Почався новий якийсь етап життя: Тарас перейшов до школи. Спочатку було наче й нічого. Богорський вивчив Тараса співати "кантів ружних" — і Тарас витягав:
Ізлій на мя, Боже, со небес росу,
Да сему пєнію начало принесу,
Туга мні зла серце снідаєть,
Алі мечем обоюдним сквозє пробождаєть.
Ах, уподоблюся вранові нощному,
День і нощь во гресєх пребивающому.
Дяк свого хазяйства не мав, а годувався яки птиці небеснії: сьогодні там поклює, завтра там. Більше рахував на молодиць, із якими перебував у любовних стосунках. Але ж то річ нетривала. На одній особі базувати благополуччя не можна, треба мати двох-трьох, а то й більше. А баби — вони ж дивний народ! Починаються ревнощі, скандали, іде в рахубу рогач — і в один прекрасний день Богорський приходить до необхідності констатувати, що сьогодні їсти нічого.
Тоді вдається до кантів. Бере Тараса і йдуть попід хати. Стають під вікном і виводять. Жалібний мотив торкає серця господинь і вони виносять чого їстивного, а іноді навіть запрошують до хати. Це краще, бо в хаті конче нагодують.
В дяку Богорський заспіває:
Призри нас, Боже, со своїх висот —Дай утіху сірим од своїх щедрот.
Тарас питався колись:
— Чому ви співаєте "сірий"? Хіба ми сірі?
Дяк не вмів пояснити й казав лише, "щоб було жалібніше".
Взагалі вдаряв на жаліб. Знав, що як заспіває, "сиріткам маненьким, вдовицям убогим", то всі присутні особи жіночої статі все одно будуть плакати. Одні тому, що вдовиці, другі тому що сирітки, а треті тому, що, може, колись вийдуть заміж, а чоловік помре й діти зостануться сиротами, а сама удовою.
Але треба признати, що репертуар Богорського був бідний, село невелике, а головне — популярність дяка була негативного характеру і за кожним разом подаянія ставали все скупішими й скупішими. Часто траплялося, що кватирка підіймалася тільки по те, щоби звідти пролунав незадоволений голос:
— З Богом! З Богом!
І наші співці відходили хоч і з Богом, але з порожніми торбами.
А в сусідній хаті то й зовсім кватирка не відчинялася, й тільки собаки гвалтувалися, аж витягаючися з кишок при звуках жалібного співу.
Дяк тоді енергійно плював, лаявся по-московському й одправляв Тараса до школи, а сам ішов робити кроки примирення до найм’якішої з своїх поклонниць. Коли це удавалося — наїдався, але для Тараса оті мандри під вікнами були майже єдиним джерелом харчування. Часом приносила Оринка що-небудь з дому, але то не часто.
Найкраще наїдався Тарас на похоронах. Дяк, ідучи на похорони, завжди брав із собою Тараса. Сам читав тільки до їди; потім передавав Тарасові книгу, і йшов куди йому було треба.
І якби це при Совгиреві, то було б і непогано, бо Совгирь усе, що заробив Тарас, так і вважав заробітком Тараса. З Богорським інакше.
— Ти єсть учень і це єсть твоя навука. А за навуку ти повинен платити, а не тобі, — і на цій підставі забирав усе собі. Звичайна платня за "Псалтиру" була копа грошей і книш — і все те брав Богороький собі, зрідка-зрідка розщедрюючися на п’ятака Тарасові. Раз тільки дав хустку. Помер багатий чумак, то удова загадала читати "Псалтиру" шість тижнів, помінившися дати за це свиту, хустку й малахай.
Шість тижнів одбарабанив Тарас, і за це Богорський дав йому хустку та й то з мораллю.
— Це не в примір прочім разам. Це так.
Колись один дядько дививсь-дививсь на Тарасові ноги й промовив:
— Батько твій був людина незаможня, але ти так ніколи при батькові не ходив. На тобі ременю на пришви за твоє читання. Тільки ж це тобі, дякові не давай.
Добре сказати — не давай, а як його не даси? Побачив Михель і питає:
— Де взяв?
— Горленко старий дав.
— За читання?
— Ум-гу...
Після цього удар "по морді".
— Як же ти смів, сукин син, задержувать моє добро? Це ж я тобі ласку роблю, коли дозволяю трохи почитати на похоронах. Хіба тебе кличуть читати? Мене!.. Мене кличуть читати! Мене, стихарного дяка! — і бив себе в груди.
Зустрів потім якось Горленко Тараса. Подививсь на ноги.
— Забрав?
Тарас тільки кивнув головою.
— От стерво! — сконстатував дядько й пішов по своєму ділу.
Згодом одкрився для Тараса ще один спосіб добувати їжу це його "консульство". Ох, це консульство!.. Дорого воно досталося Тарасові.
Як показало життя, консульство полягало головним чином у тому, що консул мав сікти різками своїх товаришів. Коли це трапилося вперше, у Тараса йе піднялися руки. Він знав по собі, що це таке і тому на крик Богорського: "Консул! Бий його, стервяка!" — Тарас не поворухнувся.
Богорський витріщився. На біду, він був тоді п’яний.
— Консул!.. Ти чув мій пріказ?
