Ледве витяг. Завів до хати. Неприємний запах перепареної цибулі й часнику вдарив у ніс. Єврейка гречно просить:
— Прошу сідати, гості.
— Що з таких гостей, із слабих?..
— Вони у мене, Богу дякувати — щодня такі. Що мені здоровий гість? Прийде, наїсться, нап’ється та й піде. А як прийде гість слабий, то ще й до хати грошики принесе.
Витягла засмальцовані карти, тасує.
— У воза будемо грати? — похмуро жартує Григорій.
— Ні, я з того зараз пізнаю, хто має яку слабість.
— Як у нас грають у карт, то або виграєш, або програєш. А так, як оце ви граєте, то все виграєте.
Єврейка промовчала. Згодом питається.
— Це ваша жінка?
Дядько Грицько був українець, тобто належав до нації, що вміє проявляти гумор навіть у найтяжчі хвилини свого життя. І тому дядько Григорій сказав:
— Ні. То моя сусіда...
— А чому ж той хазяїн не приїхав, що його жінка.
— Та він мав роботу дома. А мені заплатив, то я й поїхав.
Єврейка розіклала карти й пильно дивилася в них.
— Знаєте, що? Вона чогось налякалась — чи пес, чи чоловік.
— А коли?
— Або вдень, або вночі, отак.
— То може бути. Бо чоловік оцієї жінки п’яниця, часто пізно вночі приходить додому п’яний і кричить. А у сусідів пес великий.
— От-то! Так і на картах виходить, що чоловік налякалося уночі, а пес надвечір.
Потім вийшла у сіни й поманила за собою Григорія.
— Чуєте?.. Погане діло. Скажіть її чоловікові, що погане діло. Бо я що не кину на карти — все самі чорні виходять. Вона скоро вмре. А чоловікові її скажіть, щоб стерігся, бо так мені показує, що воно сухоти має, а то дуже заразливе...
— А як же треба стерегтися?
— Аби тою ложкою не їло, що воно, тою кружкою аби не пило, на те ліжко не лягало, де воно спить. Навіть щоб і дитини не було там коло неї.
— А з чого ж та хвороба прикидається?
— Воно, знаєте, такий великий страх дістала, і її так нудить...
Увійшли до хати. Ворожка питає Катерину:
— Правда, що ви не можете їсти?
Катерина кивнула головою.
— Бач. Я ж казала!.. Воно мені так проказує, якби я у вас у кишках була усередині.
— Та то кожен слабий не може їсти, — вставляє дядько Григорій. Йому вже досадно. Вже б їхав додому, але нема молодиці. А от і вона. Вбігла до хати й Григорієві на вухо:
— Тут іще живуть дві чернички... ви завезіть жінку іще до них... може б вони вам що дали від тієї слабості...
— Підете вже самі, бо я нікуди більше не поїду.
Молодиця вертнулася до ворожки.
— Хазяйка! Кажіть мені що-небудь!
— 1-і... Вам, Богу дякувати, не треба казати: ви здорові.
— Але у мене щось голова болить та нудить мене.
Ворожка схилилася й виглянула у вікно.
— Знаєте що? Вже доходить до полудня, то вже мені так добре не показує, як зрання.
— Та ще ж нема полудня! Киньте, пожалуйста. Хоч раз!
Ворожка бере карти. Дала зняти молодиці.
— Оця спідня карта — то ви самі. А оце ваш чоловік коло вас стоїть. І знаєте що? Ви страх перелякалося!.. Мені вже тепер показує. Я собі перед тим думала, що ви собі здорові, а тепер мені показує. Ви як спали, так щось на печі згуркало, а ви з того дістали страх.
Молодиця аж сплеснула руками.
— От же ж ви як там були!.. Коти лазили та й глечик іскинули! А я так перелякалася, що аж за чоловіка вхватилася.
— Ну, то ніц. Я вам дам такий вода, щоб ви його цілий тиждень щодня натщесерце пили. Та ще аби пішли до ворожки, що вміє оливо зливати. Тільки аби цими днями, щоб не задавнилося, бо потім то вже вам ніхто ради не дасть.
Ворожка замовкла. Молодиця просила:
— Ой кажіть іще що! Хоч трошки!..
Та коли вже полуднє заходить. Знаєте що? Ви щось таке... ніби будувалися... ніби щось пересували... щось купували., чи продавали — взагалі щось робили, правда?
— Та це ми купили собі у одного чоловіка город...
Ну, от бачите! Отак воно тут і стоїть. Знаєте? Зайдіть до мене перед полуднем, то я вам усе чисто розкажу. А тепер воно мені не так показує.
— А може ж таки що ще є там?
— Тут іще є, але не можна всього говорити. Тут мені доказує, що ваш чоловік вас таки любить, нівроку, але іноді, як нап’ється, то любить вас так... трохи поштурхати... Не вдарити, а штурхнути.
Молодиця сплескувала руками.
— Ах, ти ж Боже мій! Ну, прямо, як там були! Ну да, штуркає, як з оказії прийде!..
— І діточки вас люблять маленькі.
Дядько Григорій крякнув, ледве осміхнулась навіть Катерина, а молодиця зніяковіла.
