Так робили всі, так робили й Шевченки. Але їм приходилося трудніше, бо Катрі нема, а Шевченчиха зовсім підупала на здоров’я. Тож це був перший рік, коли й Тарасові довелося впрягтися в роботу по-справжньому. Досі він був хлопчик та й тільки. Може, якби Катря була дома, а мати здорова, Тарас і досі був би хлопчиком, але тепер довелося робити.
А проте Тарасові це було в охотку. І праця для нього оточувалася поезією. Золотисті лани доокола, сонце в царственних сяйвах, білі сорочки жінок і особливо дівчат, а де, то й пісня розітнеться. Від спілого волоття йде особливий запах і наповнює собою усе повітря — все це чарує Тараса.
В обідню пору батько й мати відпочивають, а Тарас ходить поміж людьми і слухає, що говориться. Часом цікаве трапиться. А одного разу почув таке, що стрясло усією його істотою.
Початку оповідання не застав.
— Так отож дівчата гребуть, а хлопці копиці кладуть. А ота Оксана взяла глечик і пішла по воду у ярок. Та щось довгенько її нема та й нема. А лановий мовчить, ніби й не поміча.
— Коли чують хлопці крик із яру: "Рятуйте!.. — Хлопці туди!
Лановий кричить: "Куди ви? Марш на місце!" — але вони не слухають.
— Прибігають туди, аж там панич повалив ту Оксану й захожується.
Стоять хлопці, а підійти не сміють. Один озирнувсь — ніхто не рятує. А у
нього вила залізні у руках. Підскочив і просадив панича, як жабу. Подригав-подригав панич ногами та й опрігся... Усі мов подубіли... а хлопець стоїть білий-білий...
Ну, що ж... Ізв’язали хлопця, посадовили до хурдиги. Дали до міста знати. Наїхав суд. Панича поховали, а хлопця як повезли з села, так і чутка по нім загула. Було воно сирота, то нікому було й довідуватися.
Минуло кілька там часу. Оксану тую засватав багацький син. Вона подавала рушники. Вже й перевінчалися, вже поїзд їде до молодого на хутір. По дорозі корчма. Стали.
Дивляться, а під корчмою сидять відпочивають арештанти у кайданах. Женуть їх у Сибір. Сидять. Хто перевзувається, хто нужу прудить.
Під’їхали. Молода взяла пляшку з горілкою, почастувала москалів, попросила, щоб дозволили випити й арештантам. Дозволили.
Пішла молода частувати арештантів, із своїх рук. У квітках та у лентах. Коли гляне, а між тими арештантами, у путах і він, отой хлопець, що її врятував. Несе з України ланцюги у Сибір.
Глянула на нього — і не почастувала. Пройшла мимо. Потім вернулась до воза, поїхали. А хлопець, той арештант, заплакав.
Приїхали поїзджани на хутір, як уже смеркло. Гульня, танці. Приданки пішли молодим постіль слати, а молода трохи вийшла.
Вже комора готова. А де ж молода? Де-де, де-де — нема. Уже й по садку, уже й туди, уже й сюди — нема. Пішли до ставка чи не втопилася, до гаю, чи не повісилася — нема. Мов крізь землю про-валилася.
Так і пропала. І ніхто не знав де ділася. Пан заявив у губернію, розписали письма — мо’ втекла на херсонські степи. Нема ніде!
Та аж уже через багато літ виявилося, що пішла вона за тим бідним невольником у Сибір ділити з ним його безталанну долю. Наздогнала етап як була у квітках, у кісниках і сказала: "Піду за тобою".
...Уже скінчилося оповідання, уже всі пішли на роботу, уже й Тарасові пора, а він як стояв, притулившися спиною до дерева, так і зостався. Хотілося плакати від красоти подвигу тих двох істот. Один кинувся рятувати чужу дівчину, не знаючи навіть її, бо й парубок був із чужого села, а друга понесла свою молодість, красу, жіночу ласку й турботу — все понесла в далекий Сибір, на вічне горе, на вічну нужду, понесла ради людини, яку й бачила тільки двічі в житті. Саму себе понесла в дар за високий рух душі.
І зблідли перед оцією дівчиною героїчні постаті гайдамаків. Вони теж ішли на муки, але ж то були мужі, а це вутле безсиле дівча з великою душею.
А прийшов Тарас до свого поля, застав несподівану картину.
Мати й взагалі не була міцного здоров’я, після Йосипка зовсім розхиталася, а оці жнива, мабуть, довершили. Робила над силу. Не раз, було, дядько Григорій дивиться-дивиться та й скаже:
— Стара! А може б, ти кинула? Може б, ти краще пішла додому та лягла? Бо щось робота на тебе сердиться.
— Та’ там... А хто ж за мене зробить? — і похилялася знову над постаттю.
І, мабуть, таки переборщила, бо коли прийшов Тарас, то лежала на землі, а
коло неї сумно стояв батько.
— Чого стоїш, Грицю? Робіть... Я полежу трошки і встану...
І дійсно, стояти не приходилося. Узявся батько за косу, а Тарас в’язати. Воно й штука невелика, як дивитися збоку, а зразу — не втнеш. То перевесло розв’яжеться, то сприсне, то замалий сніп, а то завеликий.
