Один дядько з капшуком та дзвоником, його жінки величають "церковним старостою..." Коло нього "старший брат", з карнавкою. Та як ударила вся ця барвна, весела, підхмелена товпа — як ударила метелиці! Як закрутилися, завертілися, метучи сніг полами, так справді було на що подивитися.
Саме мимо попа йшли. Отець Григорій вийшов на ганок, похитав головою, але нічого не сказав. А хоч би й сказав, то біс його бери. Вони б усі, оті пани та попи, раді були б бачити мужика тільки в ярмі, тільки як скотину робочу. А ми хочемо ще й повеселитися, матері вашій хиря!.. Як уміємо!.. Може не по-вашому, то вибачайте. Ми до вас не ліземо — не лізьте й ви до нас.
І ще дужче топають ногами коло попівського плоту, ще дзвінкіше підіймають молодиці голоси. Григорія з Катериною вивернули в сніг. На них навалилася купа. Якусь бабу перевернули догори ногами, аж засвітилося. Отець Григорій плюнув і пішов до хати. А йому вслід:
Ночувала я в льоху,
Настоптала я блоху.
Ой піду я до попа Сповідатися,
Та за тую й за блоху Признаватися.
А піп мене радить,
По головці гладить,
Молитвами научає І за циці обіймає.
Та й за тую вже блоху Та й не маю я гріху.
Кортіло отця Григорія вийти з пастирською патерицею та гнівним словом викриття, яко древній пророк, накинутися на гульливу товпу, але тверезий розсудок велів краще віддалитися. Бо древніх пророків чернь побивала каміннями — це ж хоч почесно у християнськім розумінні, а тут, чого доброго, просто кізяками закидають.
Кортіло й наших декого, аж губи свербіли, свиснути попові навздогінці, або тюкнути, але честь на собі поклали й посунули далі. Далі понісся цей вихор і звуків, і барв, і веселощіів. Тільки молодиці затягли на відході:
Ой попаде, попаде,
Попова невістко,
Вари хлопцям пироги,
А попові тісто.
Вари хлопцям пироги,
Щоб поживилися.
А попам галушки,
Щоб подави-илися!...
Перезва завертає до двору дядька Юхима. Це, сказать, приятель Шевченка Григорія. Частина посунула із співами й танцями до хати, а частина зосталася надворі для якихось чинностей.
У хаті тітка Векла, виряджена циганкою, почала ворожити:
— Позолоти ручку, хазяєчка, — всю правду скажу! І вродлива і щаслива, така, сяка, суха, немазана...
А "церковний староста" требує на церкву, а "старший брат" — на сирітські діти. Сіпають того нещасного Юхима на всі боки, а надворі вже верещить курка, бо то за нею ганяються циган та москаль.
Піймали, несуть, передають своєму "Лейбі", а той починає продавати курку не кому, як тому ж самому Юхимові.
— Ти подивись — курка як золото! Скільки її годували — і гугелем, і мугелем, і ще лиха личина знає, чим. Купуй, дешево продаю, бо на шабаш грошей треба...
Юхим сміється.
— А що ж це твоя курка та на мою дуже похожа? У мене теж така рябенька бігала наче по дворі. Це ти, ма’ть, украв у мене курку та мені ж і продаєш?
"Лейба" починає божитися й хреститися, що це його курка з діда-прадіда.
— А чого ж ти хрестишся? Це ж ти, дивись, і розсядешся від того, небоже!..
В діло вмішується "салдат":
— Ми етта єсть проходяща пертієнна команда, так ми, правда, видали, што гетая самая куріца ішшо у прадєда у єтово яврея ходила по двару...
— Та брешиш ти, бісів москаль!
— Ми брехать не могем, потому нам присяга не позволяєть...
Кінчається тим, що дядько Юхим купує свою власну курку, дарує її перезві
на закуску, а сам приєднується до весільного поїзду.
А на баб’ячім фронті більш-менш те саме. "Циганки" накрали у тітки Юхимихи прядива й передали знов тому ж самому "Лейбі", щоб переводив.
"Лейба" нападається на Юхимиху, й вона купує прядиво. Сама наскоруч переодягається у що попало і, дивись, уже витинає:
Пішла баба у танець,
А за нею горобець,
За городом індик,
Що ногами — дриндик!
За індиком порося,
Закоцюрбилося.
А друга проти неї в долоні припліскує, ногами дріботить:
Не боюся я нікого,
Ні вражого мужа свого.
Чорт би брав його ма’!..
"Калачів напекла.
А я вночі приберуся,
Калачами поживлюся.
Дядько Юхим усовіщує свою бабу:
— Ти б, жінко, хоч людей почастувала.
— Нехай самі познаходять, що їм треба. Невеликі пани! — а сама руки в боки — та підківками!..
Чи я тобі не казала —Не бери ти мене,
Бо я роду гуляцького —Не навчиш ти мене.