Тарас не відповідав нічого. У Богорського почали наливатися кров’ю жили. Одним скоком він підлетів до Тараса й з усієї сили вдарив у лице. Хлопець одразу впав, із розбитого носа заюшила кров.
Богорський схопив різки й почав бити Тараса. Бив по чому попав: по голові, по руках... Учні сиділи й тіпалися від жаху, тим більше, що то були все самі новаки.
Богорський бив, поки втомився. Сів задиханий.
— Я тебе навчу!.. Я тобі не дядько Павло! І не Оксана!.. У мене шовковий будеш! Зараз же бери різки й бий!
Весь тремтючи, бере Тарас різки. Перед ним, спустивши штаненята, лягає теж тремтючий хлопець. Стидно Тарасові. Ледве підіймає руку й легко стьобає.
— Бий краще!
Тарас замахується дуже, а кладе різку легко.
— Я тобі кажу — бий краще! Отак-о бий! — кімлем різки Богорський з усієї сили стьобає Тараса по руці. Той скрикує.
— Отак щоб і наказуємий кричав.
Тарас починає бити сильніше. Хлопець в’ється від болю й кричить.
— Бий ще дужче! Отак! — і знов нелюдський удар по руці.
Тарас б’є дужче, хлипає, закусює собі губи, але б’є, б’є... Хлоп’я кричить, тіло все пописалося синіми пругами, кров виступає з ягодиць, а Тарас усе б’є, б’є...
Нарешті нерви не витримують: Тарас кидає різки й ридає, закривши собі лице руками. Богорський регоче.
А що? Ага?.. Знаєш тепер, що таке консул? Знаєш тепер трудність научного ремесла? Оце з сьогоднішнього дня буде твій обов’язок — сікти хлопців.
І дійсно це стало обов’язком Тараса. Гірко було до того звикати, але звик. І до цього звик.
Хлопці, знаючи що він вічно голоден, почали його задобрювати посильними приносами їдомого характеру. Тарас почав ураховувати кількість принесеного й карати в зворотній пропорції: хто приносив більше, того бив менше; хто приносив менше, того бив більше, а хто зовсім не приносив нічого, того вже сік по-справжньому, вичитуючи: "Пом-ні... день... субот-ній..."
Огрубів Тарас. Близькість lt;цо такої людини, як Богорський, не могла не відбитися на характері хлопця. Його єдиний порадник — сльози — покинув його. Раніше він міг виплакати кривду сльозами й йому ставало легше. Тепер сліз не було — мов висохла та криниця, в якій вони родилися.
Раніше не міг спокійно дивитися, як хтось плаче — тепер на це не реагував. Під його рукою підскакує дитяче тіло, в очах безумний перестрах, а рота вириваються нелюдські крики, а Тарас вичитує: "Пом-ні день... су-бот-ній..." А Богорський дивиться й підхвалює.
— Добре!.. Так його!.. Маладець Тарас! Гарний з тебе консул вийшов!
Убогу бібліотеку Богорського Тарас перечитав одразу та там і читати нічого
було: більше сороміцькі вірші посписувані у зошитах. Одна тільки книжка й була цікава, але вчитати її не міг Тарас, бо по-чужоземному написана. Зате рисунки були там такі, що подібних зроду Тарас не бачив. Ота книжка й була єдиною втіхою: у відсутності дяка міг розглядати її годинами.
XX
Ранок. Тарас прокинувся на вогкій купі лахміття, киненого в кутку на підлозі.
В хаті брудно, гидко. Богорський учора прийшов п’яний, довго ригав серед хати, у потемках розвозив те все чобітьми на підлозі. Тепер спить, розкидавшися. Рот перекосився, слина тече, і від нього всього несе гидотним якимось тошнотворним запахом.
Тарас чухається на тому своєму лахмітті. Смердюче воно й повне бліх та вошей, але й з ним розставатися не хочеться, бо в хаті холодно.
Та все ж уставати треба, й Тарас схоплюється. Одягатись не доводиться, бо спить він у тому ж, у чому ходить. Умиватися теж не приходиться, бо й води немає в хаті, а якби й була, то замерзла б.
Дуже хочеться їсти. У Богорського затяжні конфлікти на любовному фронті. Чогось він там не обрахував і ходить тепер напівголодний, а від того й злий. Ото вчора напився, а воно з голоду й на ригачку потягло.
Тарас розтоплює грубу, а в мозкові одна думка: чи принесе хто-небудь із хлопців сьогодні їсти, чи ні?
Богорський ворушиться на своєму ліжку. Голова у нього тріщить, голос хриплий.
— Ей, Тарасе! Чому у нас холодно? Ти знаєш, що я не виношу холоду? Чому в грубі не розпалив досі?
— Адже ж палю.
— Палю, палю... А я тобі палю.
Це розпочинається день Тарасів.
Богорський гнівен. Усе йому не подобається, усе його сердить, і в усьому винен Тарас. Вода холодна вмиватися — так чому ти не нагрів. В хаті неприбрано, онучі валяються — так чому не прибрав. Проходячи мимо, Богорський б’є Тараса кістками пальців по голові. З деякого часу це стало
(Продовження на наступній сторінці)