— Та у мене ще нема...
^ — Ну то були.
-1 не було...
— Ну так будуть! Ви скільки замужем?
— Чотири місяці...
— Ну, от бачите! Напевне будуть. От якби ви перед полуднем прийшли до мене, то я би вам усе докладно виказала і як було, і як буде.
Григорій розплатився. Ворожка знов відвела його вбік.
— Знаєте що? Мені так все здається, що ви оцієї жінки чоловік.
Дядько Григорій промовчав.
— Чекайте, я вам щось іскажу. Ваша жінка вже не виходиться. Ви нежурливі й таки не журіться. Будете мати другу — це мені так на картах виходить.
Григорій одмахнувся рукою й почав виводити Катерину. Молодичка побігла до тих черничок.
Вернувшись, принесла чогось у папірчику.
— Оце дали ліків від тої хвороби й казали, що як буде легше, так аби ще прийти — вони ще дадуть.
Дядько Григорій подивився. То були маленькі білі цукерочки, круглі. Пахли м’ятою.
Григорій попробував одну: солодка, а від м’яти холодно у роті.
IX
Не полегшало Катерині ні від запевнень діда Струка, ні від карт, ні від чернечих цукерок.
Якась вагота налягла на хату Шевченків. Батько ходить мовчазний, що й слова від нього не доб’єшся. Тарасові не хочеться до школи йти, бо там раз його спитав хтось із хлопців:
— А чи правда, Тарасе, що твоя мати вмирає?
— Що ти? Здурів чи що? — аж крикнув Тарас, але з тим запитом якийсь
холод проник у серце та там і зостався.
Вперше, прийшовши додому, Тарас почав придивлятися до матері. Досі йому і в голову нічого не приходило. Мати — це була так невідділима частина його самого, оцієї хати, оцього двору і взагалі життя усієї сім’ї, що думка зовсім не примирялася з можливістю зникнення тої частини.
І от тепер ця можливість з’явилася. Тарас глянув на матір — матері властиво вже не було. На полу лежало щось подібне до матері з великими блискучими очима, які ще одні нагадували матір. Більше від матері не зосталося нічого. Ні оте витягнене в скіпку лице, ні запалі ями замість щік, ні довгий гострий ніс, схудлі до неможливості руки ніщо не нагадувало матері. А коли Тарас нахилився до хворої, від неї почув такий важкий дух, що наче аж розпирало ніздрі, мов дерев’яна колода.
І все ж уявити собі смерті матері Тарас не міг. Як же це?.. Тобто прийдеш із школи, а матері нема? І сьогодні, і завтра?.. Так як же це?..
Він старався більше сидіти коло хворої, часто питав, чи їй не треба чого. Мати витягала з-під рядна схудлу руку й гладила Тараса по голові, а сльози текли у неї по щоках.
І те, що мати готовилася відійти, вже поклало якусь незриму печать на весь хатній обіход. Вже не так звучала хатня симфонія. Наче все стоїть іще на тих самих місцях, а між тим уже звучить по-інакшому. Он якісь віхті валяються там, де їх ніколи не було. Рогачі й кочерги стоять не зовсім так, як звикло бачити око. Одежа на жертці висить не та і не так... Все це непомітні дрібниці, а вони міняють тональність, вводять нові акорди.
І мале серце затоскувало. Мов засовалося там у грудях, як ото совається зв’язана по руках і ногах людина, бажаючи коли не вирватись, то хочюслабити пута.
Тарас підійшов до матері й довго дивився на осунене, жовто-зелене лице. Якби хто просто забирав матір, то він, Тарас, ухопився б за неньку й держав, не пускав. Але цей ворог, який бере матір тепер, невидимий — як же з ним боротися? А він же бере! Видимо бере! Забирає, уводить, уносить матір. Ма-амо!..
Тарас заридав і притулився до матері... Катерина перебирала безсило пальцями та щось шепотіла нечутно, вся обливаючись слізьми.
Чого у неї ще було багато, так це сліз.
Увійшла тітка Хвеська, жінка дядька Павла. Останнім часом й вона і другі тітки, і сусідки й так просто баби якось узяли моду заходити до нашої хати, мов до своєї. Розпоряджаються, заглядають у горшки, лізуть до шафи.
Чомусь раніш ніхто не вважав себе в праві прийти й лізти у піч або до шафи? Приходили, сідали, брали, що їм дадуть чи віддавали позичене, і йшли собі. А тепер... Прийдуть, говорять голосно, як на полі, рухаються сміливо, мовби нікого більше в хаті не було. Тарас аж дивується — чому батько не стануть серед хати, та не скажуть так, по-дорослому:
— Ану киш!..
От і зараз. Тітка Хвеська побачила, що Тарас лежить на грудях у матері, й грубим рухом відірвала його.
— Ну чого ти почепився? Іди краще геть із хати — нічого тут... Матір тільки тривожиш.
Тарас хоче крикнути: "Та як ви смієте?" — і нараз відчуває, що тітка Павлиха
саме сміє. Більше! Що всі вони, всі тітки й баби — всі вони сміють.
(Продовження на наступній сторінці)