Катерина полежала-полежала й підвелася. Сумно дивилася, як замість неї в’яже Тарас, але чула, що сил уже зовсім немає.
Дядько Грицько підійшов.
— Може, відвезти тебе конем?
— Ото ще! Я як-небудь дійду. Це ж вам сьогодні хоч кров з носа, а треба скінчити. Бо завтра ж панщина, і після завтрього, і далі...
Це була правда. Сьогодні треба було скінчити за всяку ціну, і дядько Григорій це знав.
Катерина пішла. Ледве дибала. Довго дивився Тарас услід матері, а коли обернувся — сумно стало на ниві...
Тарас не вправляється за батьком. Батько пройде ручку, вже другу починає, З Тарас іще тільки на половині.
На других ділянках, де супряжка правильна, діло йде весело. Не у всіх, правда. Он дядько Свирид теж один косить. Там так і зовсім нікому в’язати.
А він і тут чудить. Ліг на межі й ноги задер. Люди сміються.
— Чого лежиш, Свириде? Хіба вморився? А ти ж казав, що "ціп робота, а коса охота..." А воно, бач, яка охота — що й ноги на полицю поклав. Мо’ сказати жінці, щоб воза прислала?
— Скажіть, щоб прислала два, бо я з цією чортовою косою на однім возі їхати не хочу.
Сміються люди. Сміявся б і Тарас, але зараз йому невесело. Властиво, хвороба матері, то була річ звичайна і звична.
Взагалі у великій сім’ї часто буває, що то той, то той захворіє. Мати це робила частіше, але Тарас так само міг бути веселий, як і тоді, коли мати здорові.
Але зараз хвороба матері чимось непокоїть Тараса. Охоче пішов би за матір’ю, допомогти їй, але роботи ще багато. А поперек болить і з незвички й руки поколов. Та й снопи якісь горбаті. Батько вже нічого й не кажуть.
Сонце вже під захід, у півдерева. Нива вся в покосах, а пов’язаного мало. Досадно Тарасові, але і з сил уже вибивається. Коли нараз чує над собою дзвінкий веселий сміх. Глянув — аж то Оксана!.. Та так і заливається.
— Це ти таких снопів навекерлячив?
А Тарасові й ніяково, що таки справді його снопи чудні, але якось і смішно. Вона ж так уміє сміятися, Оксана, що хоч би плакав, то перестанеш.
І тітка Марта тут. Здоровкається з батьком.
Що ж це з вашою Катериною? — а сама вже кладе клунок на землю, підправляє кінці хустки.
— Та от... занедужала щось.
— Вона у вас взагалі невеликого здоров’я.
— Та то правда...
— Ану, Оксано, становись — поможемо дядькові Григорієві.
— Та що ви, тітко Марто... Ви й над своїм натрудилися.
— У нас нема над чим і натрудитися, бо того поля... Он бачите — люди тільки в охоту ввійшли, а ми вже з поля ідемо, — і вже бере перший сніп, і вже співає він у неї в руках.
А біля неї Оксана. Рученята аж поблискують, коло золотим пасом соломи, небагато й одстає од мами. Скошені постаті бистро почали вкорочуватися.
Тарас і собі було взявся, але де йому поспіти за двома такими майстринями. У нього й солома з рук валиться, й остюки під нігті лізуть. А Оксана сміється!
І Тарас здав позиції. Став на боці та тільки дивиться, а серце у нього грає. Йому думається, що й це Оксана, й та дівчина була Оксана і що якби він, Тарас, був невольником-арештантом, то вона, оця Оксана, пішла б за ним у Сибір.
Мати з дочкою, коли йдуть_рядом, перекидаються словом-двома. Як ручка так підійде недалеко, то й батько щось скажуть. А Оксана, проходячи мимо Тараса, доконче кине.
— У, лінтюга! Стоїть, а ми за нього робимо.
Слова образливі, але Тарас чує, що там і на крапелиночку нема образи і грозить Оксані кулаком, а вона аж в’язати перестане та регочеться.
Тарас згадав, що йому ж стояти не приходиться — треба полукіпки ставити. Це був перший раз, коли він ставив полукіпки самостійно.
А додому йшли всі разом: батько з тіткою Мартою ззаду, а Тарас із Оксаною попереду, весело балакаючи. Тарас і хворобу матері забув.
Сонце давно вже зайшло, притемнювати почало. Після щетинистої стерні боса нога з приємністю вгрузає в м’який оксамитовий пил наїждженої дороги...
Тітка Марта удова. Статечна, поважна жінка, але та статечність не надумана й не роблена, а якась природня. З тіткою Мартою й поговорити й пожартувати можна, але кожне знає міру. А як яке міри не знає, то тітка Марта й не скаже нічого, а тільки очі примружить та подивиться — і у зухвалого язик прилипає до піднебіння.
Оксана й Тарас чомусь побігли вперед. Щось веселе у них говориться.
— Гарна у вас дівчина оця Оксана, — задумливо сказав дядько Григорій, а в тім була похвала не тільки дочці, а й матері. В тім було й те, що гарно було б їх спарувати, отих, що побігли, але, мабуть, не вийде нічого, бо одно, що Тарас молодший, а друге — чи захочеш ти, тітко Марто...
(Продовження на наступній сторінці)