А воно вже там, може, разів з десять перекипіло. У хаті душно, бо піч горить. Від розлитої горілки та всякого їжва аж не продихнеш. Здорового й то давить, а Катерина то вже ледве боки одводить.
Тим часом Ганя принесла ще горілки. Знов просить дядько Грицько.
— Та беріться ж, будьте ласкаві, до жінки.
— Ти своєї, а я своєї. Слабих у мене, може, двадцятеро на день, а з братом як бачилася на храму, так і досі. То вже нам із ним горілки не напитися чи що? Правда, братусю?
Випили й ту горілку. Аж тоді обізвалася знахурка до Катерини.
— Ану давай я тебе роздягну, небого!
І почала роздягати. Геть догола. При всіх.
Посадила серед хати, накрила рядном. Зняла зілля з вогню, поставила під рядно, й почала кидати у горщик розжарене каміння.
Задушний пар пішов по хаті, а під рядном, мабуть, і зовсім нічим було дихати. Катерина вже молить:
— Ой, тітонько!.. Ой не можу ж я... не можу...
— Нічого, нічого!.. То з тебе слабість виходить.
Потім узяла олово, розтопила у черепочку, набрала миску води й почала виливати туди розтоплене олово, держачи миску над головою Катерини.
— Може, тебе перелякало що? Може, ти перелякалася? Може, чоловік коли на тебе крикнув? Бо я їх, сукиних синів, знаю. Оце я вже за третім, щоб їх усіх чорти побрали!
А Василь до Григорія:
— Оце бачиш, яке моє, чоловіче? Оце ж таке день-у-день. Краще б у воду було мені скочити, як я одружився з оцією відьмою. Перша в мене була жінка як жінка. А оця сатана, так я вже не знаю, що воно й таке.
Ворожка витягла олово з води й розглядала.
— Он бач!.. Я ж казала, що ти перелякалася!..
Давала Катерині напитися тої води з чотирьох боків миски. Решту вилила бідній жінці на голову, не перестаючи щось шепотіти.
Потім зняла рядно й веліла голій Катерині лізти на піч, а сама взялася допивати горілку.
Дядько Григорій просить:
— Та кінчайте вже коло жінки, що маєте!.. Потім уже будете випивати.
— Ти своєї, а я своєї. Я ж утомилася дуже коло твоєї жінки, то мушу ж я хоч трошки відпочити.
Випила, полізла на піч. Там узялася давити Катерину, м’яцкати й штурхати кулаками під боки. А баба здорова! Катерина вже криком кричить, а та одно місить.
Задихалася нарешті. Злізла, сіла:
— Оце, підожди, зроблю я зараз примову над зіллям і будеш давати дома жінці!
Налила води в миску, накидала трави, пошепотіла щось. Потім налила з
тої миски плящину, решту виплеснула в помийницю.
— На, то бережи! Бо це зілля дороге! Таких ліків ти ніде ні за які гроші не купиш.
Дядько Павло, при такій оказії бувши, почав засягати ради, що робити жінці, бо слабує на голову.
— А де ж вона, твоя жінка?
— Дома.
— А чого ж ти її не привіз?
Та...
— Ну давай який знак.
— Як це?
— Та що-небудь від неї.
— Та що ж я маю від неї?
— Ну та нехай вже буде й так.
Знов налила у миску води, поклала тої ж трави, пошептала й дала дядькові Павлові.
— Оце вам обом. Та щоб ваші жінки повипивали те до трьох разів, бо інакше не поможе.
Дядько Грицько питав скільки за роботу. Ворожка взяла два рублі. А з Павла десять злотих, бо менше, каже, було роботи.
Ледве всадили Катерину на воза. Дядько Грицько нічого вже й не питає жгнки. В душі досада, а десь там тоненький голосок — а може!
VII
На другий день і двері не зачинялися за бабами. Цікаво ж!
— Ну що? Як? Легше?
— Авжеж легше на кишеню, бо мало не п’ять рублів вилетіло.
— Е-е!.. То вам, Грицю, було б не до тієї їхати. Ця від такого не знає. Вона тільки від золотників. А от ви їдьте до Вільшанецьких хуторів, то там є дід Струк. Отой від страху знає!..
— Я вже бачив учора, як вони знають.
— Е, не кажіть. Воно й та знає, тільки від чого іншого.
— Добре знає, аякже! Бо сама випила пляшок із півтори горілки. Ні, вже я більше до ворожок не поїду.
Але дядько Григорій не знав, що це таке — баби. Як почали: ду-ду, ду-ду... та й ще ду-ду-ду-ду... та ти не дбаєш за жінку... та ти узяв за нею гроші... та силу свою вона у тебе на роботі стратила... а ти тепер жалієш для неї пари рублів... та що люди на теє скажуть... та, може, ж ти хочеш скоріше у гроб її загнати, то так би й казав...
І так уже допекли Григорієві, що він ладен був хоч до чорта їхати. Та й на Катерину жаль дивитися: в’яне, видимо в’яне, а очима як не скаже: оце ж я йду від вас, а ви не пускайте... а ви не пускайте мене...
