Та запалим людьку —Не журися!
Та з тим і виступив із школи. Учні гурмою за ним. І дивна картина утворилася: громадка менших і більших дітей заплаканих, а серед них високий дебелий Совгирь із клуночком за плечима, співає, сам себе закликаючи не журитися.
Хто попадався на дорозі, зупинявся й співчутливо питав:
— А куди це, отче, із школярами?
Але Совгирь нічого не відповідав і співав далі свою пісню, дивлячись дядькові прямо в очі. Він чув гіркість у серці до всіх цих людей. Йому було боляче, що громада так легко й холоднокровно з ним розсталася, і не спробувавши навіть урятувати.
Та й громадянин села Кирилівки чув себе ніяково, дивлячись, як іде з села людина, що з усіма була доброю, лагідною, нікому не зробила зла й от, мов злочинець, має тікати у безвість. Ех... якось воно не так вийшло. І чого це ми справді не зібралися та не погомоніли?
І чув докори сумління. Але у дворі стоїть віз, а у возі крижівниця4 несправна, привій5 вискочив, усе те треба лагодити — і біжучі інтереси заслоняють постать мандрованого дяка, що вже ледве манячить вулицею.
XV
Було собі село Верещики. А в тім селі, як водиться, був піп. А у того попа, як водиться, був син. Як водиться, попав той син у бурсу, а потім, як водиться, до семінарії — в данім разі до Київської. Як водиться, вчився і сяк, і так, але з усіх наук, найкраще пізнав, як водиться, науку про зеленого змія. Як водиться, від того терпіли інші науки, а також, як водиться, деякі частини тіла семінаристські. Як водиться, дійшов молодий Богорський до "середньої риторики" і, як водиться, на тім і пошабашав.
Як водиться, його вигнали і, як водиться, попав він до архієрейського хору, бо мав тенорок невеличкий. Як водиться, тут він закурбячив іще лучче, але, як водиться, в один прекрасний день задумався — що ж далі?
Перспективи були не з відрадних. Попівство, вірний шматок хліба, можна так вважати, вже не усміхалося. Треба думати, поки що, хоч про дяківство з надією, що десь, колись, може через багато літ, може під старість, достукатися до попа хоч в якійсь захудалій парахвії. Втім, молодий Богорський так далеко не заглядав.
Йому здавалося, що стати дяком для нього, ритора — це легка справа. Стільки знайомих і по семінарії, і по хору, і так взагалі при спільному "випивахом".
Але, виявилося, що це все не так. Випивання випиванням, а коли діло торкнулося дяківства, то консисторські братчики стали не такі. Один роздивляється щось на небесах, другий каже, що йому ніколи, третій просто сміється.
Богорського заїло. "А-а — так ви так? Ну, то я обійдуся й без вас!"
Сміються.
— Чого смієтесь? Сам напишу прошения архирею, сам і подам.
— А хто ж тобі боронить? Пиши й подавай! — а самі сміються.
Написав і подав. Архієреєві у власні руки!
Але він не знав простих речей. От хоч би таке. Архієреєві подають штук десять прохань. Не буде ж він їх держати в руках, а передасть секретареві. А секретар може одні покласти зверху, другі під спід, а треті й зовсім викинути. Подання Богорського належало до третьої категорії: секретар його просто вийняв і одклав убік, усміхнувшися.
Богорський вже на другий же день прийшов довідатися про резолюцію архієрея. Консисторські знов засміялися:
-Ого, який ти скорий! Хіба у архирея одна твоя просьба?
Богорський прийшов наступного дня. йому сказали, що так часто турбувати людей не годиться.
— Це якби до нас сюди всі щодня ходили, то був би ярмарок, а не консисторія.
Богорський переждав три дні — результати ті ж. Він почав добиватися, щоб
його знов допустили до архієрея. Йому сказали, що двічі турбувати архієрея в одній справі не можна.
— Вас тисячі, а він один.
Довелося витирати стіни консисторських сінець, ловити за поли членів —"та явіть же ж божеську милость" — і т.д. Але і це справи не посувало.
Хтось порадив Богорському піти до повитчика додому. Богорський пішов.
Насамперед обпали собаки. Та такі і в такім числі, що Богорський ледве оборонився. Тим більше, що ніхто не вийшов рятувати.
Повичика застав у півтемній кімнаті в одній сорочці й підштаниках. Сказав йому про свою справу. Повитчик вислухав мовчки, потім:
— Якиме!
На дверях став обдертий якийсь дядько.
— Покажи там йому... Яким почухався й сказав єдине слово.
— Ходім.
Повернувся й вийшов. Здивований Богорський за ним.
Прийшли до стайні. Яким каже:
— Гній повикидай із стайні.
Богорський витріщив очі.
— Хто?.. Я?..
— Та ти ж...
— А ти знаєш хто я?
