І, не дивлячись на все своє схвильовання й нервове тремтіння, Тарас відчув красу, іменно красу цього моменту... "Янголи прилетіли за душею..." Десь вони тут. Незримо й нечутно з’явилися, тріпочуть ніжними крильцями, і обличчя їх прекрасні, і дихання їх пахуче. Прилетіли, щоб скрасити убоге конання селянки. Не кричить прикажчик, не ляскає отаманів гарапник, ніхто не прийшов знущатися, а от прилетіли янголи й заспівали.
Всі присутні стали на коліна. Хата наповнилася шепотом молитов. Павлиха вимовляла деякі слова голосніше, і тоді Тарас міг розібрати: "Прийми душу до власті... у царствії гріхів уменчи"...
Батько рвійними кроками підійшов до дружини, обняв її й близько-близько притулився лицем до лиця.
Катерина дуже зітхнула раз і два — і упокоїлася.
Батько перехрестив померлу, поцілував.
— Прощай, дружино, та й мене дожидай.
Катря заголосила й кинулася до ніг матері. Зразу всі загомоніли.
Ану хто внесіть дров! Паліть у печі! Грійте окріп! Бабочки! Давайте зразу тіло опоряжать, поки не заклякло.
Увійшов Микита і став безпорадно. Він не знав, як треба поводитися. Батько говорив йому.
— Піди, сину, до Совгиря — нехай прийде читати... Та нехай... ні, зараз ніч... нехай завтра... Це я щоб ставничків... але нехай уже завтра, правда?
Микита повернувся й пішов. В печі вже тріщав вогонь. Катря внесла чисту сорочку. Тітка Павлиха звернулася до батька:
— Ану, хлопці! Геть із хати.
Батько кивнув Тарасові, зняв шапку з кілка й вийшов. Тарас за ним.
Ніч була тиха. Розкали жаби. Посвистували нічні птахи. Батько сів на призьбі, притяг до себе Тараса.
— Ну, Тарасику, от і нема нашої мами...
Голос його тремтів, і це тремтіння голосу дорослої людини хвилювало. Тарас заплакав і притулився до батькових грудей. Батько гладив його лівою рукою по голові, а правою втирав сльози.
— Що ж ми будемо робити без матері, Тарасе? Що ж ми будемо робити? О-о-ой, гірко нам буде, Тарасе!.. О-ой, гірко! Катерина, Катерина, що ж оце ти наробила?
Кожне слово батька рвало душу Тарасові. Він знемагав у сльозах, виривався у риданнях, і все ж уявити собі, що матері справді нема — не міг. Йому здавалося, що от він увійде до хати й почує любий голос: "Тарасику! Може, б ти повечеряв..."
У хаті баби споряджали тіло. Звичай не велить здіймати сорочки з померлої, тож її роздерли від пазухи донизу. Мили і дивувалися.
— Господи! Де ж уже тут тій душі й держатися було, як самі кості!..
— Вимучилася, бідна... Богу дякувати, що прибрав...
— Сказать, не дуже довго і боліла, а, дивись, як її висушило.
Тіло ще згиналося й піддавалося кожному натискові. Одна з бабів держала пальцями повіки.
-Та ви положіть що-небудь важкіше, а то ж так довго держати.
Поклали дві мідні монети на очі, і від того лице покійниці зробилося якимсь незрозумілим. Дві темні величезні плями мов проковтнули все лице, забираючи всю увагу на себе.
Наділи сорочку білу, спідницю, запаску, підперезали поясом. Голову завертіли наміткою, за пояса заткнули білу хусточку, а в ріжок цієї хусточки зав’язали два шаги.
— Це, кажуть, на тім світі десь за перевіз платити.
-1 там, бач, гроші...
— А ти думала, як? Гроші, брат, усюда нужні.
— У старовину, кажуть, не в хусточку зав’язували, а клали за щоку.
Баби скінчили. Перенесли Катерину на лаву під вікна й поклали на розіслану
свиту.
— Отак убралася наша Катериночка! За життя, бач, так не вбиралася.
— Хоч і хотілося, може, часом вийти з хати, з людьми погомоніти, так хіба за цією галастрою вийдеш? Так і померла, не нажившися.
— А чого, бабочки? Померла так, що й нам так дай Господи. Тихо, мирно, із свічечкою сподобив Христос милосердний.
— У Хвилимона жінка померла якось так, що не доіледіли, без свічки. Так потім, як у скорості свекруха її помирала, так їй дали дві свічки у руки — щоб на тім світі передала.
— Катре! Знайди там чим ноги обмотати. А то там по митарствах ходитиме, то щоб ніг не попекла.
— Води поставте, щоб душечка питалася.
— Це б меду краще... Он у Желеха старого, як помирав, то меду поставили. І стояв той мед три дні. А потім його розвели водою, поламали паляницю добру, поливали тою ситою й давали усім їсти.
— Желех, кажуть, як помирав, то загодя дочці казав; вари, дочко, взвар, печи тісто, купуй хусток, бо я буду вмирати.
То чудило був, старий. Він отож просив, щоб йому й табатирочку поставили у домовину.