Дядькові Грицькові починає здаватися, що, може, дійсно дід Струк краще знає, ніж баба. Бо таки ж дід...
Рішив їхати. Молодиця Вільшанецька була у Кирилівці, попросилася під’їхати.
— Я вам і Струка того покажу!
Поїхали. Катерина аж плакала, просилася, щоб її не мучили, а дядько Григорій вговорює — може, ж і вийде що.
От і хутори. Молодиця показала Струка, сама пішла по своєму ділу.
В’їхав дядько Грицько у двір. Вийшов дідок, низенький, гомінкий. Просить до хати.
— Тільки нікому не кажіть, що були в мене... А то ненависників багато...
— То я вже нікому не скажу, аби тільки помогло.
— По моїй руці то вже певно поможе.
Казав коня загнати за хату, щоб не всяке бачило. Катерину вдвох ввели до кімнати. Хлопець там невеликий.
Дід розіклав із трісочок вогник, поклав топити олово, а сам став серед хати й говорив:
— За першим разом, за добрим часом... В добрий час буду говорити, в лихий мовчати... Буду Господа просити, аби Господь став мені до помочі із своїми святими, із роковими й преподобними...
Це так за першим разом. Трохи повернувся на захід сонця й знов:
— За другим разом, за добрим часом... — і вп’ять усю формулу. Ще трошки повернувся — "за третім разом", і так дев’ять разів. У хаті було півтемно й дідів шепіт здавався глибоким, таємним.
Катерина, обезсилена дорогою, закрила очі й сиділа, як мертва. Григорій низько звісив голову; мабуть, тяжкі й невеселі думи так похилили її.
Олово розтопилося. Дід узяв миску з водою, поставив Катерині на голову, а хлопцеві звелів подати олово. Линув зразу у воду. В воді почувся наче вибух. Метал розбризкався.
Дід не переставав шепотіти. Згодом витяг олово й почав розглядати. Григорій дивився й думав: і баба так само робила... мабуть, шахрайство це все...
Дід скінчив і скорбно похитав головою:
— Оце якби ви ще пару день не приїхали до мене — пропала б ваша жінка. Дуже великого страху вона зазнала.
— Та ви скажіть, дідусю, чи поможеться їй, чи ні?
В голосі дядька Григорія чулася нетерпеливість. Дід спокійно й упевнено говорив:
— До дванадцяти день їй стане легше. Але треба буде вам іще раз прийти до мене.
— Та я привезу, аби тільки полегшало.
-Маю в Бозі надію, що боляща сама пішки прийде.
Потім звертався до Катерини:
— А правда, що вам здається, ніби щось лізе вам у горло таке, як палець.
Катерина тільки кивнула головою, що могло означати рівно й знак
потвердження й знак заперечення.
— Отож дякуйте Богові, що вас Бог надніс сюди до мене, бо вже були б на тім світі.
Потім почав знову дивитися у свою книгу й нараз каже:
— Та бо ви вже були десь!..
Катерина перелякана подивилася на чоловіка. Дядько Григорій знехотя умгукнув.
У Петрашки?
Умгу...
— То ви попустому. Вона нічого не знає до цього.
Загавкав цуцик на дворі. За хвилину увійшла молодиця, що їхала з Григорієм. Вона теж знайшла в собі болість і питалася діда:
— Може, б і мені щось помогли, дідусю, бо мене дуже нудить.
Дід подививсь-подививсь.
— Тобі вже хтось молодший поміг. Тепер нудитиме місяців півтора.
Молодиця засоромилась й замовкла.
Дід в одну руку взяв хреста, а в другу оту свою книжку. Дядько Григорій примітив, що дід раз бере книжку так, а раз догори ногами, а читає однаково. Григорієві стало скучно.
Дід поклав книжку на голову Катерині й почав шепотіти. Зрідка можна було розібрати слова:
— Попусти з доброї волі... бо попустиш із неволі... тут не маєш собі діла до білого тіла... даю тобі дорогу на тридев’яту гору...
Скінчивши, вийшов із хати. Дядько Грицько взяв подивитися книжку. То був звичайний собі молитовник: "Отче наш", "Вірую", "Помилій мя, Боже"...
Невесело їхалося Гриторієві додому. Молодиця весь час щебече — і як її чоловік любить, і який він гарний, і що у них свинка... А потім ізгадала й почала переконувати дядька Григорія, що тут недалеко живе на хуторі єврейка одна, то вона кидає на карти. І так з того відгадує, що, мабуть, ніхто на світі так не вгадає.
— От добре, що я за неї згадала! Оця вам уже то так скаже, що саму істинну правду. Та й я попрошу її кинути. Все ж, хоч він мене й любить, а знаєте... все ж може бути. І зурочити можуть, і все... Лучче, як лучче.
На Григорія напала апатія. Йому було зараз все одно. Заїхати, то й заїхати. А, може ж що-небудь...
Заїхали. Перед хатою брудно й неохайно. Коло порога недоїдки, сміття. Молодиця й тут має свої інтереси — вже кудись побігла. Григорій не знав, чи ворушити жінку, чи нехай вже лежить спокійно. Але потім рішив узяти.
(Продовження на наступній сторінці)