— А на бісового батька мені знати? — з флегмою відповів Яким і пішов геть.
Богорський постояв-постояв, рішив, що тут вийшла якась помилка й пішов
знов до повитчика.
Застав його в тій же самій кімнаті, в тій же самій позі, і в тім же костюмі.
— Ваш Яким сказав мені чистити стайню.
-Ну?
— Так як же?
Повичик дивився сірими непорушними очима на чудного претендента.
— Так це я маю чистити гній? Я ж ритор! Не інфіма і не граматика, а ритор!
-Ну?
— Так як же це так: ритор — і гній?
Повитчик помовчав.
— Ти у дяки хочеш?
— Хочу.
— У стихарні?
— Ну, само собою!
— З архирейською грамотою?
— А то як же? Ну-да з грамотою.
— Ну?
1 в тім "ну" було сказано все. Ну, значить, ти повинен чистити мені стайню, хлів, копати на вгороді, ходити з моєю жінкою на базар і т.д. і т.д.
Подумав, подумав Богорський, сховав свій гонор у кишеню й почав наймитувати. Яким, очевидно, скинув усю брудну роботу не претендента.
Наймитував Богорський тиждень, думає — годі. Іде до повитчика. А той тільки й сказав.
— Мало. Послужи ще.
Минув ще тиждень, ще тиждень. Плюнув Богорський і пішов геть: очевидно тому нема ні кінця ні краю. Перед виходом хотів був повитчикові морду набити, але сам Господь стримав його від цього нерозважного кроку, а то б не бачити йому дяківської посади по вік-вічний.
Упав духом Богорський. Упав до того, що написав навіть батькові таке слізне послання, що камінь, якби вмів читати, і той би заплакав.
"Вседражайший отче! Вся природа, облекшись в свою праздничную одежду весны, торжествует и ликовствует — и только я, не имея никакой одежды, нахожуся в скорби и печали воздьіханія". I весь лист в такім же дусі. Закінчував акордом: "Молю же не лишить мене бедного благоприятельства своего, в чем имея несумненную надежду, пребываю при желании вам, всемилостивейший отче, всецелаго здравія и всесовершеннейшего благополучія".
Сильно надіявся молодий Богорський на вплив красота стилю листа, але старий піп був кремінь. Коли сина вигнали, сказав: "Я тобі не батько, а ти мені
не син". І держав слово.
Втім на листа відповів. Властиво не відповів, бо не написав ні слова, але прислав рекомендацію на ім’я ректора місцевої бурси.
Пішов Богорський. Ректор прочитав, покрутив головою й обмежив свою поміч на дозволі ночувати в клуні й годуватися з бурсацької кухні. На запит про дяківство сказав коротко:
— Клопочи сам.
Словом мрія про дяківство, мов птиця блакитна, відлітала все далі й далі. Обносився Богорський і розпустився...
Тепер би вже рад і хабаря дати, так було ні з чого. Єдиний вихід: іти на провінцію, заробити грошей, а тоді вернути й добиватися дяківства.
Так і зробив. На це пішло два роки життя. За цей час Богорський спився до решти й утратив усяку повздержливість.
По двох літах вернув до Києва й, упідмазавши кого було треба, за два тижні дістав стихар. Так він і попав до Кирилівки.
Коли появився в церкві перший раз і провів службу — не зробив вражіння. Після Совгиревого басила, що наповняв собою весь храм, легеньке коалогласіє Боргорського не подобалося.
Але що попросту здивувало людей, так це те, що отець Григорій, після закінчення служби, нараз почав рекомендувати громаді нового дяка, просячи громадської ласки й уваги для нового церковного робітника.
Дядьки переглядалися й не знали, як це сприймати.
— Це йому за Совгиря стидно, так він уже не з.нає що й говорити, — казали між собою пошепки.
І вже остаточно були здивовані всі, коли після рекомендації отець Григорій звернувся до Богорського й почав вичитувати йому пасторське наставления. Очевидно, це був не експромт, бо в слов’янській мові й ішло дуже гладко. Мабуть, таки чув отець Гриторій, що новий дяк не може похвалитися святостію життя і вважав за необхідне публічно вказати на недопустимість того в Кирилівці. Це була профілактика свого роду.
Пребывая во храме сем, подобаетъ тебе жить по правилам святых апостол и отец, прилежати чтению и пению, хранити благолепие храма господня, имя божие вспоминати и призывати с благоговением, да служение твое непорочно и чисто будет. Самому же подобает тебе быти трезву, целомудру, благоговейну, честну, страннолюбиву, не пианице, ни бийце, не мздоимцу, не сварливу, независтливу, несребролюбцу, но кротку, ко иерею почтительну, смотреливу, учительну, ни єдину ни в чем же дающу преткновения, но во всем представляти себе образ быти благых дел...
(Продовження на наступній сторінці)