— Колись у старовину й горілочку ставили. Оце копачі, як часом найдуть, то така ж, кажуть, добра — мов огонь!
Катря підмела хату й хотіла винести сміття, але баби не дали.
— Ні, дочко. Сміття не годиться виносити. Аж покійничку винесемо — тоді. А от, по-старосвіцькому, лави б житом посипати — оце діло.
Прийшов Совгирь із своїм найлойчиком. Тарасові привітно кивнув головою й почав читати молитву "По ісході душі".
Совгирь читає "уміленно", "з роздохом" Баби скрушно зітхають. Вони взагалі задоволені з свого молодцюватого дяка.
Потім Совгирь узявся за псалтиру. Знайомі слова, знайомі думки попливли рівним струменем. В Тарасові прокинувся професіонал.
— Тату... А як сіотіпе п^ібієг утомиться, можна буде мені почитати?
Батько не знає, як відповісти. На похоронах на все є приміть. От, наприклад,
труни виносити свій домашній не може — це дядько Григорій знає. Ну, а читати свій може чи ні? Треба розпитатися.
Тарас підійшов до матері. Лице її й зажива було біле, а тепер стало аж зеленаве якесь. Підборіддя підв’язане, бо під час конання рот перекосився, і баби боялися, що він так і зостанеться.
Дивився і здавалося йому, що от-от мати устане й скаже:
"Тарасику! Пощо ти мене сюди положив?"
Перед Тарасом мов став туман, а в тім тумані пливуть знайомі слова... Скільки разів виговорював їх сам Тарас, але не добирав значення, а от тепер розкрилися вони перед ним і стали мов новими.
"Чоловік — яко трава. І дніє єго — яко цвіт сельний, тако одцвіте... Дух пройде в нім — і не буде його"...
Тарас дивиться на мертве лице матері, в якім уже "пройшов дух", і чує віяння великої тайни. Що сталося? Чому ще так недавно підіймалися оці руки, дивилися оці очі, чувся ласкавий голос, а тепер от нічого того нема? Що сталося? Що відбулося?
Тараса почав клонити сон. Він роздирав очі й старався прогнати дрімоту. Коли це йому удавалося на хвилинку, він тоді чув мов крізь туман: "Нехрещену дитину треба ховати під порогом... воно там перехрещується... бо ми ж ото робимо хрест ногами..."
І знов пєлена дрімоти. Потім заснув і вже нічого не чув.
X
Вранці прокинувся досить пізно. За ніч відпочив і лежав от так просто, у своїй хаті, під своєю свитою.
Знадвору чулися то удари сокири, то ляскіт пили. Тарас догадався, що то роблять труну матері — і одразу кольнуло його в серце. Свідомість усього, що сталося вчора, затопила істоту, стало нестерпно гірко. Так, що хотілося кричати.
Ось він, перший день, не такий, як усі попередні в житті. Ще вчора Тарас міг устати як звичайно. Правда, десь там лежала хвора матір, але вона ж так часто хворіла, а потім уставала — хіба раз так бувало?
Так було вчора. А сьогодні перший погляд розкритих очей зустрічає мертве тіло матері; перший звук — оті удари сокири на труну; перше почуття —безповоротної невинагородимої втрати.
У хаті багато народу. Одні приходять, другі відходять. Дядько Митрохван приніс ставники, мари. Одвів батька вбік і пошоптом, мов таємницю яку, питав:
— А дзвонити як? На "помилуй мя" чи, може, на всю "вірую" га?
— Дзвоніть хоч і на "вірую".
Митрохван пішов і скоро над селом зазвучав похоронний передзвін. Дядько Митрохван дзвонив гарно, з почуттям: перше бовкне у скликанчик, потім у другий, далі у підстарший, далі у старший, а потім усі разом і приб’є великим. І довго коливається сумне гудіння над смиренними хатками.
Майстри скінчили труну й прийшли просити чого-небудь на обиття. Якщо є. Звичайно оббивають у добрих людей серпанком або полотном. Але нічого того не знайшлося й довелось старі сорочки подерти.
Катря сплакнула трохи — це ж вона усі сувої забрала на нове життя, а матері, бач, не знайшлося й труни оббити.
Внесли труну в хату. В ріжку латка вкинута — щоб душі полегкість була виходити. На вікові хрест, нарисований сокирами. Труну поклали біля покійниці, а коло труни — весь струмєнт. Лежатиме тут до завтрашнього дня: завтра розберуть де чиє.
Прийшов батюшка — і одразу всі якось підтяглися. Батюшка облачився й розпочав "молитвами святих". Совтирь гудів "упокой, Господи, душу усопшої раби твоєя". Тарас так звик чути ці слова й цей спів і нічого при тім не * переживати, що й зараз не єднав того з матір’ю.
Усім дали до рук "проводнички" — і хата наповнилася чадом. Тарас уважно вертів у руках свою свічечку; то бгав її у кільце, то розпліскував у лопатку, злегка припікав собі долоню.
Совгирь старанно виспівував "со духи", дехто з присутніх підтягали. "Бо-ога невозможно чоловікам видіти... На него же не сміють чини ангельськії взира-ати". А вже на "Вічні" так загула уся хата.
(Продовження на наступній сторінці)