Чи то вона масажем надолужувала, чи відкрила у собі здібність якого гіпнотизування, а тільки результати для всіх видимі. Кличуть бабу вже й на другі села. Оправилася наша баба, споважніла, рухи стали певнішими, повільнішими. А секрет її могутності знають тільки двоє: вона сама й отець Іван. Бо він не сказав навіть жінці, будучи певен, що , якби одкрив їй секрета, в
той же день знала б половина села.
Так от тепер, коли захворів сам отець Іван, матушка й почала його вговорювати закликати Секлетину. А батюшка не хоче!.. Вже матушка й так, і так — ні! Не хочу й не хочу!
Але матушка теж була доброго роду і вирішила таки дошкребти до кінця. Пиляла зранку й до вечора.
— Ой заклич!.. Ой заклич!.. Он у Хоменка дитину виправила, що вже от-от кінчатися мала дитина! І у Коржа дівку відшептала. І на хуторах скільки людей спасибі кажуть. Ну поклич, я тебе просю. Що тобі такого? Як не поможе, то й шкоди ж не буде. Це ж не те, що лікарство яке сильне пити. Що п’єш його, а не знаєш, на який світ воно тебе гонить. А тут діло видно: помогло — слава Богу, а не помогло — шкоди нема. І вона не то що там із нечистою силою знається чи як — ні! Вона все по-божому. Кажуть, як шепче, то все чути, як мати Божа з Сусом Христом стрічається...
Ще б пак — отцеві Йвану цього не знати!..
Та скільки не старалася матушка, скільки не товкла, а попа свого подужати не могла. Як затявсяТ-Аж дивується матушка! Що її чоловік завжди такий покладистой, а тут дивись ти!
Але коли хвороба затяглась, і отець Іван стратив уже й голос, надумала матушка обійтися й без дозволу. Пішла сама до Секлетини.
І диво-дивенне! Секлета теж не хоче йти!
— Куди хочете, матушко, піду, але тільки до вашого батюшки не піду!
— Та що ж він таке зробив, що ти його так зненавиділа?
— Хай Бог милує, щоб я батюшку зненавиділа!.. Молюся я за них і за їхню добрість день і ніч, але тільки до них не піду. І не силуйте, матушечко, не піду.
І як не билася матушка: не піду та й не піду. Ну що це з ними з обома сталося? Той в одну душу — не хочу кликати, а ця мало не плаче — не піду!..
Та матушка була хитра і рече собі в серці своїм: одурила я батюшку — одурю й бабу! Та й каже задумливо:
— Жаль, жаль, що ти не хочеш... А отець Іван так просили...
Аж одступила баба на крок.
— Хто? Ба... Батюшка???
— Та батюшка ж... Хіба б же я сама пішла без його волі? Піди, каже, попроси тітку Секлету. Вже як вона не поможе, так, мабуть, мені й ніхто не поможе...
Секлета задумалася. Потім перехристилася побожно й почала одягатися.
— Як уже самі батюшка мене просили, так уже піду...
І пішла. Матушка упхнула Секлету до кімнати, а сама й не появилася!..
Увійшла баба Секлета, стала коло порогу. Сором їй!.. Пригадалася картина навчання, пригадалися деякі удосконалення процедури, що вона сама внесла в процесі роботи... Ну, як його приступити з тим усім до батюшки та почати: "Чи дна, чи кра... чи дух, чи питух?"
І батюшка. Дивиться на бабу, а перед ним та ж картина навчання. Та як згадав, як перебріхувала Секлета слова, як замість "вісімдесят три сустав" говорила "вісімвдристав", та як розрегочеться! Нарив прорвався в горлі — і за півгодини отець Іван уже сидів за столом!
Торжеству матушки не було границь!
— А що? Не я казала? Не казала я?
Ні отець Іван, ні переконфужена вкрай Секлета її не розчаровували. А слава
Секлети пішла тепер і по містах, і по городах, і де кури не допівають... Головним агентом розповсюдження тої слави була матушка. Вона всім і кожному розповідала, як отець Іван був уже при смерті (ну, от тобі кончається й квит!..), а Секлета прийшла...
-1 матушечки ж ви мої!.. Пошептала там, що сама знала, і як рукою зняло! Дивлюсь, мій отець Іван за півгодини хоч у танець!.. Ні-і!.. Наша баба Секлета — о-о-о!.. Над неї нема в наших околицях!
Хоч на цьому пункті не всі були згодні з матушкою. Дехто на перше місце ставив татарина з Сегединець.
— Він не так, як наші, пользує, а у нього є книга своя, татарська, так він виписує слова якісь із тої книги на два папірчики й дає. Один папірчик треба у воді намочити й з’їсти, а другий покласти на вугілля й обкуритися. Силно помага!
— Ну, я б до такого не дішла. Та він же нехристь!.. Хто й зна, з якої то він книги пише... Може, то книга чортівська.
— То вже я не скажу, що воно за книга. Кой-хто грамотний заглядав. Так кажуть, що письмо не наше: крючечки якісь та закарлючки. Ну, тільки помога.
Хто й зна. Може, як хто гріха не боїться...