— Та ти ж уже стара, бісова патико! Тобі про смерть уже думати, а не про танці.
— Іх-ха! 1-х-ха!.. Іх-ха-ха!..
Пошла смерть, пошла проч!
Тепер мене не мороч,
Бо я часу не маю —На весіллі гуляю.
На столі невідомо чиїми руками вже ставиться горілка, пироги, холодець —що Бог послав. Хто хоче сідає, а хто не хоче — як хоче. Молодиці не дуже то сідають — їм потанцювати в охотку. Отож танцюють та приспівують. І таких приспівують, що аж вуха в’януть. Статечні, поважні, а таке вигукують, що прямо неподоба.
Зосталася я молода —Буде хлопцям коляда.
Признаюся, хлопці, вам:
Як давала, так і дам.
Ходіть, хлопці, у горошки —Дам я вам усім потрошки.
Ходіть, хлопці, не баріться —Дам усім вам покріпиться.
У Юхима старий батько. Сидить на печі, звісив ноги... Для виду сплюне іноді й проговорить:
— Ото чортові баби! Бач як розходилися!..
Але не осуджує. Бо то так має бути, і нічого надзвичайного в тому нема. Тарас слухає те все з якоюсь хоробливою цікавістю. Він чує, як у нього
горить лице, йому стидно, але пам’ять мимоволі нотує всі ті слова, і піти від перезви він не може. Тому тягається за нею від хати до хати. Хтось сказав
йому:
— Чого ти тут? Не твоє, брат, тут діло. Йшов би ти краще додому... Тарасові ніяково. Він одійшов трохи убік, але піти пріч все ж не згодився.
Якась необорима цікавість приковувала його до цього чудернацького свята.
До самої ночі тягалася перезва від двора до двора. Де й брався хист вигадувати то все, де й бралася охота все те витівати...
XXII
Довго пам’ятали на селі весілля Шевченкової Катрі:
— Під масть воно якось підійшло, — казали люди.
-1 отже дивись, брат ти мійПїуває багацьке весілля, що всього багато — й їжі, й питва, а веселості нема. А тут — дечого було, як говориться, унатрусочку, адечого й зовсім не було, а от дивись! І люди погуляли в охотку — і сім’ї честь...
А Тарас так ходив кілька день, як очманілий. Весілля приголомшило його. Перед ним розкрилися такі красоти, про які він і тямки не мав. Він і раніше любив пісні, вони манили й чарували його, але як окраса, як оздоба, тобто щось таке, без чого можна й обійтися. А тепер він усім єством відчув, що пісня невід’ємна од життя. Викинь її, скажім, з оцього весілля — що зостанеться? Гола пиятика, порожнє й буденне вбивання часу. А пісні зробили з весільного дійства свято радості, незабутньо відзначили дві грані життя молодої пари, красою встелили початок нового спільного життя.
І думається Тарасові: а що якби й до щоденного обиходу, в будні життя внести пісню? Чи не стало 6й від того життя кращим, веселково розбарвленним? Само собою, то мали би бути вже не весільні пісні... А які ж?
Хто й зна... І хто їх склав, якщо вони є? І хто їх складе, якщо їх нема? Яка ж то мусить бути велика-велична людина!..
Частина четверта
1
Одшуміло, одгрюкотіло Катрине весілля. Правда, нескоро ще завмерли його відгуки. Кілька день, дивись, зайде який дядько:
— Здоров!
— Здоров.
— Чи я не забув у тебе, Грицю, часом своєї вуздечки? Шукаю, шукаю — ну прямо тобі...
— Аякже! Ну да, забув! Ось іди сюди.
Витяга пляшчину. Дядько сміється.
— У мене була не така...
— Вибачай, яка єсть. Мо’ коротка? Так ми надточимо, — й наливає другу.
І баби теж. Та півверетенця прибігає позичити та солі. А одна так прибігла позичити учорашнього дня.
І поки уся оця суєта держалася — все наче ще не розпочиналися будні, все ще наче тяглося весілля. А як уже знайшлася остання вуздечка, позичилося останнє веретено, як будні подужали й задавили весільні чари — посірішало якось у хаті Шевченків.
Була Катря, маяли десь її білі чохли, то наче був рух і життя в хаті. То розкотиться сміх дівочий, то пісня нараз зазвучить. Голос — то ласкавий і ніжний, а то знетерпеливлений, але завжди милий і приємний; квітки на вгороді й під образами й коло хати; підмазана піч, підметена комора. Та що казать! На всьому печать молодої енергії, живої крові.
І от тепер — нічого того нема. Мати безсила подужати всю навалу домашньої праці. Мотається, правда, Оринка туди й сюди, але що з неї взяти, коли вона ще мала?
Забігала якось Катря, але... як гість, що зайшов ненадовго. Посиділа, поплакала трошки з матусею, а потім утерлася й одразу заклопоталася.
— Ох, побіжу ж я додому! А то там у мене...
(Продовження на наступній сторінці)