холодно й одразу взяв начальницький тон. Посилався на те, що кожен священик повинен дбати про благолєпіє храму господнього, отож дбає про те й він, отець Григорій. Казав, що він, отець Григорій, тільки виконавець велінь власті: власть приказує — він повинується, от і все.
— Нєсть власть поставленная, аще не от Бога. Всяків власті от Бога учинені суть, отже повинуватися власті надлежить не токмо за гнев, но і за совесть. Як
у апостола читаємо? "Хощеши же не боятися власті — благое твори і імєті будеши од неї похвалу і честь".
Та як завів, як завів, то Совгирь тільки махнув рукою, повернув спину й вийшов. Неделікатно воно вийшло, але Совгиреві тепер було все одно.
Ішов, понуривши голову, до вулиці й повторяв вірш, який останніми днями особливо йому почав подобатися.
Літав же я по степах,
Як орел крилатий,
А тепер же я в цепах,
Як медвідь мордатий.
Хтось із дядьків зустрівся. Вітає.
— Здоров, Совгирю!
Дяк зупинився, узяв дядька за гудзик і проникливо проговорив:
Літав же я по степах,
Як орел крилатий,
А тепер же я в цепах Як медвідь Іиордатий.
Дядько подивився на дяка.
— Що це ти, Совгирю? Смикнув спозаранку?
Так ні, видимо Совгирь був сухий. Дядько пригадав Совгиреву біду. Йому жаль стало дяка. Скільки прожив чоловік у селі, нікому нічого поганого не зробив — і от мусить ні з того, ні з сього тікати світ за очі. Ні, воно таки справді годилося б зійтися дядькам та погомоніти з батюшкою.
— Не журись, Совгирю! Якось та буде.
— Га-га!.. Це ви правду сказали, хазяїне, що якось то буде. Бо ще ніколи не було, щоб якось то не було.
— Ми поговоримо з батюшкою.
Совгирь тільки махнув рукою.
Як чоловік багат — всяк його любить;
Як лиха година — й родина одступить.
Та воно то так, а все ж ми з батюшкою поговоримо.
І дійсно — дядько взяв на себе ініціативу. Побалакав де з ким із сусідів, і рішили в неділю по службі Божій вдатися до попа.
Але біда в тім, що дядько цей був непопулярний, і тим, що ініціатива попала в його руки, справу було зіпсовано. Із впливових хазяїнів не було в тій групі нікого, отже делегація не мала для отця Григорія миродайнош характеру.
Вже в самім запиті з-під прищулених очей — "а що вам, люди добрі, треба?" — чулося, що отець Гриторій не дуже то буде церемонитися з такою делегацією. Зрештою, мабуть уже отець Григорій зарані знав, що така балачка буде, бо витягав із кишені папера.
Делегати, мнучися, висловляли свою думку. Один навіть висловився:
— Громада хоче, щоб Совгирь зостався дяком!
Отець Григорій здивовано підняв брови.
— Громада? Яка громада? Хіба ви — громада? Громада он! — і він велично повів рукою по товпі, що виходила з церкви.
— Оце громада! Але вона, як бачите, мовчить. А ви хто? Чи вас хто-небудь вибирав, чи вам хто доручав цю справу? Аж ніхто! Просто сиділи з дяком у корчмі, випивали, за чаркою горілки постановили — ану давай вберемо попа в шори. Тільки не на таківського напали. Я над собою командувати не дозволю не тільки вам, а й усій вашій громаді. Надо мною єсть власть, і я їй повинуюся. Тільки їй! Коли я що неправильно зробив — прошу! Дорога всім одкрита. Може, їхати куди хочете, скаржиться кому хочете? Якщо я винен — моя власть мене покарає. А поки цього не сталося, я нікому не дозволю тут над собою верховодити! Я ваш пастир, а ви мої духовні вівці — от і все. І що я вважаю за благо робити во ввіреній мені церкві, те я й буду робити, хоч би це декому й не подобалося.
Що ж до вашого оцього дяка, то вища власть рішила, що в такій великій парафії, як наша, не достойно бути дякові нестихарному і присилає дяка стихарного до нас. От і бомага з консисторії про те, що сюди до нас надсилається на досаду стихарного дяка ритора семінарії київської (батюшка не хотів говорити "недокінченош семінариста") Івана Богорського. Отже, коли він приїде, він займе посаду дяка. Не з моєї волі, а з доручення консисторії. От і все. Зрозуміли? А тепер ідіть ви до свого діла, а я до свого.
І пішов, велично розмахуючи широкими рукавами. Селяни зосталися ні в сих, ні в тих. Доля Совгиря рішилася.
Коли сказали Совгиреві про результати балачки з батюшкою, він не здивувався, бо, видимо, зарані знав. Про майбутнього свого наступника висловлявся іронічно:
— О! То великий богословець — вміє псалтир і часословець. Людина великих навук, бо пройшов чотири класи й п’ятий колідор. А раз як їхав із дому до Києва вчитися, то постановив собі общитати, скільки разів колесо обкрутнеться з дому аж до Києва. Та спиці однієї не долічивсь, а від того в голові йому якась клепка випала.
Або співав відому пісню про Грицька мудрого, родом в Коломиї, який п’ятнадцять літ письма мимрив та все по-латині либрив, а на шістнадцятім "всю оперечетом псавтирську знав".
Совгирь переміняв ім’я й співав: "Був Яцько мудрий родом з Верещиків", бо отой новий дяк був попович із села Верещиків того ж таки Звенигородського повіту.
— Знаю я цих жевжиків! — харахорився Совгирь у корчмі. — Нехай тільки приїде — я йому покажу! Я його й до школи не пущу.
— Правильно! І не пускай! Ми тобі школу поручили — з тебе будемо й питать!
— Я їм усім покажу! Що мені піп? Я академіст, а вони — що вони всі передо мною?
Це так у корчмі. А у школі був сумний, усе зітхав, а потім нараз тихо, непомітно зібрався виходити.
Корчемні приятелі були розчаровані. Вони чомусь сподівалися, що Совгирь хоч і піде, то з громом. Щоб хоч пам’ять по собі зоставити. А він здав усі свої позиції й ні з ким навіть не попрощався. Тільки з учнями.
А з учнями прощання вийшло жалібне. Хлопці плакали, просили зостатися, давали обіцянку, що ніяк нового вчителя не слухатимуть, але Совгирь їх від того відговарював і казав, що учителя завжди треба слухатися, який би він не був.
— Я вам зла не бажав, — говорив Совгирь до дітей, а голос його тремтів. —Що сам знав, того й вас учив. Може, коли сказав яке прикре слово, так без цього ж у нашому ділі не можна. І ви, ніде правди діти, теж заливали часом
сала за шкуру та ще й доброго. Але я на вас зла не маю — не майте ж і ви на І мене. І
І поклонився. Еге ж! Високий, дебелий, трохи посутулий, клуночок на спині, палиця довга в руках...
І так він тим поклоном розжалобив хлопців, що вони ревнули одразу, отарою.
А Совгирь став серед класу, випростався й задекламував:
О, fortes pejoraque passi!
Cras ingens iterabimus aequor.1
А потім, повівши рукою доокола, додав:
-Egredere ас nostris succede penatibus hospes.2 3
А на порозі як гримнув в увесь свій богатирський голосище:
Гей! Хто в лісі?
Озовися!
Гей! Хто в темнім?
Одкликнися!
Та викрешем вогню,
(Продовження на наступній сторінці)