— Та вже, чуєте, як припече, то рада б до кого піти та піти. Он як мене вхватило минулої осені за поперек, так насилу-насилу оддало. Я вже думала, що й не оддасть.
— А з чого то у вас було?
— Задано! Не інакше, як задано.
XXXII
Тарас ходить у своїх думках і нічого не помічає. А воно таки твориться щось довкола.
Он сьогодні матушка в пекарні... Ходили, ходили й наче нічого, а потім нараз застогнали й притулилися до одвірка. Ледве додибали до своєї спальні. А в скорості після того з кімнати швидкою і якоюсь суетливою ходою вийшов отець Григорій. Це Тарас уперше бачить, як суєтиться цей сухий і малопривітний чоловік.
— Біжи, Тарасику, до баби Ониськи й приведи зараз же сюди!
— Пощо? — чомусь запитав Тарас. Йому самому стало дивно: навіщо це він запитав? Ніколи не перепитував — і от тобі на!
Отець Григорій скипів.
— Не твоє діло!.. Тебе посилають, то маєш іти. Усякий наймитчук та ще буде тут перепитувать. Іди мені зараз! Але йди! — натиснув отець Григорій. — А то я тебе знаю!.. Тебе пошлють за ділом, а ти ханьки мнеш, на водичку та на птичок любуєшся. Щоб одна нога тут, а друга там — чуєш?
Тарас побіг. Він ув’язав цю спішність із тими стогонами матушки і усвідомив, що дійсно треба бігти.
Отець Григорій кинув услід.
— Як не застанеш дома, піди по селу й відшукай — чуєш?..
Баби, як на те, й справді не застав Тарас дома. Почав розпитувати, бігати по хатах і нарешті знайшов.
Баба не дожидала, що їй скаже Тарас, а сама запитала:
— Що?.. Хіба вже?..
— Вже! — відповів Тарас, хоч сам не знав, о чім він говорить. Бабини збори були невеликі. Ні ланцетів, ні пінцетів вона не брала. Одягла тільки чисту сорочку та помила руки в діжечці, що стояла коло дверей. Води на похваті не було, а там помийцята, які чистенькі збираються.
Коли Тарас із бабою увійшли до сіней, із спальні було чути, як дико кричала матушка. Крик був якийсь нелюдський. У кутку, дрижачи, стояла Явдошка і дрібно хрестилася. У Тараса забилося серце. Він згадав, що так само кричали мати перед тим, як Йосипко народився...
Баба розмотувала на собі хустки, але їй не йшло якось споро. Обтоптувала чоботи та все приговорювала:
— Ой лишечко! Ой Господи! Та невже по всім? Матушка наші скорі, то правда. Самі розказували, як Ясь — на що вже першенький, а й то так і вискочив!.. Матущка наші й без баби справляються. Он моринецька попадя — мене й туди кличуть!.. — от та так.трудно оброжалася. Прийшла я до них, а вона — ой рятуй мою душу! Синя, як пуп!
Ще дужчий крик матушки перервав охічну до балачок бабу.
— Іду, йду, йду!.. Ось, ось я!
Баба аж підбігла. Тарас і собі подався за нею. Але те, що він побачив, змусило його засоромлено зараз же вийти геть.
Крики матушки перейшли у якесь ревіння, в паузах котрого чувся спокійний, рівноважений голос баби Ониськи. Рев матушки був дикий, переразливий і, здавалося, не міг більше рости, а проте ріс і наповняв усе собою. Не можна було уявити, щоб такі звуки могла видавати людська горлянка. Вони проникали крізь стіни, двері, вікна і все будоражили. Здавалося, якби лежав на землі камінь, вони підняли б і камінь.
Явдошка, закусивши губу і якось постогнуючи, побігла до пекарні. Пішов і Тарас. Там застав о.Григорія. Батюшка ходив широкими кроками й сильно сопів. Тарас став коло дверей. Він колотився, як у пропасниці.
І нараз, коли крики стали вже безпереривними, як звук труби, раптом все утихло... Тарас вибіг, весь дрижачи, й став під дверима спальні.
— Гей! Хто там є? — крикнула баба, і її голосу не пізнав Тарас. Скромна, тиха баба здобулася нараз на якісь начальницькі ноти й кричала, мов полководець.
Мимо Тараса пробіг, дрібно перебираючи ногами, отець Григорій. Тарас машинально за ним.
— Чого ви мене так пізно покликали? — якось аж наче крикнула баба на отця Григорія. — Нічого не положено, нічого не приготовлено! Біжіть хто та води теплої подайте!
Отець Григорій, як хлопчик, кинувся справді бігом — і Тарас не пізнавав суворого, величного служителя престолу. Взагалі Тарас нічого не пізнавав сьогодні.
Баба сердилася.
— Ні пелюшечки, ні ряденця... І як же ви так, матушко, до послідньої минути?
Матушка лежала з закритими очима, безсило розкинувши руки й не
ворушила ні мускулом. Відпочивала! І якщо розумів коли в житті Тарас це слово, то, власне, тепер, дивлячись на матушку.
— На, подерж! Та гляди, не придави!..
Раптом почув Тарас на руках у себе щось тепле й безконечно ніжне. В шматинці десь там глибоко щось легенько-легенько ворушилося й пищало.
(Продовження на наступній сторінці)